Продавчиня і маленький Лорд

Знаєте, бувають такі жінки — могутньої статури. Ніби витесані з каменю. А обличчя… Ось на обличчя тітки Клави ніхто ніколи не дивився. Не наважувалися. Бо виражало воно завжди одне й те саме. Загрозу, зневагу і злість. І образу на життя. Здавалося, вона от-от підніме голову й закричить у небеса:

— Ну чому я мушу обслуговувати ось цих?!..

Тітка Клава була продавчинею. Саме так — Продавчинею. І за фахом, і за вдачею.

Вона приймала покупців, упершись двома пудовими кулаками в те місце, де мала бути талія. І свердлила нахабу таким поглядом, що найсміливіші чоловіки ніяковіли, відводили очі вбік і тоненьким голоском, вибачливим тоном просили.

Вона поблажливо зглядалася. І відрізала ковбаски.

Сміливці, які наважувалися піднести погляд свій і голос, спостерігали таку картину.

Тітка Клава знімала пудові кулаки з талії й клала їх на прилавок. Обличчя її набувало кольору буряка, а очі перетворювалися на два стволи.

З горла виривався рев, порівнянний із левиним. Черга присідала. Наче над нею промчав винищувач.

А чоловік… Чоловік, похлинувшись і побілівши, негайно вибачався й був готовий зізнатися в усіх скоєних і майбутніх гріхах і тут-таки написати заяву про явку з повинною. І ніхто ще за весь час не наважився перевісити й перевірити.

* * *

Але найбільше. Найбільше її дратував малий.

Нахабний такий пацан. Десяти років від роду. Який мав нахабство являтися до неї із завидною регулярністю і, виваливши на прилавок купку дрібняків, просити тоненьким голоском:

— Тітко Клаво, будь ласка. Відріжте мені молочної ковбаски.

Тітка Клава червоніла, біліла й сіріла обличчям.

— Знову з’явився! — гриміла вона так, що деренчали шибки. — Знову відріж йому п’ятдесят грамів!

Вона тріумфально дивилася на чергу. І натовп, завжди готовий в іншому місці заперечити й закричати, відводив очі.

— Знову по мою душу з’явився, нерви мені тріпати? Ти ба, лорд англійський який. Вони, бачте, по п’ятдесят грамів їсти зволять!

Але малий, як не дивно, не ніяковів і не лякався.

Він підводив на Продавчиню небесно-блакитні очі й казав:

— Відріжте, будь ласка, тітко Клаво. Дуже треба.

Тітка Клава знову розкривала рота, з якого мала вилетіти лайка, але…

Але чомусь, вдивившись у його блакитні очі, замовкала й спокійно відрізала шматочок ковбаски.

Зітхання полегшення пробігало чергою, і малий ішов, затиснувши в кулачку пакетик.

* * *

Того дня в тітки Клави був особливо грізний настрій.

Черга напружено мовчала. Продавчині із сусідніх відділів намагалися не дивитися в цьому напрямку.

Раз у раз зриваючись на крик, тітка Клава кидала покупцям пакетики з ковбасою, і тут… І тут знову з-під прилавка в найневідповідніший час виринула вихраста голова з блакитними, як небо, очима.

Вони втупилися в Продавчиню, і малюк промовив в абсолютній, дзвінкій тиші:

— Тітко Клаво, тітко Клаво. У мене сьогодні немає грошей. Але мені дуже треба. Відріжте мені, будь ласка, грамів п’ятдесят, а я вам потім гроші занесу.

Подібного нахабства ніхто не міг собі дозволити. Це був замах на святе. На саму суть торгівлі.

Тітка Клава почервоніла, зблідла й видала такий рик, що всі присутні в магазині присіли, а один випивака, який намагався сховати в штанях пляшку, впустив її й підняв руки вгору. Пляшка впала на бетонну підлогу й розлетілася на тисячі шматочків. Але ніхто й не звернув уваги на цю дрібницю.

— Ти, ти, ти! Лорд паршивий! Знову сюди з’явився, щоб дратувати мене?!

І вона підняла вгору свій пудовий кулак.

Усі заплющили очі. І ті, у кого було серце, схопилися за нього.

Але маленький Лорд не злякався.

Він не здригнувся, і навіть голос його не змінився. Він знову подивився на тітку Клаву своїми блакитними очима й сказав спокійно:

— Він дуже їсти хоче. А в мене грошей немає. Мама не дала на сніданок. Забула просто.

І він підняв угору руде, як сонечко, кошеня.

Те, побачивши перед собою страшне обличчя тітки Клави, чомусь не злякалося.

А вирвавшись із рук хлопчика, стрибнуло на прилавок і, пробігши по ньому, притулилося до брудно-білого халата тітки Клави й потерлося об неї своєю маленькою рудою голівкою.

Магазином пронісся стогін, повний жаху.

Випивака з піднятими руками впав на підлогу, скарлючився й закрив голову руками.

Тітка Клава спершу посіріла, потім побіліла, потім почервоніла. І з її горла вирвався хрип.

* * *

Вона опустила кулак і, схопивши руде маля, піднесла до обличчя.

Те нявкнуло й тицьнулося мордочкою в її ніс.

— Це ти, значить? — спитала вона грізно. — Увесь цей час мамині гроші, які вона на сніданки давала, ось на цього паршивця витрачав? І щодня мені тут нерви тріпав, купуючи йому по п’ятдесят грамів ковбаски?

— Ага, — відповів малолітній злочинець. — Тільки ви не думайте. Я завтра гроші вам занесу. Як мама дасть, так я і принесу.

Продавчиня з відділу з цукерками схлипнула і, вибігши з-за прилавка, вклала в руку Лорда з блакитними очима купюру.

— А ну не сміти! — крикнула тітка Клава так, що задрижали шибки в магазині, а випивака, що лежав на підлозі й обіймав голову, став тихенько підвивати.

— А ну не сміти, — повторила вона страшним шепотом.

— Забери-но свої гроші! — звернулася вона до продавчині з цукеркового відділу, і та, взявши купюру, відійшла вбік.

— Іди-но сюди, малий, — сказала вона Лордові.

І, відрізавши великий шматок молочної ковбаси, поклала в пакет.

— А це вам із мамою від мене, — і вона поклала туди ж цілу палку копченої, дорогущої.

Черга стояла, роззявивши роти.

Продавчиня з цукеркового впустила паперову купюру.

А випивака встав з підлоги, роззирнувся і вибіг із магазину.

— А кошеня своє оце нахабне, — сказала тітка Клава, — ти мені залиш. Мені, знаєш, давно потрібен працівник на складі. З вилову мишей. Виросте й буде мисливським котом.

Черга заусміхалася. І продавчині із сусідніх відділів теж.

* * *

Руде, як сонечко, кошеня муркотіло й терлося об тітку Клаву.

Вона підняла його й на кілька хвилин зникла в підсобці.

Потім знову з’явилася перед прилавком і суворим голосом сказала:

— Ну? Хто наступний?

Наступні чомусь усміхалися, попри грізний вигляд тітки Клави.

Вони тихо й шанобливо розмовляли з нею, і вона…

Відповідала їм так само. А іноді… Можете мені, звісно, не повірити. На її кам’яному обличчі виникала подоба усмішки.

* * *

Тепер у цьому магазині два коти. Один рудий і один сірий.

Цей блакитноокий Лорд таки притягнув ще одне кошеня.

Усі продавчині підгодовують котів, але ті… Можете мені, звісно, не повірити. Але вони завжди віддають перевагу тітці Клаві й старанно заважають їй працювати. А та… Рикає, лається й мече громи та блискавки, погладжуючи дві шерстяні спинки.

А черга… Черга усміхається.