А де ця жінка?

Коробка стояла на самому верху шафи, за ковдрами, які ніхто не діставав років десять. Лариса потягнула її на себе, і згори посипався пил разом із сухою лавандою, що колись мала відганяти міль.

— Мам, а там що? — гукнула з кімнати Христина.

— Та мотлох якийсь. Зараз подивлюся і винесу.

Донька через тиждень переїжджала в інше місто. Нова робота, орендована квартира в новобудові, валізи вже стояли в коридорі. Лариса другий день розбирала шафи, бо Христина попросила забрати з собою «щось із дому», і тепер у квартирі пахло пилом, картоном і прощанням.

Під кришкою лежали шкільні зошити, старі листівки і щось червоне, акуратно складене в поліетиленовий пакет. Лариса розгорнула його й завмерла.

Сукня. Та сама. З яскраво-червоного штапелю, з вузькою талією і бантом на спині. Мама купила відріз на ринку, коли Ларисі виповнилося дев’ятнадцять, а шила вона її сама, два тижні, вечорами, на старій «Чайці». Пам’ятала навіть, як тричі розпорювала бант, бо він не хотів лежати рівно.

З кишеньки пакета випала фотографія.

* * *

— Ого, — Христина взяла знімок у руки. — Мам, це що, ти?

На фото молода жінка в червоній сукні стояла біля білої альтанки в міському парку. Волосся розпущене, підборіддя трохи задерте, а усмішка така, ніби весь світ їй щось винен і вона збирається це забрати.

— Я, — сказала Лариса. — Це ще до тата. Ми з Нелею тоді з танців ішли.

— Ти ходила на танці?

— Чотири роки. У Будинку культури, на бальні.

Христина подивилася на матір так, ніби та зізналася, що колись літала на повітряній кулі.

— Ти ніколи не казала.

Лариса знизала плечима і забрала фотографію. Справді, не казала. А навіщо? Було і минуло.

Увечері вона поклала знімок на кухонний стіл, щоб не загубився серед речей. Юрій прийшов з роботи, помив руки, сів вечеряти і помітив фото між хлібницею і сільничкою. Довго дивився. Потім підняв очі на дружину, яка саме накладала йому картоплю, у домашньому халаті, з волоссям, закрученим на олівець.

— Ларисо, — сказав він розгублено, без жодного докору. — А де ця жінка?

Вона поставила тарілку перед ним трохи різкіше, ніж хотіла.

— Тут, — відповіла. — Картоплю тобі чищу.

І пішла мити посуд. Хоча посуд був уже чистий.

* * *

Спати вона не могла. Юрій давно сопів, а Лариса лежала й дивилася на смужку світла від ліхтаря на стелі. Образа гризла довго, а потім якось сама собою змінилася на інше питання. Справді, а де?

Вона почала згадувати, і виявилося, що жодного великого моменту не було. Ніхто не забороняв їй танцювати. Просто після весілля Юрій влаштувався на завод у другу зміну, і хтось мав зустрічати його вечерею. Танці були якраз о сьомій. «Нічого, — подумала вона тоді, — піду з вересня».

У вересні вона вже чекала Христину.

Потім була маленька дитина, потім садочок, потім свекруха переїхала ближче, і по суботах треба було возити їй продукти. Потім з’явилася дача за містом з шістьма сотками, і кожна весна почалася з розсади на всіх підвіконнях.

Неля кликала її на зустрічі, спершу щомісяця, потім на дні народження, потім уже тільки вітала телефоном. Лариса щоразу відповідала: «Та я б із радістю, але в мене…» І там завжди щось було.

Стриглася вона сама, перед дзеркалом у ванній, бо в перукарні півтори години черги, а вдома пральна машина чекає. До стоматолога дійшла, лише коли зуб розболівся так, що не могла жувати. Крем для обличчя купувала той, що дешевший, а гарний, подарований Христиною на Восьме березня, стояв у шафці нерозпечатаний. Шкода. На особливий випадок.

А найгірше було те, що вона згадала про море.

Років дванадцять тому Юрій приніс додому два квитки на потяг. Сюрприз, море, тиждень удвох у серпні. А Лариса подивилася на дати і сказала, що в серпні помідори, і хто їх збиратиме, і вони ж пропадуть. Квитки він здав. Більше нічого такого не приносив.

Вона тоді вважала, що вчинила розумно. Тепер лежала в темряві й розуміла: ніхто її ні від чого не відривав. Вона сама щоразу казала «мені не треба». А Юрій просто повірив. Бо навіщо сумніватися, якщо людина говорить прямо?

* * *

Зранку Лариса знайшла в телефоні номер Нелі й довго дивилася на нього, перш ніж натиснути.

— Ларко? — голос подруги був здивований, але теплий. — Щось сталося?

— Нічого не сталося. Я знайшла нашу фотографію біля альтанки.

У трубці засміялися.

— Ту, де ти в червоній сукні? Ну треба ж. Я її теж пам’ятаю. Ти тоді всім хлопцям на танцях голови позакручувала.

— Нелю, ти досі ходиш гуляти по суботах? Ти колись казала, що з дівчатами ходите.

— Ходжу. По середах і по суботах, у міському парку, а потім на каву. А що?

Лариса вдихнула.

— А можна з вами?

Неля мовчала пів секунди, а потім сказала так просто, наче вони бачилися вчора:

— У середу о шостій біля фонтану. Тільки не запізнюйся, бо в нас там дуже пунктуальна Інна.

* * *

Першим, хто помітив зміни, був, звісно, Юрій.

У вівторок вона записалася в перукарню. Не в ту, де «швидко і дешево», а в салон у центрі, про який розповідала Христина. Майстриня, молода дівчина з пірсингом у брові, довго крутила пасма в руках і сказала:

— У вас гарна густина. Шкода, що ви її ховаєте в гульку.

Лариса вийшла звідти з короткою стрижкою, яка відкривала шию, і з м’яким каштановим відтінком замість сивини на скронях. Біля дзеркальної вітрини аптеки вона зупинилася і довго себе розглядала. Перехожий навіть обернувся.

Юрій увечері відчинив двері, побачив дружину і так і застиг із ключами в руці.

— О, — тільки й сказав він.

— Що «о»?

— Нічого. Гарно. Дуже гарно.

А в середу вона вдруге за тиждень його здивувала.

— Вечеря в холодильнику? — спитав він, побачивши, що вона взувається.

— Ні. Сьогодні готуєш ти.

— Я?

— Ти. Картопля в ящику, яйця на дверцятах. Я до дев’ятої.

Вона зачинила двері раніше, ніж він устиг щось сказати. На сходах серце калатало так, ніби вона втекла з уроку. Двадцять вісім років шлюбу, а вона вперше пішла з дому ввечері просто так, без причини.

У парку було людно й тепло. Неля обійняла її так міцно, що в Лариси аж окуляри з’їхали. Інна справді виявилася пунктуальною, а ще була Світлана, яка торік вийшла на пенсію і тепер вчилася грати на гітарі. Вони пройшли кілька кіл, потім сиділи в маленькій кав’ярні й говорили про все одразу: про дітей, про ціни, про те, де в місті найкращий масажист для спини і чи варто їхати в гори в жовтні.

— А ти куди хотіла б поїхати? — раптом спитала Світлана.

Лариса відкрила рот, щоб сказати звичне «та мені байдуже». І не сказала.

— До моря, — відповіла вона. — Я дванадцять років хочу до моря.

* * *

Удома пахло підгорілим. На плиті стояла сковорідка, в якій картопля з одного боку була чорна, а з другого сира. Юрій сидів за столом із виглядом людини, яка щойно склала найважчий іспит у житті.

— Я не зрозумів, коли її перевертати, — чесно сказав він.

Лариса подивилася на сковорідку, на чоловіка, на гору очищеного лушпиння, якого вистачило б на три вечері. І раптом засміялася. Уперше за довгий час засміялася так, що довелося сісти.

Юрій спершу образився, а потім засміявся теж.

Вони з’їли те, що вдалося врятувати, з хлібом і помідорами. І це була, мабуть, найсмачніша вечеря за останні роки.

У наступну середу картопля вийшла краще. А ще за тиждень Юрій сам, без нагадувань, пішов на базар по продукти на вихідні й повернувся з букетом айстр, «бо бабця біля входу віддавала дешево».

* * *

Червона сукня провисіла в шафі ще місяць. Лариса віднесла її до знайомої кравчині, і та, побачивши тканину, аж зойкнула:

— Таких штапелів уже не роблять. Що вам тут змінити?

— Не знаю, — чесно сказала Лариса. — Хочу її носити. Не на свято, а просто так.

Кравчиня прибрала пишні рукави, які були модні тридцять років тому, трохи подовжила поділ і перешила бант, щоб він лежав рівно. Той самий бант, який Лариса колись тричі розпорювала сама.

Коли вона вперше вдягла сукню, Юрій саме вмикав новенький робот-пилосос, якого Христина подарувала їм перед від’їздом зі словами: «Мам, прибирати тепер буде він, а ти відпочивай». Пилосос поїхав під диван, а Юрій так і лишився стояти з пультом у руці.

— Ну? — спитала Лариса.

Він довго мовчав. Потім поклав пульт на полицю, підійшов і обережно поправив бант у неї на спині.

— Одягайся, — сказав він. — Тобто ти вже одягнена. Ходімо.

— Куди?

— Куди-небудь. У кав’ярню біля альтанки. Там, де ти на тій фотографії.

Вони йшли повільно, під руку, і вечірнє сонце лягало на бруківку довгими смугами. У кав’ярні Лариса замовила тістечко з вишнею, хоча зазвичай брала тільки чай, бо «навіщо витрачатися». Юрій дивився на неї через стіл так, як не дивився вже дуже давно.

— Знайшлася, — нарешті сказав він тихо.

— Хто?

— Жінка з фотографії.

Лариса усміхнулася й відвернулася до вікна, щоб він не побачив, як заблищали очі.

— Вона нікуди й не дівалася, — відповіла вона. — Просто довго носила в руках забагато всього.

У сумочці в неї лежали два роздруковані квитки. До моря, на наступний серпень. Цього разу вона купила їх сама. І про помідори навіть не подумала.