Коробка з цуценятами

Спочатку Ірина Марківна вирішила, що це кішка. Потім — що вітер тягне щось по бетону за гаражами. А коли звук повторився втретє, вона зупинилася посеред калюжі й повернула туди, куди йти не збиралася.

Був листопад, той його кінець, коли дощ уже наполовину сніг і залазить під комір навіть крізь хустку. Ірина Марківна поверталася з aптекu. У пакеті лежали пігулки від тuску, півбуханця хліба й пачка найдешевшого чаю. До пенсії залишалося дев’ять днів і чотириста двадцять грuвень.

За гаражами, впритул до стіни, стояла велика картонна коробка з-під телевізора. Зверху її притисли уламком шиферу, щоб не розкрилася. Хтось подбав. Хтось усе продумав.

Ірина Марківна відсунула шифер.

Усередині, на розмоклій газеті, ворушилися троє. Чорно-руді, лобаті, з важкими лапами, які їм явно ще не по зросту. Двоє тулилися одне до одного. Третє, найменше, з білою плямою на грудях, лежало окремо і майже не рухалося.

— Ну от, — сказала вона вголос. — Отакої.

Вона стояла над коробкою хвилини зо три. Мозок працював чітко й неприємно, як касовий апарат. Чотириста двадцять грuвень. Дев’ять днів. Квитанція за опалення, яку вона другий тиждень не наважувалася відкрити. Собак у квартирі не було ніколи, навіть у дитинстві.

А тоді найменше цуценя тонко, ледь чутно писнуло. Не жалібно навіть. Просто перевіряло, чи є ще хтось на світі.

Ірина Марківна нахилилася, підняла коробку і зрозуміла, що донести не зможе.

* * *

До під’їзду було метрів триста. Вона зупинялася чотири рази.

Коробка була не така вже й важка, але незручна: широка, слизька від дощу, дно провисало. На третій зупинці Ірина Марківна поставила її на лавку біля дитячого майданчика й трохи постояла, тримаючись за поперек.

— Вам допомогти?

Позаду стояла молода жінка з другого поверху. Ірина Марківна знала її в обличчя: та завжди швидко проходила повз, з коляскою або з пакетами, і кивала на ходу.

— Та тут… — Ірина Марківна не знала, як це пояснити. — Знайшла отам. За гаражами.

Жінка зазирнула в коробку і замовкла на кілька секунд.

— Господарі знайшлися, — сказала вона нарешті, і це прозвучало зовсім не по-доброму. Але дивилася вона не на Ірину Марківну, а кудись у бік гаражів. — Ви куди їх?

— Додому. А куди ще.

— Давайте я візьму. Мене Ліза звати, я з двадцять сьомої.

Ліза підняла коробку легко, однією рукою притримуючи знизу. Ірина Марківна пішла поруч, і вперше за довгий час їй було з ким мовчати.

* * *

Квартира зустріла її звичною тишею. Телевізор Ірина Марківна вмикала для голосу, фікус на підвіконні пережив усіх, кого вона знала, а в коридорі пахло старим лінолеумом, який давно просився на заміну, але ремонт останні років десять залишався в категорії «колись потім».

Коробку поставили в кухні, біля батареї.

— Ковдру якусь маєте? — діловито запитала Ліза. — Стару, щоб не шкода.

— Є плед. Він і так уже ні на що не годиться.

Мокрі газети пішли у смітник. Ірина Марківна витерла кожне цуценя рушником, і поки терла, вони обм’якли й почали дрібно тремтіти.

— Це нормально, — сказала Ліза. — Це вони відтають.

З їжею було гірше. У холодильнику стояла каструля перлової каші, лежало три яйця і шматок масла. Ірина Марківна розвела кашу теплою водою, розім’яла виделкою й поставила блюдце на підлогу.

Двоє накинулися одразу, штовхаючи одне одного лобами. Найменше не підійшло.

— Погано їй, — сказала Ліза.

— Бачу.

Ірина Марківна сіла на табуретку, поклала цуценя собі на коліна й почала годувати з пальця. Крапля за краплею. Воно ковтало через раз.

Ліза мовчки дістала телефон і зробила два знімки: коробка біля батареї і худа рука літньої жінки з крихітною чорно-рудою головою на долоні.

— Ви не проти, якщо я в наш чат кину? Ну, будинковий, де про воду й сміття пишуть.

— Та кидай. Тільки навряд чи там комусь є діло.

* * *

Тієї ночі Ірина Марківна майже не спала.

Вона перенесла коробку до кімнати, підклала грілку — пластикову пляшку з теплою водою, замотану в рушник. Найменша так і не поїла. Лежала на пледі, дихала часто й неглибоко.

О третій ночі Ірина Марківна дістала її, поклала собі під бік і накрила краєм ковдри.

— Ти давай, — сказала вона в темряву. — Я через тебе останні гроші на кашу перевела. Ти вже давай.

Цуценя завозилося, знайшло тепло і затихло вже інакше. Спокійніше.

Ірина Марківна ще довго лежала й дивилася в стелю. Думала не про грщші й не про пенсію. Думала про те, що хтось цю коробку закривав шифером. Не просто виніс і пішов, а притиснув зверху, щоб не вилізли.

* * *

Дзвінок пролунав о пів на дев’яту ранку.

За дверима стояв Петро Іванович з першого поверху — колишній слюсар, якого весь будинок кликав, коли текла труба. У руках він тримав два дерев’яні ящики й моток дроту.

— Доброго ранку. Мені Ліза скинула. Кажуть, у вас тут цуценята по кухні розповзаються.

— Поки не розповзаються. Але скоро почнуть.

— От я й кажу. Зараз загорожу зроблю, щоб вони вам проводку не погризли.

Він розібрав ящики просто на сходовій клітці й за годину зібрав у кутку кухні низький загін. Ірина Марківна запропонувала чай. Петро Іванович випив дві чашки і за цей час двічі назвав найменшу «оцією-о крихтою», а потім довго тримав її на долоні й мовчав.

О десятій прийшла Оксана з третього під’їзду. Виявилося, вона працює у ветклініці на Молодіжній — не лікаркою, асистенткою, але оглянути малих узялася сама.

— Тижні три, може, трохи більше. Ці двоє нормальні, тільки голодні. А ця слабенька, її треба щодня дивитися. І гріти. Ви їй грілку клали?

— Пляшку.

— Правильно.

Оксана залишила пакетик із порошком для розведення, показала, як розводити, і категорично відмовилася брати грoші. Про огляд у клініці домовилася на суботу, безкоштовно, «свої проведуть».

До вечора в кухні Ірини Марківни побувало вісім осіб.

Бабуся Надія з чотирнадцятої принесла старе покривало й мисочку. Хлопець із дев’ятої, який щоранку бігав у синій куртці, заніс пакет корму — маленький, але тих, що для цуценят. Жінка, чийого імені Ірина Марківна так і не запитала, лишила на порозі упаковку пелюшок і мовчки пішла.

А ввечері подзвонила Валентина Сергіївна з сьомої — та сама, яка щороку писала скарги на дитячий майданчик.

— Ірино Марківно, я, звісно, все розумію, але в під’їзді буде запах.

— Буде, — погодилася Ірина Марківна. — Місяців зо два.

— Ви це так спокійно кажете.

— А що мені, плакати? Я їх у гаражі назад не понесу.

У слухавці помовчали.

— Ну добре, — сказала Валентина Сергіївна іншим голосом. — У мене там курячі шийки в морозилці лежать, з літа. Мені стільки не треба. Занести?

* * *

Далі почалося те, чого Ірина Марківна не очікувала й до чого звикала найдовше.

З нею почали вітатися.

Не кивком на ходу, а по-справжньому: зупинялися, питали, як там малі, чи їсть слабенька, чи набирає вагу. Продавчиня в кіоску біля зупинки одного разу віддала їй три пиріжки просто так. Сусід зверху, з яким вони років вісім не розмовляли через шум від його дриля, приніс мішок газет.

Ліза приходила через день. Фотографувала, писала, домовлялася.

— Вони підростуть, і їх треба буде кудись прилаштувати, — казала вона. — Я вже почала. У мене на сторінці півтори тисячі підписників, з нашого району переважно.

— А хто ж простих візьме?

— Ще як беруть. Головне — фотографія хороша й чесний опис. Не обіцяти, що виросте маленьким, коли він виросте здоровенним.

До Нового року цуценята змінилися так, що ті, хто бачив перші знімки, не вірили. Двоє хлопців перетворилися на важких лобатих підлітків із лапами, як у теляти. Одного назвали Тишком — він єдиний ніколи не гавкав на чужих у під’їзді, тільки дивився. Другого Мишком, за тонкий писк, яким він вимагав добавки навіть після повної миски.

Тишка забрала родина з приватного будинку — приїхали дивитися двічі, другого разу привезли з собою дітей. Мишка взяв чоловік, який будував дачу і давно хотів собаку до двору.

А найменшу, з білою плямою на грудях, Ірина Марківна не віддала нікому.

Її звали Найдою. Тому що знайшлася.

* * *

Минув рік.

Найда виросла не такою великою, як брати, — далося взнаки те холодне листопадове дно коробки. Але бігає так, що Ірина Марківна на прогулянці тримає повідець двома руками.

Гуляють вони тричі на день, і це виявилося окремою історією. Раніше Ірина Марківна виходила з дому двічі на тиждень: до аптекг й до магазину. Тепер вона знає на своєму подвір’ї всіх — і собак, і їхніх господарів, і навіть як звати кота з підвалу.

Ліза заходить майже щотижня. Іноді з дитиною, іноді з пакетом, у якому «випадково виявилося зайве». Ірина Марківна спершу відмовлялася, потім перестала: зрозуміла, що людині це теж навіщось потрібно.

А з весни вона підробляє. Виводить на прогулянку пса Валентини Сергіївни, поки та на роботі, і ще двох собак із сусіднього під’їзду. Виходить не так уже й мало — на комунальні платежі й на корм точно вистачає.

Іноді, коли Найда спить біля батареї на тому самому пледі, який тепер уже остаточно ні на що не годиться, Ірина Марківна дивиться на неї й думає одну й ту саму думку.

Того вечора вона могла пройти повз. Просто піти далі, до під’їзду, з півбуханцем хліба й пігулками від тиску. Ніхто б не дізнався. Навіть вона сама швидко забула б.

— Ну що, — каже вона вголос, і Найда одразу підіймає голову. — Пішли, чи ще полежимо?

Найда встає й іде до дверей. Вона завжди йде до дверей.