Десять правил

Третю добу поспіль ішов дощ. Не той літній, теплий, після якого асфальт парує і пахне пилом, а холодний, дрібний, листопадовий, який залазить під шерсть і сидить там годинами.

Кошеня лежало під колесом старої автівки біля сміттєвих контейнерів і намагалося зрозуміти одну просту річ: за що?

Вона перебирала свої провини, як бабусі перебирають крупу. Одна за одною.

Вазон. Так, був вазон. Точніше, три. Але ж вони так гарно летіли вниз — спершу довго стояли на підвіконні, нудні, з тією геранню, а потім летіли і розсипалися по підлозі з таким смачним хрускотом. І взагалі, на підвіконні залишилося ще штук вісім. Хіба через три?

Палець. Соломійчин палець, на якому потім була тонка червона рисочка. Але ж вона не хотіла. Вона гралася, захопилася і не розрахувала. А потім плакала разом із дівчинкою, щоб тій було легше, і навіть підходила зализати, тільки їй не дали.

Ковдра. Нова, велика, тепла ковдра, яку хазяйка привезла з ринку і всім показувала. Кошеня стрибало по ній хвилин десять, і радості стало так багато, що вона просто не помістилася всередині. Калюжка була маленька. Висохла до вечора. Пахла, чесно кажучи, краще, ніж мандаринові шкурки на батареї.

Ось і все. Оце й уся її біографія.

А потім був пакет, машина, чужий район і слова, яких вона не зрозуміла. Двері грюкнули, і жінка з донькою поїхали, а вона залишилася стояти під дощем біля контейнерів, у яких пахло вчорашнім супом.

Місяць тому її забрали з притулку в перший у житті справжній дім. Тепер у неї не було нічого: ні миски, ні теплої батареї, ні дівчинки, яка засинала, поклавши руку їй на спину.

Повз проходили люди. Кошеня піднімало голову і казало їм єдине, що вміло:

— Поверніть мене додому.

Але для людей це звучало як звичайне мокре нявчання, і вони обходили калюжу з іншого боку.

* * *

Руки з’явилися ввечері. Великі, у зелених рукавичках, які пахли хлоркою і сухим кормом.

— Тихо, тихо. Куди ж ти така мокра.

Її запхали в переноску, і кошеня навіть не встигло розгледіти обличчя. Може, це хазяйка? Може, вона передумала, приїхала і зараз повезе додому, і вдома буде батарея, і той старий светр на кріслі?

Спершу її довго несли. Потім довго везли — машина торохтіла на кожній ямі, у салоні пахло бензином і котами, багатьма котами одразу. А потім переноску відчинили, і вона опинилася в клітці, де вже сиділо троє таких самих, як вона, тільки менших.

Кошеня притулилося носом до ґрат і почало дивитися на жінку.

А жінка на неї не дивилася. Вона стояла спиною і говорила з кимось у коридорі:

— Оксан, я ще одну привезла. Мокру як хлющ, сиділа під машиною… Як це корм закінчився? А чому ти мовчала до останнього?

З коридору щось відповіли. Жінка показала туди кулак, потім розсміялася.

— Та не кричи ти. Ну добре, добре, я зараз поїду в зоомагазин, візьму мішок. Свої витрачу, а ти мені потім із каси віддаси, домовились? От і чудово.

Вона нарешті обернулася до клітки й нахилилася.

— А ти поводься чемно. Бо пересаджу окремо, і буде тобі кисло.

Кошеня чемно кліпнуло. Воно ще не знало, що за три дні в цій самій клітці зустріне того, хто перевертиме їй усе життя.

* * *

У притулку дні були однакові, як плитка на підлозі.

Зранку — миски. Потім прибирання. Потім приходили люди, ходили вздовж кліток і дивилися. Вони завжди дивилися однаково: спершу на всіх, потім на когось одного, і після цього когось одного забирали.

Сусідів забрали за два дні. Рудих узяла жінка в окулярах, третю — хлопець із дівчиною, які довго сперечалися про ім’я.

А її не брали.

Вона старалася. Вона ставала на задні лапи, чіплялася за ґрати, тягнулася, нявчала так, що аж горло боліло. Один хлопчик років шести зупинився й закричав:

— Мам! Мам, оцю!

— Синку, у тата aлергія. Ходімо.

І вони пішли. Після цього кошеня перестало ставати на задні лапи. Просто лежало, підібгавши хвіст, і дивилося в стіну.

Увечері в коридорі загуркотіло.

— Оксан! А цього куди? Як це нема місць? Взагалі нема? Ну от і що мені з ним робити?

Двері клітки відчинилися, і всередину заїхав великий сірий кіт. Не молодий. Одне вухо надірване, на морді сивина, ходить повільно, ніби в нього все болить і він до цього давно звик.

— Ти дивись мені, малу не кривдь, — жінка посварилася пальцем. — Вона й так тут ледь жива.

Двері зачинилися. Кіт оглянув клітку так, як оглядають номер у дешевому готелі. Потім важко зітхнув.

— Добрий вечір, — обережно сказало кошеня.

— Ну, здоров, мала.

— Я Муся. Так мене називали, поки не викинули.

— Ясно.

— А вас?

— Олексій.

Муся аж сіла від несподіванки.

— Це ж людське ім’я.

— Ну то й що. Мене хазяїн так назвав. Казав, був у нього друг Олексій — теж мовчазний і теж любив сидіти біля вікна.

Він переступив лапами, вклався в кутку і заплющив очі з таким виглядом, наче розмову закінчено назавжди. Муся вклалася поруч. Точнісінько так само, лапа в лапу, хвіст під бік.

* * *

Розмова почалася вночі, коли в притулку вимкнули світло і чути було тільки, як хтось шкребе в лотку через дві клітки.

— Дідусю Олексію, а ви спите?

— Уже ні.

— Я не розумію. Чому люди не хочуть брати мене такою, яка я є?

Кіт довго мовчав. Потім розплющив одне око.

— Бо ти не знаєш правил.

— Яких правил?

— Правил домашнього кота. Їх десять. Хочеш жити в теплі — вивчи їх і виконуй. Не переказувати ж мені двічі, я цього не люблю.

Муся підсунулася ближче й розвернула вуха в його бік.

— Перше: не тікай. Дім — це дім, а вулиця — це не пригода, це вулиця. Побачиш горобця на підвіконні, захочеш стрибнути — не стрибай. Він перелетить на клен, ти за ним, а потім три дні шукатимеш під’їзд.

— Я не втечу, — швидко сказала Муся. — Я вже нагулялася.

— Друге: не наслідь. Лоток — це святе. Не поруч із лотком, не за диваном, не на новій ковдрі. Через оці «майже влучив» половина котів опиняється тут.

Муся мовчки втягнула голову в плечі. Значить, усе-таки через ковдру.

— Третє: не кусай. Людина — не здобич. Навіть коли граєшся. Серед них трапляються такі ніжні, що з подряпини роблять цілу історію.

— А якщо зуби сверблять?

— Кусай хвіст.

— Так це ж боляче!

— Отож-бо, — кіт задоволено кивнув. — Тому й запам’ятається.

Дощ надворі не вщухав. По даху шелестіло рівно, заколисливо.

— Четверте: не падай. Ніколи не стрибай на людину зверху — ані з шафи, ані з холодильника.

— А ви стрибали?

Олексій помовчав.

— Стрибав. Хазяйка стояла на табуретці, діставала банки з антресолі. Я вирішив згадати молодість. Обійшлося, тільки банка розбилася і вона руку розтягнула. Приїхала сусідка, наговорила, що я її колись доконаю, і винесла мене в кошику. Хазяйка навіть не встигла нічого сказати. Вона в мене була тиха.

— Це нечесно.

— Не шукай тут чесності, мала. Просто вивчи правила.

Він перелічив решту, і Муся слухала, ледве встигаючи.

П’яте: не крадu. Зі столу, з каструлі, з тарілки, поки людина відвернулася, — ніколи. Скільки котів погоріло на одному шматку ковбаси, не порахуєш.

Шосте: не дери. Ані шпалери, ані оббивку крісла, ані куртку в коридорі. Люди дуже люблять свої речі й витрачають на них великі гроші. Якщо куплять дряпку — радій. Не куплять — знайди собі десь у кутку дошку, тільки не там, де видно.

Сьоме: не псуй. Тапки, штори, навушники, зарядки, окуляри, вазони.

Тут Муся тихенько зітхнула.

Восьме: не репетуй. Нявчати можна, навіть треба, люди це люблять. Муркотіти — ще краще. А ось горлати вночі не можна ні за яких обставин, особливо ранньої весни.

— А що навесні?

— Малá ще. Дізнаєшся.

Дев’яте: не буди.

— А я будила свою дівчинку, щоб вона в школу не проспала, — з гордістю сказала Муся.

— І де ти зараз?

Муся замовкла.

— Отож. Люди страшенно люблять спати. Навіть коли запізнюються. Особливо в суботу.

— А хто це все придумав? — не витримала вона.

— Ніхто не придумував. Це склалося саме. Ті, кого викинули, розповідали тим, кого ще ні. Так і зібралося десять.

За вікном проїхала машина, і по стелі поповзла смуга світла.

— А десяте?

Олексій підвівся. Уперше за весь вечір він сів рівно, як сидять коти на старих фотографіях.

— Десяте: не розлюби.

— Це як?

— А отак. Що б із тобою не робили, не переставай любити людей. Бо як зненавидиш їх усіх разом, то потім не помітиш того одного, який прийде саме по тебе. Пройде повз клітку — а ти вже відвернулася. Оце і є найголовніше правило, мала. Решта дев’ять — то так, побутове.

Муся довго думала.

— Тобто мене можуть повернути? Додому?

— До тих — навряд. А додому — можуть. Це різні речі, тільки ти зараз цього не зрозумієш.

* * *

Уранці Олексія перевели до клітки з дорослими котами, і Муся знову залишилася сама. Але ненадовго.

Через два дні до притулку прийшов чоловік у сірій куртці, з палицею. Ішов повільно, зупинявся біля кожної клітки й читав таблички, тримаючи окуляри в руці.

— Мені б спокійного, — сказав він жінці в зелених рукавичках. — Не грайливого. Я сам не бігаю, і йому нема чого.

Він зупинився навпроти Олексія. Довго дивився. Потім сказав тихо, наче не хотів, щоб чули:

— Здоров, друже. Ти теж, я бачу, не вчорашній.

Олексій підвівся й підійшов до ґрат. Не став на задні лапи, не нявкнув, не зробив нічого з того, що роблять коти, коли хочуть сподобатися. Просто підійшов і сів навпроти.

Того ж дня його забрали. У переноску він заходив сам, без умовлянь. Уже з коридору обернувся, знайшов очима Мусю і повільно кліпнув.

Не розлюби.

* * *

А наступного ранку в притулок прийшла жінка з дівчинкою років восьми. Вони довго ходили, дівчинка сідала навпочіпки біля кожної клітки, а потім раптом застигла і показала пальцем:

— Мам. Оту. Он ту, смугасту.

— Ти впевнена? Вона якась сумна.

— Мам, вона не сумна. Вона чекає.

Так Муся вдруге поїхала додому.

* * *

А тепер найцікавіше. Із десяти правил вона не виконала майже жодного.

Уже на другий тиждень зі столу зникла половина котлети. Потім була штора, по якій так зручно було залазити до карниза. Потім зарядка від телефона. А на новорічні свята з підвіконня полетів вазон з фіалкою — просто тому, що він так гарно летить.

Думаєте, її викинули?

Ні.

Мама заклеїла зарядку, купила в зоомагазині дряпку, переставила фіалки вище, а котлети почала накривати тарілкою. Раз на рік вони їздили до ветеринарної клінікu, і Муся горлала в переносці всю дорогу, порушуючи восьме правило так, що чув увесь тролейбус.

Просто ця мама з дівчинкою знали одну річ, яку чомусь знають не всі: ідеальних котів не буває. Як і ідеальних людей.

Тільки коти чомусь приймають нас такими, які ми є, — з нашою втомою, поганим настроєм і вічним «не зараз, я зайнята». А ми їх — не завжди.

* * *

Минуло вісім років.

Одного вечора дівчинка, яка вже давно не дівчинка, принесла додому картонну коробку, а в коробці — мокре руде непорозуміння, знайдене біля під’їзду.

Уночі Муся підійшла до коробки й довго дивилася всередину.

— Слухай сюди, — сказала вона. — Правил десять. Перше: не тікай…

Вона переказала всі. Точно так, як колись почула, слово в слово, навіть з тим самим «не люблю повторювати», якого сама вже не помічала.

А потім додала від себе одинадцяте, якого не було в списку.

— І ще. Ти їх усе одно порушиш. Усі десять, і не по одному разу. Тебе не за правила триматимуть.

— А за що? — пискнуло руде.

Муся подивилася на зачинені двері кімнати, за якими спала її людина.

— А просто так. Отак і тримають — просто так. Спи.