Право на тишу

Аркуш із номером дільничного лежав біля телефона другий день. Лариса Дмитрівна виписала цифри великими, щоб не мружитися, і тепер щоразу, проходячи повз тумбочку, зачіпала їх поглядом.

Слухавку вона брала вже тричі. І тричі клала назад.

За вікном стояв червень, той самий, коли асфальт у дворі дихає жаром до самої ночі, а липи пахнуть так, що аж у голові гуде. Її квартира була на другому поверсі, вікна виходили просто на подвір’я, і будь-який звук звідти падав у кімнату, наче в порожню каструлю.

А звуків було багато.

— Чур не я! Тимко, ти водиш!

— Я не воджу, я вже водив!

— Марійко, не наступай, тут мокре ще!

Лариса Дмитрівна відсунула фіранку. Увесь асфальт під вікнами був у крейді: класики, кривувате сонце з довжелезними променями, квіти завбільшки з відро, чиясь кішка з трьома вусами. Крейдяний пил лежав навіть на її підвіконні, білою смужкою вздовж рами. Вікна вона поставила нові два роки тому, ще коли думала, що з ними стане тихіше. Не стало.

Годинник на кухні показував пів на третю. У цей час вона зазвичай лягала на годину, бо ночами сон не тримався: покрутиться до другої, потім устане, поп’є води, знову ляже.

Сьогодні лягати не було сенсу.

* * *

Вона накинула кофту й вийшла у двір, як була, у домашніх капцях.

Діти помітили її не одразу. Вона встигла дійти майже до самих класиків, перш ніж дівчинка в рожевій футболці озирнулася й завмерла з крейдою в руці.

— Ану припиніть! — голос зірвався одразу, вище, ніж хотілося. — Скільки можна?

Двір затих так різко, що стало чути, як десь угорі гуде кондиціонер.

— Я тут живу, — сказала Лариса Дмитрівна. — Мені сімдесят три роки. Я що, не маю права хоч на годину тиші у власній квартирі?

— Ми ж просто граємося, — тихо сказала дівчинка.

— Граєтеся! А двір ви бачили? Крейда, малюнки, писанина по всьому асфальту. Це вам майданчик у лісі чи прибудинкова територія? За неї, між іншим, люди в платіжках щомісяця платять.

Хлопчик у смугастій майці, той, якого звали Тимком, засунув руки в кишені й дивився кудись убік.

— Дощ піде — і змиється, — буркнув він.

— Дощу я маю чекати?

З лавки під другим під’їздом підвелася Ніна Гнатівна, сусідка з третього поверху, що завжди сиділа з малими.

— Ларисо Дмитрівно, ну то ж діти. Крейда, не фарба.

— Ніно Гнатівно, ви їх щодня сюди зганяєте, а я щодня це слухаю. З восьмої ранку. У мене голова гуде, як трансформатор.

— То зачиніть вікно.

— У мене тридцять градусів у кімнаті! Мені його зачинити чи мене зачинити?

Найменша, років шести, притиснулася до Ніни Гнатівни й дивилася знизу вгору круглими очима. Ця Ларису Дмитрівну добила.

— Востаннє прошу по-людськи, — сказала вона. — Не буде тиші — викличу дільничного. Нехай він вам пояснює, що таке правила співжиття в багатоквартирному будинку.

І пішла до під’їзду, чуючи спиною, як за нею мовчать.

* * *

Наступного ранку вона прокинулася від тиші.

Дивна це річ. Двадцять років вона прожила в цій квартирі, спершу з чоловіком, потім із сином, потім сама, і завжди щось за вікном рухалося: хтось вибивав килим, хтось гукав із балкона, хтось лаявся через машину, поставлену впоперек проїзду.

А тепер за вікном не було нічого. Тільки горобці.

Лариса Дмитрівна зварила борщ. Каструля була завелика, вона це знала ще коли ставила її на плиту, і однаково поставила саме цю, бо в меншій борщ виходив не той. Син Андрій телефонував по неділях із столиці, розпитував про тиск, про лікu, чи вистачає їй пенсії до кінця місяця, чи не тече знову в санвузлі після того ремонту. Онучку Даринку вона бачила востаннє на Великдень, і та за рік витягнулася так, що Лариса Дмитрівна її ледь упізнала на порозі.

Увечері вона визирнула у двір.

Діти були там. Але не під її вікнами, а аж біля контейнерів, у найдальшому кутку, де асфальт нерівний і немає жодної тіні. Грали в щось своє, впівголоса. Коли Марійка заверещала, старша дівчинка одразу шикнула на неї й показала пальцем у бік будинку.

У бік її вікон.

Лариса Дмитрівна опустила фіранку й довго стояла в кімнаті, тримаючи руку на грудях.

Тиша, яку вона вимагала, лежала в квартирі, як мокрий рушник.

* * *

У суботу вона поїхала на ринок.

Купила молодої картоплі, півкіла помідорів, кабачок, десяток яєць і два кілограми яблук — літніх, дешевих, які добре йдуть на пиріг, хоча пирога вона не пекла вже років зо два. Яблука взяла просто так, бо гарно пахли.

Кравчучку вона тягла від зупинки повільно, з двома перепочинками. І вже у дворі, метрів за двадцять до під’їзду, ліве колесо раптом зіскочило з осі, візок гойднувся, перекинувся набік, і картопля покотилася по асфальту врозтіч.

Лариса Дмитрівна встигла схопитися за поручень лавки. Сіла. Окуляри злетіли й лежали десь у траві.

Кілька секунд вона просто дивилася, як помідори викочуються з пакета один за одним.

А потім двір ожив.

— Ой! Ой-ой-ой!

— Тимко, лови отой, бо він у люк!

— Софійко, не наступи на помідор!

Вони збіглися звідусіль, усі семеро. Марійка присіла й почала збирати картоплю в поділ футболки. Хлопчик в оранжевій майці ганявся за яблуком, що докотилося аж до бордюру. Старша дівчинка, та сама, в рожевому, знайшла в траві окуляри, обтерла їх об себе й простягнула:

— Ось. Цілі.

— Дякую, — сказала Лариса Дмитрівна. Голос вийшов чужий, наче не її.

Тимко тим часом перевернув візок, покрутив колесо, зазирнув усередину.

— Тут шплінт вилетів, — сказав він діловито. — У мене дріт є, зараз.

Він побіг кудись за гаражі й повернувся через хвилину з обрізком мідного дроту. Присів на асфальт, встромив колесо на вісь, просунув дріт у отвір і акуратно загнув кінці плоскогубцями, яких у нього, здається, було в кишенях більше, ніж усього іншого.

— Тримати буде, — сказав він. — Але ви на бордюр не заїжджайте, воно тоді розхитається.

— Ти звідки таке вмієш?

— Дід навчив.

Вони склали все назад, і хлопці докотили візок до самих дверей квартири. Марійка несла яйця обома руками, витягнувши їх перед собою, і йшла так повільно й урочисто, наче несла воду в решеті.

У передпокої Лариса Дмитрівна відкрила гаманець.

— Ось, візьміть собі на морозиво.

Тимко відступив на крок.

— Не треба.

— Та беріть, кажу.

— Нам мама не дозволяє гpoші брати в чужих, — пояснила Марійка серйозно.

Двері зачинилися. Лариса Дмитрівна постояла в передпокої з розкритим гаманцем у руках.

У чужих.

* * *

Помідори вона перебирала машинально, і тільки хвилин через десять підійшла до вікна відчинити його на провітрювання.

Просто під підвіконням, на сірому асфальті, було намальовано квітку. Велику, синю, з жовтою серединкою і надто великою кількістю пелюсток. Малювали недавно, вчора чи позавчора, бо крейда ще не встигла притертися.

А під квіткою — літери. Криві, різного розміру, і «Ч» дивилася не в той бік.

ВИБАЧТЕ.

Лариса Дмитрівна довго дивилася на це слово. Потім витягла з шафки форму для випічки, ту, що стояла на верхній полиці й припала пилом, і поставила її на стіл.

* * *

Духовка в неї була ще з тих часів, коли плиту привезли новеньку й вона боялася її подряпати. Гріла нерівномірно, з правого боку сильніше, тому форму треба було розвертати десь на середині.

Яблука вона нарізала тонко, не знімаючи шкірки. Збила яйця з цукром, підсипала борошна, кинула щіпку кориці — і зупинилася, тримаючи баночку в руці.

Скільки їх там? Семеро? Вона підійшла до вікна й порахувала по головах. Семеро й Ніна Гнатівна.

Замісила ще одну порцію.

Поки пиріг пікся, вона двічі пройшла коридором туди й назад і зрозуміла, що хвилюється. Останній раз вона так хвилювалася, коли Даринка вперше ночувала в неї сама.

Пиріг вийшов високий, рум’яний з країв і трохи запалий посередині. Вона розрізала його прямо в формі, переклала на найбільшу тарілку, накрила рушником і понесла у двір.

* * *

Її помітили ще на сходах.

Діти застигли посеред гри. Ніна Гнатівна підвелася з лавки й на всяк випадок поправила хустку.

— Ларисо Дмитрівно, щось трапилося?

— Трапилося, — сказала вона й поставила тарілку на лавку. — Пиріг стигне.

Ніхто не поворухнувся. Тимко подивився на тарілку, потім на неї, потім знову на тарілку.

— Це нам?

— А кому ж. Я одна цілу тарілку не з’їм.

— А ви поліцiю не викличете? — раптом спитала Марійка.

Лариса Дмитрівна відкрила рота й закрила. У горлі стало тісно.

— Не викличу, — сказала вона. — Я тоді не мала рації. Я на вас накричала, а треба було просто попросити.

— Ви просили, — чесно нагадав Тимко.

— Просила я, синку, дуже голосно. Це вже не прохання.

Ніна Гнатівна відвернулася й почала чомусь дуже ретельно розправляти поділ спідниці.

Першою взяла шматок Софійка. За нею — решта, вже без церемоній, штовхаючись ліктями. Марійка відкусила, замружилася й сказала з повним ротом:

— Смашно.

— Прожуй спершу.

— Смачно! У нас мама такий не робить.

— Мама у вас працює, — сказала Лариса Дмитрівна. — А в мене часу — хоч продавай.

Вона сіла на край лавки. Крихти сипалися на асфальт, на ту саму крейдяну квітку, і горобці вже підстрибували поруч, чекаючи своєї черги.

Старша дівчинка, Оксанка, доїла свій шматок, витерла руки об шорти й раптом простягнула Ларисі Дмитрівні уламок білої крейди.

— А ви малювали колись?

— Років шістдесят тому.

— То згадуйте.

Лариса Дмитрівна взяла крейду. Присідати їй було важко, тож вона нахилилася, спираючись однією рукою на лавку, і провела кілька ліній. Вийшло криве сонце з довжелезними променями, точнісінько таке, з якого вона починала злитися тиждень тому.

— Нормальне, — оцінив Тимко. — Тільки промені треба ще.

— То домалюй.

Він домалював. Потім усі домалювали.

* * *

Увечері двір знову гудів. Хтось водив, хтось не хотів водити, Марійка верещала так, що чути було, певно, і на сусідній вулиці.

Лариса Дмитрівна лежала на дивані з розгорнутою книжкою на грудях і слухала.

Вікно вона не зачинила.

А той аркуш із номером дільничного вона потім перевернула чистим боком, записала на ньому пиріг — скільки яєць, скільки цукру, скільки борошна — і віддала Оксанці, щоб та передала мамі.

Мама, до речі, увечері зайшла подякувати. І затрималася на дві години.