Кішка Тася

У двері шкреблися завзято, з розгону, ніби хтось надумав розібрати їх на дошки.

Люда відчинила — і в кабінет влетіла Тася. Мокра по саме черево, захекана, боки ходили ходором. У зубах вона щось несла і на людей навіть не глянула.

Одним стрибком кішка опинилася на кресленому столі. Обійшла по колу спляче цуценя, обнюхала його з усіх боків — і поклала поруч свою ношу.

У кабінеті стало тихо…

* * *

На цю роботу Люда потрапила восени, і сама ще не вірила своєму щастю. У райцентрі, де половина знайомих їздить на заробітки, а друга половина сидить на пів ставки, знайти нормальне місце — це як виграти щось у лотерею.

Триповерхова будівля з довгими гулкими коридорами колись належала проєктному бюро, а тепер була поділена на кабінети й здавалася по шматочках. На першому поверсі сиділа агенція нерухомості й кабінет косметолога, куди жінки з усього міста записувалися за два тижні наперед. На третьому — юридична консультація і фірма, що займалася ремонтом квартир під ключ. Народ снував сходами цілий день, пахло кавою з коридорного автомата, десь постійно дзвонив телефон.

Після тісної контори, де Люда до того просиділа сім років удвох із бухгалтеркою, це було схоже на переїзд у велике місто.

Кабінет її нової організації був на другому поверсі. Начальниця, Раїса Степанівна, відрекомендувала нову співробітницю колективу, кивнула і поїхала у справах.

Люда готувалася до чого завгодно. Жіночий колектив — це зазвичай окрема дисципліна: хто з ким дружить, хто на кого скоса дивиться, кому не можна казати зайвого. А тут її посадили за стіл біля вікна, налили чаю з бергамотом, показали, де що лежить, і до обіду вона вже сміялася разом з усіма.

Звідти й пішла ця історія.

* * *

Кішку першою помітила не Люда, а Ніна з їхнього кабінету — коли вони вранці підходили до будівлі під мжичкою, тримаючи парасольки поперек вітру.

Біля підвального віконця, у купі мокрого листя, сиділа маленька худа кішечка непримітної буруватої масті. Її й видно не було, доки вона не поворухнулася.

— Ти чия така?

— Мяяу, — озвалася кішка довго й ображено, струснувши мокрою головою.

І одразу ж пірнула в підвал. Голод і холод виштовхували її до людей, а страх тягнув назад, у темряву, де принаймні не било вітром.

Люда дістала з сумки бутерброд, який брала на перекус, розгорнула папір і поклала біля віконця.

— Їж. Ніхто тебе не займе.

З темряви на неї дивилися два обережні ока. Кішка не рухалася, чекала, поки люди підуть. Уже на сходах Люда озирнулася — біля віконця було порожньо, тільки папірець відлетів до огорожі.

Тиждень вона нікому не давалася в руки. Потім почала виходити на голос. Ще за тиждень уже сиділа на порозі й чекала.

Її назвали Тасею — просто так, без причини, комусь спало на думку, і прижилося. І почали забирати вранці до кабінету.

* * *

Найбільше Тася полюбила настільну лампу.

Лампу принесла з дому Ніна — стареньку, з зеленим скляним абажуром, ще від батька. Поставили її на вільний край столу, і кішка окупувала це місце намертво. Розімліє під теплим кружечком світла, замружиться, підбере лапки і муркоче так, що чути з коридору.

Лампу почали називати Тасиним сонечком. Бухгалтерка бурчала, що ця кішка сама спалює електрики більше, ніж увесь відділ, але вимикати не давала нікому.

Прилаштувати Тасю не вдавалося.

Жінки питали в родичів, у сусідів, у клієнтів, розповідали про неї в коридорі кожному, хто зупинявся. Ті слухали, кивали, зітхали — і йшли. Кішка була звичайнісінька. Не пухнаста, не білосніжна, не з блакитними очима. Маленька, худенька, з подряпаним вухом.

Забрати додому теж ніхто не міг. У кого алергія в дитини, у кого пес, у кого свекруха.

Свекруха була в Люди. Вони з чоловіком тоді ще жили в її квартирі, збирали на своє житло і слухали щовечора, що килими в цьому домі вибивають не для того, щоб по них хтось ходив лапами.

А навесні з Тасею сталося те, що рано чи пізно стається з кожною вуличною кішкою. Живіт у Тасі почав округлятися.

Одного дня вона просто перестала бути кішкою, яка лежить під лампою цілий день. Наїсться, потреться об ноги, полежить хвилин двадцять — і проситься надвір. І летить кудись так, що не встигаєш за нею оком.

Підвал обшукали двічі. Нікого.

* * *

А потім у будівлі з’явилося цуценя.

Хтось приніс і залишив просто в коридорі другого поверху — маленького товстенького хлопчика з каштановою шерстю, білими «шкарпетками» на всіх чотирьох лапах і смішними вухами, які ще не вирішили, стояти їм чи висіти. Він сидів під батареєю і тихенько скиглив.

Його забрали до кабінету, посадили на креслений стіл і обступили з усіх боків. Цуценя тупцяло на місці, дивилося на людей круглими, як ґудзики, довірливими очима і час від часу тоненько тявкало.

Подивитися на підкидька приходили з інших поверхів. Заглянув навіть сторож, Микола Гнатович, який офіційно був категорично проти будь-яких тварин у приміщенні, а неофіційно вже півроку робив вигляд, що не бачить кішки.

Тася в цей час дрімала під своєю лампою. Прокинулась, підійшла, обнюхала гостя — і сіла збоку.

Ніхто не звернув уваги, як вона дивилася.

А дивилася вона на жінок, які охали над чужим цуценям, і мружилася довго й недобре. Потім зістрибнула зі столу і почала проситися надвір.

Її випустили. Вона вилетіла з будівлі, не озирнувшись.

* * *

Отоді й почалося те шкрябання у двері.

На столі, поруч зі сплячим цуценям, лежало кошеня. Крихітне, ледь розплющене, воно пищало тоненько й тицялося носом у бік матері. У шерстці заплуталися тирса й труха — судячи з усього, Тася бігла з ним неблизько.

А сама вона стояла над ним, водила головою і по черзі заглядала кожній жінці в очі. Груди в неї ходили ходором, з вусів капало, але вигляд був такий, що всі зрозуміли без перекладу.

— Ось, дивіться. Це мій. Не якийсь підкидьок з коридору. Дивіться уважно.

Ніна сіла на стілець і заплакала. Не від жалю, а від чогось іншого, чому й назви не добереш.

Цуценя того ж дня забрала жінка з першого поверху — вона жила у власному будинку за містом, де пес мав де бігати.

А Тасю з її сином виставити на вулицю вже не могла жодна людина в тому кабінеті.

* * *

Для них обладнали куток за шафою: коробка, стара ковдра, мисочки. Кошеня назвали Стьопою — жінки вирішили, що коли вже чоловік у кабінеті один, то нехай має нормальне ім’я.

Тася виявилася господинею до неможливого педантичною. Жодної калюжки, жодної шерстинки не там, де треба. Проблема була тільки з вихідними.

Тоді жінки взяли ключі від будівлі під власну відповідальність і склали графік. Написали його від руки на звороті старого календаря і повісили на дверцята шафи. Суботи й неділі розібрали до літа наперед. Приходили, годували, прибирали, сиділи годину-другу, розмовляли з кішкою, як з людиною.

Микола Гнатович жодного разу нікому нічого не сказав.

Стьопа виріс красенем — таким, що на нього черга стояла. Його забрала жінка з юридичної консультації, ще коли він тільки почав вилазити з-за шафи.

А Тася знову залишилася сама.

* * *

І знову її ніхто не брав.

Люда приходила у вихідні, сідала на підлогу в порожньому кабінеті, гладила кішку і йшла звідти з червоними очима. Тася проводжала її до дверей і поверталася в темряву підвалу — на два дні, до понеділка.

Так тривало майже рік.

А потім усе вирішилося за один день, як воно зазвичай і буває. У кабінет зайшла Ольга Миколаївна — жінка з бухгалтерії з сусіднього крила, яку тут знали всі й ніхто до пуття не знав. Постояла, подивилася, як Тася спить під лампою.

— То кажете, нікому не потрібна?

— Нікому.

— Ну то й дурні всі.

Везли кішку таксі, з посагом: лоточок, корм, дві мисочки і мишка на мотузці, яку Тася зроду не чіпала, але викидати рука не піднялася.

Через місяць Люда приїхала в гості — перевірити, як воно.

Тася сиділа на підвіконні у вітальні, вгодована, з блискучою шерстю, і дивилася у двір з виглядом власниці всього кварталу. На гостю вона глянула коротко, впізнала, підійшла, потерлася об ногу — і повернулася на своє вікно.

— Розумна, як людина, — сказала Ольга Миколаївна, наливаючи чай. — Усе розуміє. Тільки лампу мою настільну відвоювала. Я тепер вечорами при верхньому світлі сиджу.

Люда поставила чашку і засміялася вперше за весь той рік по-справжньому.