Кішка в чужих руках

— Я його вчора в гастрономі бачила, — сказала Валентина Іванівна і відклала ніж. — Він на продавчиню так глянув, що в жінки руки затрусилися.

— Мамо, ну він, мабуть, поспішав.

— Рито, я тобі не про поспіх кажу.

Рита прийшла до матері з тістечками й новиною: Андрій зробив пропозицію. Тістечка так і пролежали на столі нерозгорнуті, а новина повисла в кухні, як пара над каструлею.

— Дивись на людину не тоді, коли їй добре, — сказала мати. — А тоді, коли їй щось не до вподоби.

Рита тоді засміялася. Їй було двадцять шість, вона була закохана, і будь-яке материне слово здавалося звичайним материним хвилюванням. Ну не сподобався зять з першого погляду. З ким не буває.

* * *

Розписалися у травні. Гуляли у невеликому кафе, потім була подорож за кордон — Андрій наполіг, сказав, що дружина має раз у житті побачити море не з автобуса.

Жити стали в бабусиній квартирі в центрі. Три кімнати, високі стелі, паркет, який рипів біля вікна так само, як рипів двадцять років тому, коли маленька Рита стрибала на ньому в бабусиних капцях. У кутку стояло трюмо з потемнілим дзеркалом, і Рита нізащо не дозволила його викинути.

Перші два роки були легкі. Андрій добре заробляв, гpoші в домі водилися. Він приносив то пальто, то сережки на Восьме березня, то кавомашину, яку вибирав три тижні й потім сам же над нею тремтів.

— Мамо, а мені Андрій кавомашину купив! Така, знаєш, із трубочкою для молока.

— Хай би краще додому раніше приходив, — казала Валентина Іванівна.

— Ну от чому ти не можеш просто за мене порадіти?

Мати мовчала і наливала чай.

У Андрія була своя формула, він повторював її, як молитву перед вечерею: чоловік приносить у дім, жінка дім тримає. Риті ця формула навіть подобалася. Перший рік. Потім вона почала помічати, що дні в неї всі однакові, як плитка у ванній. Борщ, прибирання, серіал, чекання ключа в замку.

А в дипломі стояло: дизайнерка. І диплом лежав у шухляді трюмо, під бабусиними листівками.

* * *

— Андрію, я хочу на роботу вийти.

Він відірвався від тарілки не одразу.

— Тобі гpoшей мало?

— Та не в гpoшах річ.

— А в чому? — він відклав виделку. — Ти чогось у цьому домі не маєш?

— Я людей не маю, — сказала Рита. — Я цілий день сама. Я малювати хочу. Мені тридцять скоро, а я вмію тільки котлети смажити.

Того вечора вона вперше побачила його таким. Він кричав хвилин двадцять, ходив по кухні від холодильника до вікна, і кожен його крок був чути аж у сусідів. Кричав про те, що її мати нашептала. Про те, що йому соромно буде перед хлопцями. Про те, що вона не розуміє свого щастя.

Рита сиділа на табуретці й дивилася на нього знизу вгору. І вперше подумала: а мама ж дивилася йому в очі значно уважніше, ніж я.

Тріщина була ще маленька. Такі спочатку навіть не видно — просто тонка лінія на стіні, на яку махаєш рукою: потім замажу.

Роботу вона знайшла через два тижні. Рекламний відділ у видавництві, невелика зарплата, стіл біля вікна, дівчата, які пили каву з однієї турки на всіх. Додому Рита верталася втомлена і щаслива, і це поєднання здавалося їй дивом.

Андрій перестав дарувати подарунки. Зовсім. Думав, вона схаменеться і сама звільниться.

Рита не схаменулася. Через рік вона вже керувала відділом. Купила матері нові вікна й натяжну стелю в кухню — ремонт коштував як дві її зарплати, але вона витягнула. Вечері стали простіші: не голубці, а гречка з підливою. Не тому що лінь. Просто не встигала.

Андрій до цього часу вже майже з нею не розмовляв. Приходив, вечеряв, вмикав телевізор голосніше, ніж треба. Жили в одній квартирі, як двоє сусідів, що ділять коридор.

— У вас усе гаразд? — питала мати щоразу.

— Усе гаразд, мамо.

Лікар суворо заборонив Валентині Іванівні хвилюватися. То й нащо їй та правда.

* * *

Кошеня Рита знайшла в жовтні, коли верталася від матері через парк.

Спочатку вона побачила пакет, який біг. Не котився за вітром, не тріпотів — саме біг, короткими ривками, просто на неї. Рита навіть відступила.

Пакет ткнувся їй у чобіт і затих.

Усередині сиділо сіре кошеня, мокре від дощу, з притиснутими вушками — наче хтось поклав йому на голову долоню й забув прибрати. Очі величезні, круглі, налякані. Воно подивилося на Риту знизу і не нявкнуло, а якось рипнуло, тоненько.

Далі Рита себе не пам’ятала. Руки самі полізли в пакет.

У бабусі колись була кішка Боня. Сіра, товста, спала на батареї й гарчала на гостей. Рита донесла кошеня додому й уже на сходах знала, як його звати.

— Андрію, дивись, кого я принесла!

Він вийшов у коридор, подивився на мокрий клубок у неї на руках, і Рита побачила, як у нього піднімається брова.

— Неси назад.

— Що?

— Неси туди, звідки взяла. Воно шпалери здере, диван поточить. Я тварин у домі не тримаю.

— Андрію, воно мокре. Надворі плюс чотири.

— Мене це не обходить.

Рита стояла в коридорі, у чоботях, з кошеням за пазухою, і дивилася на чоловіка, якого колись вважала найдобрішим із усіх, кого знала. Спочатку не пускав на роботу. Тепер оце.

— Її звати Боня, — сказала вона. — Вона тут житиме.

— Ти вже й ім’я придумала? — він засміявся, і сміх у нього був негарний. — Ну-ну.

Сварка йшла до півночі. Андрій сказав, що якесь блохасте кошеня їй дорожче за чоловіка. Сказав, що мати його попереджала. Сказав ще кілька речей, які Рита потім довго не могла з голови витрусити.

— Взагалі-то це бабусина квартира, — тихо відповіла вона. — І Боня залишається.

Він збирав сумку хвилин сорок. Рита сиділа на краю ліжка, гладила кошеня по мокрій спині і дивилася, як він знімає з вішака свої сорочки.

Ключі Андрій поклав на тумбочку біля дверей. Ляснули двері. З того вечора вони стали жити нарізно, і Рита не заплакала — заплакала тільки зранку, коли побачила на кухні дві чашки замість однієї.

* * *

Минув місяць. Рита вже почала звикати до тиші в квартирі — тиша, як виявилося, буває цілком нормальною сусідкою.

Того дня вона заїхала до матері, завезла продукти, посиділа, розповіла про роботу.

— Лишайся ночувати, — попросила Валентина Іванівна.

— Не можу, мамо. Боню годувати треба, вона ж без мене кричить.

— Іди, доню. Обережно там.

Дорогою додому Риту почало тягнути. Вона сама не могла пояснити що — просто ішла швидше й швидше, а ближче до свого будинку вже майже бігла. Наче хтось усередині тихо сказав: не встигаєш.

Двері були зачинені. Все нібито на місці.

А потім вона зайшла у вітальню й побачила порожню стіну, на якій висів телевізор. Світлий прямокутник на шпалерах і два дюбелі.

Кавомашини на кухні не було. У шухляді комода не було сережок. І ланцюжка не було. У шафі не було пальта. Не було й набору срібних ложок, який дарували на весілля його ж батьки.

Рита стояла посеред кімнати і майже сміялася. Ну добре. Забирай. Мені від тебе нічого не треба.

А потім вона гукнула:

— Бонечко! Я корм твій улюблений принесла.

Тиша.

Рита обійшла всю квартиру. Заглянула під ліжко, за диван, у шафу, за трюмо — Боня любила спати за трюмо, там тепло від батареї. Відкрила балкон. Перевірила ванну.

Кошеняти не було ніде.

Вона набрала номер, і руки в неї трусилися так, що двічі промахнулася повз кнопку.

— Андрію, ти при своєму розумі?!

— По-перше, я тобі не Андрій, а Андрій Петрович, — сказав він спокійно. — По-друге, на все, що я забрав, у мене чекu є. Я це своїми грішмu купував. І взагалі я бізнес відкриваю, мені зараз кожна копійка потрібна.

Він казав це так, ніби чекав, що вона зараз почне просити його повернутися.

— Та плювала я на твої чекu. Де кошеня?

— Кошеня? — він розсміявся.

Рита сіла на ліжко. У неї перед очима попливло.

— Що ти з нею зробив?

— Дуже мені потрібне твоє кошеня. Само втекло. З тобою жити неможливо, от воно й побігло.

І поклав слухавку.

До другої ночі Рита ходила подвір’ям з ліхтариком і мискою. Заглядала під кожну машину, гукала в підвальне віконце, розбудила двірничку. Уранці розклеїла оголошення по під’їздах і написала у всі місцеві групи в соцмережах: «Сіре кошеня, вислоухе, відгукується на Боню».

Жодного дзвінка.

Наступного дня вона поїхала на квартиру, яку Андрій винаймав. Двері відчинив незнайомий чоловік.

— Вітаю. А Андрія можна?

— Якого Андрія? Дівчино, ви дверима не помилилися?

— Тут мій чоловік жив.

— А-а-а, — чоловік аж просяяв. — Це Андрій Петрович, чи що? Так він квартиру продав. Ще минулого тижня. Тепер я тут господар. У нас, до речі, новосілля, приєднуйтеся.

Рита вибігла на вулицю і розревілася просто біля під’їзду, при людях, чого з нею не траплялося років із п’ятнадцяти.

* * *

— Я ж тобі казала, доню, — Валентина Іванівна гладила її по голові, як маленьку. — Ох, казала.

— Мамо, у мене навіть фотографії її немає. Жодної. Я все збиралася зняти, як вона в тапок залазить, і не зняла.

— Знайдеться.

— Де вона знайдеться? Холодно ж уже.

— Час лікує, Ритусю. Я знаю, ти зараз мені не віриш.

Мати й тут виявилася права. Через місяць стало легше — не добре, а саме легше. Коли з чимось миришся, біль тупішає. Робота допомагала, макет каталогу горів, і думати про інше просто не було коли.

А в середині листопада Рита після роботи чомусь пішла не до маршрутки, а в парк. У той самий.

Небо було сіре й низьке, збиралося на дощ, і жодної розумної причини туди йти не було. Просто ноги пішли.

Чоловіка біля дерева вона помітила здалеку. Він стояв, зігнувшись, тримався рукою за стовбур.

«Знову якийсь такий, що міри не знає», — подумала Рита і збиралася пройти повз, як усі. Люди й проходили. А потім розвернулася.

Зблизька було видно, що чоловік цілком охайний, у нормальному пальті, і ніяким спuртним від нього не пахне. Обличчя біле, на лобі піт.

— Вам погано?

Він спробував усміхнутися, але вийшла гримаса.

— Серце прихопило. Зараз відпустить.

— Швидку викликати?

— Та ні, що ви. У них і без мене роботи вистачає. Я тут поруч квартиру винаймаю, дійду.

Чоловік зробив кілька кроків і поплив. Якби Рита не підхопила його під лікоть, точно осів би на асфальт.

— Кажете, поруч живете? Показуйте, куди.

Він не відмовлявся. Квартира виявилася на другому поверсі, майже порожня — винаймана, з чужими фіранками. Рита посадила його на табуретку в кухні.

— Як ви себе почуваєте, Сергію?

— Краще. Дякую. Я просто двоє діб за комп’ютером просидів, звіт закривав. От мотор і забарахлив.

— До лікаря сходіть. Із серцем не жартують.

— Схожу, — сказав він так, як кажуть усі чоловіки, які нікуди не підуть. — Слухайте, а можна я вас чаєм пригощу? Ви мені допомогли, мені незручно.

Рита прекрасно розуміла, що чай у незнайомого чоловіка — так собі ідея. І погодилася.

Вони сиділи на чужій кухні, пили чай з еклерами з пекарні внизу, і говорили годину, а може, півтори. Сергій приїхав у відрядження з Києва, робота закінчувалася за кілька днів. «Шкода», — подумала Рита і сама на себе здивувалася.

— Вас, мабуть, дружина зачекалася, — сказала вона.

— Я сам живу, — відповів він. — Уже давно. Не зійшлися ми з нею в головному.

— Знайомо.

І тут із кімнати почулося нявчання.

— Ой, вибачте. Це мала прокинулася. Треба погодувати, бо цей концерт до ранку не стихне.

Сергій вийшов і повернувся з кошеням на руках. Рита поставила чашку. Поставила акуратно, тому що руки вже не слухалися.

Сіре. Вушка притиснуті, наче хтось поклав долоню. Очі круглі, великі, з жовтою облямівкою — такі очі не сплутаєш ні з чиїми.

— З вами все гаразд? — стурбувався Сергій.

— Звідки… звідки вона у вас?

— Та тут, у парку і знайшов. Тижнів зо три тому. Сиділа під лавкою, мокра вся. Я її під куртку — і додому. Тільки я тепер не знаю, що з нею робити, мені ж їхати скоро. Може, ви візьмете? Гляньте, яка гарна.

Він простягнув кошеня Риті.

Боня потягнулася вперед, вчепилася кігтями в светр і полізла вгору, до шиї, — точно так, як лізла щоразу, коли Рита приходила з роботи. Втиснулася носом під підборіддя й затуркотіла так, що чути було на всю кухню.

— Ого, — сказав Сергій. — Ви їй сподобалися. Я, правда, імені їй досі не придумав.

— Боня, — ледве вимовила Рита.

— Це що, дівчинка? — він розгубився. — А я думав, хлопець.

Вони засміялися, і Рита сміялася й плакала одночасно, і пояснити нічого не могла хвилин п’ять.

* * *

Минуло півроку.

Рита так само керує відділом, Боня виросла і тепер займає половину ліжка. Про Андрія Рита не чула нічого — до сьогоднішнього дня.

П’ять хвилин тому телефонувала його мати. Рита досі тримала в руці гарячий телефон і намагалася вкласти почуте в голові.

«Ти маєш його повернути! Через тебе Андрійко все втратив! Ні квартири, ні машини. Це ти в усьому винна».

Виявилося, бізнес прогорів за чотири місяці.

— Він хотів тобі довести, що ти помилилася, коли пішла працювати, — гнівно казала жінка в слухавці.

«Ну от і довів», — подумала Рита.

Повертати вона нікого не збиралася. Просто дивувалася, як у людей вистачає сміливості дзвонити з такими словами. У двері подзвонили. Рита здригнулася, глянула на годинник і пішла відчиняти.

— Привіт!

Сергій зайшов, поцілував її в скроню і подивився якось хитро.

— У мене новина. Я з керівництвом поговорив, і тепер…

— Ну не тягни.

— Тепер ніяких відряджень. Переводять сюди. Назовсім.

— Ой, — сказала Рита і сіла на тумбочку в коридорі. На ту саму, де колись лежали ключі.

— І ще я Боні мишу купив. На мотузці. Як думаєш, зайде?

З кухні вже чулося, як хтось сірий і вислоухий шкребе лапою по пакету.

— Пішли перевіримо, — сказала Рита.