Кішка «на тиждень»

Моя сестра Христина вміє просити так, що відмовити неможливо. Секрет простий: вона дзвонить о пів на восьму ранку, коли я ще сплю, а мозок уміє казати лише одне слово — «так».

— Денисе, привіт! Мене відправляють у відрядження. На тиждень. Візьмеш Фісю?

— Так, — сказав мій мозок.

— Ти золото! Буду за годину.

Прокинувшись остаточно, я усвідомив дві речі. Перша: Фіся — це кішка. Друга: у мене вдома живе Гектор, німецька вівчарка на сорок кілограмів. Котів Гектор знав добре, бо щодня бачив їх на прогулянках. І всі вони, без винятку, при його появі злітали на найближче дерево. Тож Гектор щиро вважав, що кіт — це така тварина, яка живе на гілці й боїться собак.

Я собачник. Переконаний, зі стажем. До кішок завжди ставився, як до податкової: знаю, що існують, але без потреби краще не зачіпати.

* * *

Христина приїхала з переноскою, двома сумками і папкою. Так, з папкою. З прозорими файликами всередині.

— Тут інструкція, — вона поклала на стіл три заламіновані аркуші. — Читай уважно. Фелісія дуже чутлива.

— Хто?

— Фелісія. Це її повне ім’я. Фіся — для своїх. Ти поки що не свій.

Я глянув в інструкцію. Пункт перший: «П’є тільки з порцелянової миски. Воду міняти двічі на день». Пункт четвертий: «Не вмикати пилосос, коли вона в кімнаті, — це її ображає». Пункт сьомий: «Корм насипати акуратно, не шваркати». Пункт дев’ятий: «Спить на шовковій наволочці. Якщо сердиться — спокійно поговорити з нею і пояснити, що сталося».

— Пояснити що? — не зрозумів я.

— Ну, що сталося, — терпляче повторила сестра, як дитині.

Тут відчинилася переноска, і з неї вийшла вона.

Не вистрибнула, не вискочила. Вийшла. Повільно, з паузами, як актриса на червоній доріжці, яка дає фотографам зробити кадр. Біла, пухнаста, ніби її щойно випрали з кондиціонером для білизни. А очі… Такої блакиті я не бачив навіть на етикетках мінеральної води. Чесно, я придивився, чи це не лінзи.

Фелісія подивилася на мене. Потім на мою квартиру. Потім знову на мене. З таким виразом, з яким людина дивиться на готельний номер, коли їй обіцяли вид на море, а вікна виходять на сміттєві баки.

Із коридору, радісно розмахуючи хвостом, вибіг Гектор. Мій пес, який гавкає на кур’єрів, на сміттєвоз і на власне відображення в дверцятах духовки. Він, мабуть, чекав, що зараз ця біла штука, як і всі коти у дворі, кинеться шукати дерево.

Фелісія не кинулася. Вона вигнула спину, розпушилася вдвічі, перетворившись на білу хмару з блакитними очима, і зашипіла. Коротко, але так виразно, що навіть я зробив крок назад.

Гектор загальмував усіма чотирма лапами, заїхав на ламінаті просто їй під ніс, отримав ще одне «ш-ш-ш» і задкував так швидко, що збив у коридорі вішак з куртками. Сорок кілограмів м’язів і зубів сховалися за моїми ногами. Я відчував, як він тремтить мені в литку.

— Гекторе, — сказав я, — ти ж вівчарка. Тебе вчили вовків ганяти.

Гектор подивився на мене так, ніби я запропонував йому піти поговорити з Фелісією самому. І пішов на кухню. Я чув, як він там зітхнув.

— Ну все, я побігла! — Христина чмокнула мене в щоку. — Тиждень, максимум десять днів!

Це було чотири місяці тому.

* * *

Першого ж вечора Фелісія зайняла лежанку Гектора. Ортопедичну, з пам’яттю форми, яку я купував за ціною непоганого крісла. Гектор спробував було підійти до своєї законної власності, але почув звідти тихе попереджувальне «ш-ш-ш» і передумав. Ліг на килимок біля вхідних дверей, поклав голову на лапи і дивився на мене з докором. Мовляв, ти господар чи хто?

Наступні два тижні мій грізний пес пересувався квартирою попід стінкою. До своєї миски з водою ходив лише тоді, коли Фелісія спала, і то навшпиньки, якщо вівчарки взагалі так уміють. Одного разу вона просто позіхнула, коли він проходив повз, і Гектор із переляку сів на хвіст.

Я господар, так. Але спробуй-но зігнати когось, хто дивиться на тебе очима кольору зимового неба і тихо, ледь чутно каже «мр».

О п’ятій ранку я прокинувся від того, що мені важко дихати. На моїх грудях сиділа Фелісія. Не нявкала, не топталася лапками. Вона просто дивилася мені в обличчя. Уважно, мовчки, як комісія на співбесіді, яка вже все про тебе вирішила, але хоче послухати, що ти скажеш на своє виправдання.

Я встав і пішов насипати корм. Насипав. Фелісія підійшла, подивилася в миску, потім на мене, і пішла геть. Я довго не міг зрозуміти, в чому справа, доки не перечитав пункт сьомий. Не шваркати. Я шваркнув.

Довелося пересипати. Акуратно. Під пильним наглядом.

* * *

Шовкову наволочку Христина, звісно, забула. Фелісія цим скористалася і переїхала на мою подушку. На мою особисту, з гречаним лушпинням, під мою шию підібрану.

У суботу я пішов у торговий центр по шовкову наволочку. Продавчиня, мила жінка років п’ятдесяти, загорнула покупку в пакет і усміхнулася:

— Для дружини? Гарний подарунок, жінки таке цінують. Для шкіри корисно, для волосся.

— Для кішки, — чесно сказав я.

Вона подивилася на мене так, як відтоді на мене дивиться половина мого району.

Бо стіни в нашому будинку тонкі. А за стіною живе Ганна Петрівна, пенсіонерка з чудовим слухом і вільним часом. Приблизно через тиждень вона зловила мене біля ліфта, взяла за лікоть і прошепотіла з неприхованим щастям:

— Денисику, я так за тебе рада! Нарешті! Коли познайомиш?

— З ким? — обережно запитав я.

— Ну як з ким! Я ж чую! «Пані, ну не на моїй подушці ж!», «Злазь з мене, мені на роботу!», «Ти в мене найкрасивіша, тільки не дивися так!»

Я відкрив рота, щоб пояснити. І закрив. Бо як це пояснити, щоб не стало ще гірше?

Правду Ганна Петрівна дізналася сама, коли побачила Фелісію на підвіконні. Сміялася довго, до сліз, тримаючись за перила. А наступного дня принесла їй пакетик найдорожчих котячих ласощів із зоомагазину, ще й перев’язаний червоною стрічечкою. Мені вона нічого не принесла. Жодного разу.

* * *

Христина дзвонила регулярно.

Через тиждень:

— Денисе, тут проєкт продовжили. Ще тиждень, гаразд?

Через місяць:

— Слухай, тут така ситуація… Мене залишають до кінця кварталу. Ти ж не проти?

— Христино, забирай свою принцесу! — кричав я в слухавку. — Вона вчора скинула мій телефон зі столу! Дивлячись мені просто в очі! Повільно, лапкою, як у кіно!

Через три місяці я вже не кричав. Коли сестра подзвонила, я відповів пошепки:

— Не можу говорити голосно. Вона на мені спить.

Пауза на тому кінці була дуже промовиста.

А ще за кілька тижнів Христина сказала, що в неї переповнена пам’ять телефону. Бо я щодня надсилав їй фото. Фелісія на підвіконні. Фелісія в коробці з-під чобіт. Фелісія на Гекторі.

Так, на Гекторі. Про це треба окремо.

* * *

Одного вечора я повернувся з роботи і застав таку картину: Гектор лежить на своїй, нарешті відвойованій, лежанці. А на Гекторі, на його широкій теплій спині, згорнувшись клубком, спить Фелісія. Гектор не рухався. Здається, навіть не дихав. Тільки очима водив, як людина, якій на плече сів метелик рідкісного виду, і вона боїться його сполохати.

Відтоді їх водою не розіллєш. Фелісія щоранку вмиває йому вухо. Гектор стоїть смирно і терпить, хоча видно, що йому лоскотно. Зате коли я підходжу до її миски з кормом, Гектор тепер гарчить. На мене. У моїй квартирі. Сорок кілограмів вірності, і вся вона тепер на боці білої пухнастої пані з блакитними очима.

Шерсті в домі стало стільки, що я купив робот-пилосос. Пункт четвертий інструкції я пам’ятав, тож увімкнув його обережно, коли Фелісія спала в іншій кімнаті. Вона прокинулася, вийшла подивитися на новий шум, обійшла пилосос двічі, а потім застрибнула на нього зверху. І поїхала.

Відтоді це її карета. Щоранку о дев’ятій робот виїжджає з бази, а Фелісія вже чекає. Сідає, згортає хвіст і їде оглядати свої володіння. Гектор іде поруч, як почесний ескорт. Я на це дивлюся і розумію, що за такі гроші можна було купити два пилососи. Але другий би не мав такого пасажира.

* * *

Друзі спершу з мене сміялися. Тарас і Юрко, з якими ми десять років разом дивимося футбол, прийшли на черговий матч і побачили на дивані Фелісію.

— О, а це що за біла біда? — гоготнув Тарас. — Денисе, ти ж казав, що котів на дух не переносиш!

— Тихіше, — сказав я. — Вона спить.

Друзі переглянулися. Але сіли на край дивана. Обережно.

На сімдесят восьмій хвилині наші забили. Троє дорослих чоловіків підскочили, розкрили роти, щоб заволати на весь під’їзд… і вигукнули «го-о-ол» пошепки. Бо Фелісія розплющила одне блакитне око і подивилася на нас.

Наступного разу Тарас прийшов не з чипсами, а з паштетом. Не для нас.

* * *

Окремо розкажу про Соломію. Ми познайомилися на курсах іспанської, я запросив її на каву, потім на вечерю. А потім вона вперше прийшла до мене в гості.

Я нервував. Не через ремонт, хоча у вітальні ще стояли неприкручені плінтуси. І не через те, що заздалегідь заховав у шафу половину речей. Я нервував через Фелісію. Бо за весь цей час вона не сіла на коліна жодній людині, крім мене. Тарас пробував цілий місяць. Ганна Петрівна пробувала з ласощами. Навіть кур’єра з піцою вона зміряла таким поглядом, що він забув узяти гроші.

Соломія сіла на диван. Фелісія вийшла зі спальні, повільно, як завжди. Підійшла. Подивилася на Соломію довгим оцінювальним поглядом. А потім застрибнула їй на коліна, покрутилася і лягла.

Гектор підійшов і поклав Соломії голову на ногу.

Того вечора я зрозумів, що рішення ухвалено. Причому не мною.

Тепер Соломія буває в нас майже щовечора. Під спальним вікном я встановив широке підвіконня-лежанку, щоб Фелісії було видно двір. Соломія каже, що я в цій квартирі на третьому місці в ієрархії. Після кішки і після собаки. Я не сперечаюся, бо це правда.

* * *

А тиждень тому подзвонила Христина.

— Денисе! Все, я повертаюся назовсім! Завтра заїду, заберу Фісю. Дякую тобі за все, ти найкращий брат у світі!

Я поклав слухавку і сів на підлогу. Гектор підійшов і сів поруч. Він не розумів, що сталося, але відчував, що щось погане.

Всю ніч я готувався. До ранку в мене був список. Роздрукований. Заламінований. У прозорому файлику.

«Причини, чому Фелісії зараз не можна переїжджати.

1. Переїзд — це стрес. Фелісія ніжна, їй не можна стрес.

2. Гектор без неї не їсть. (Це неправда, Гектор їсть завжди. Але Христина цього не знає.)

3. Ганна Петрівна не переживе.

4. Робот-пилосос налаштований тільки на її вагу.

5. У мене з вікна видно двір і голубів, а в тебе — парковку.

6. Вона сама не захоче. Я з нею говорив і все пояснив».

Христина прийшла з переноскою. Я мовчки простягнув їй файлик. Вона прочитала. Потім ще раз. А потім почала сміятися так, що мусила сісти на стілець у коридорі.

— Денисе, — сказала вона, витираючи сльози. — Я тобі зараз дещо скажу, тільки ти сядь.

Я сів. Гектор теж сів, про всяк випадок.

— Відрядження закінчилося через тиждень. Як я й обіцяла.

— А… чотири місяці?

— А чотири місяці я живу вдома. На іншому кінці міста. Ти хоч раз задумався, чому в мене у «відрядженні» за вікном дзеленчить наш трамвай?

Я відкрив рота. Закрив. Відкрив знову.

— Поки я їздила, — зітхнула Христина, — господиня квартири, яку я винаймала, вирішила її продати. Дала мені два тижні на переїзд. Я знайшла нове житло, а там господиня тварин на поріг не пускає, навіть у договорі окремим пунктом прописала. Я вже зібралася йти до тебе зізнаватися. Приїхала, стою під дверима, вже й дзвоника натиснути хотіла. А з квартири чую: «Пані, ну хто ж так лягає, мені ж на роботу, ну добре, лежи, лежи».

— І що?

— І нічого. Постояла і пішла. Подумала: поки шукаю квартиру, де можна з котом, хай поживе в тебе. Ще тиждень. Потім ще. А на третій місяць ти почав шепотіти мені в слухавку, бо вона на тобі спить. Ну і як мені було її забирати?

— А сьогоднішній дзвінок? «Повертаюся назовсім»?

— Я минулого тижня нарешті знайшла квартиру, куди можна з тваринами, — чесно зізналася сестра. — Хотіла подивитися, що ти робитимеш, коли я скажу, що забираю Фісю. Але на заламінований список я, чесно кажучи, не розраховувала. Це найкраще, що я бачила в житті.

У цей момент у відчинені двері зазирнула Ганна Петрівна. Вочевидь, почула крізь стіну, що в нас щось цікаве.

— О, Христинко, здрастуй! — привіталася вона так, ніби бачила мою сестру вчора. — А я ж якраз тобі дзвонити збиралася. Розказати, як Фіся вчора на пилососі в коридор виїхала, а Гектор за нею, як охоронець.

Я повільно повернувся до сусідки.

— Ганно Петрівно. Ви знали?

— Та звісно знала, Денисику, — вона знизала плечима. — Христинка ж мені щонеділі дзвонить, питає, як там Фіся. Я їй усе докладно розповідаю. А тобі мовчала. Фісі ж у тебе краще.

Отже, знали всі. Сестра знала. Сусідка знала. Навіть Гектор, здається, знав, бо тільки в нього одного був абсолютно невинний вигляд.

А Фелісія вийшла з кімнати, подивилася на нас усіх своїми блакитними очима, повільно пройшла повз Христину і стрибнула мені на руки. Мовляв, розібралися? От і добре. А тепер хтось нарешті насипле мені корм. Акуратно. Не шваркаючи.