Інший пес

Мотя розрізняв двері під’їздів на слух.

Перші — з тугою пружиною, гупали двічі. Другі скрипіли на одній ноті, як хвіртка, яку давно не змащували. Треті зачинялися майже нечутно, бо мешканці склалися й поставили доводчик ще навесні. За звуком кіт знав, хто зараз вийде у двір і чи варто заради цього злазити з гілки.

Гілка була його. Низька, товста, просто над газоном — з неї видно було все подвір’я і, найголовніше, той куток, де вигулювали Джессі.

— Джессі, фу! Джессі, я кому сказала!

Той-тер’єр заходилася таким дзвінким гавкотом, що в третьому під’їзді відчиняли вікна. Мотя мружився. Він навіть не ворушився — просто сидів і дивився згори, а цього вистачало, щоб маленька собака втратила будь-яку гідність.

— Та то ж він її дражнить, — сказала жінка з лавки. — Він спеціально там сідає, де вона його бачить.

— Кіт розумний, — погодилася господиня Джессі, підхопила свою скажену подругу під пахву й понесла в інший кінець двору. — Розумніший за деяких людей.

Мотя вважав, що це справедливо.

Із себе він був нічим не примітний: смугастий, сіруватий, шерсть коротка, вуха звичайні. Таких котів у кожному дворі по троє. Якби Мотя загубився серед смугастих, його б ніхто не впізнав.

Крім очей. Очі в нього були не котячі.

* * *

Дівчинку з першого поверху звали Даринка. Вона будувала в пісочниці дороги — справжні, з тунелями — і розповідала про них уголос.

Мотя сів на бортик і став умиватися. Дівчинка повернулася до нього.

— А тут у мене буде міст. Бачиш? Тільки він поки що падає.

Кіт озирнувся. У дворі нікого. Виходить, це їй до нього. Давно з ним ніхто не розмовляв. Місяців вісім.

— Даринко, додому! Каша холоне!

Дівчинка кинула совок і побігла до під’їзду. Мотя вже зібрався йти у своїх справах, коли з вікна першого поверху висунулася русява голова, і на асфальт шльопнувся шматок вареної ковбаси.

— Кс-кс-кс! Це тобі!

Так він і залишився саме в цьому дворі.

* * *

До того була Ніна Василівна.

Чотири роки — крісло біля вікна, телевізор, який вона вмикала голосно, бо недочувала, і довгі розмови ні про що. Про пенсію, яку знову перерахували якось не так. Про сина в Дніпрі, який дзвонив по неділях. Про ціни на ліки, від яких у неї щоразу псувався настрій.

— Погляд у тебе, Мотю, геть людський, — казала вона й чухала його за вухом. — Ти ж усе розумієш, просто мовчиш.

А потім її забрали в лікарню, і вона не повернулася.

Син приїхав через тиждень. Виносив коробки, сварився з кимось по телефону, а кота двічі відсунув ногою від дверей — не зі зла, просто заважав. Потім клацнув замок. Мотя сидів під тими дверима три дні.

Квартиру виставили в оголошеннях про оренду ще до того, як з неї вивітрився запах бабусиних крапель. Нові мешканці одразу взялися за ремонт — гуркіт, пилюка, чужі чоловіки на сходах. Одного разу котові дали копняка за те, що він заліз у під’їзд погрітися.

Життя змінилося за один тиждень, і воно не питало, чи Мотя згоден.

Він навчився ночувати в підвалах. Навчився не підходити до людей із простягнутою рукою — вони рідко щось дають. Навчився тікати, коли собак більше ніж один, і шипіти, коли пес один. Але чогось він усе одно шукав. Не двір і не миску. Щось інше, чому в котячій голові не було назви.

* * *

Жовтень того року видався злий.

Дощ пішов увечері, холодний, з вітром, і Мотя запізно зліз зі своєї гілки. Через двір саме тягнулася зграя — п’ятеро мокрих, голодних, роздратованих. Вони помітили його одночасно.

Куди він біг, кіт не тямив. Лапи несли самі. Двір, арка, ще двір, паркан, сміттєві баки, знову арка. Він вскочив у чийсь під’їзд разом із людиною, яка длубалася в замку, і завмер під батареєю.

Чоловік зачинив двері й повернувся. Тримався він за поручень, і його трохи хитало.

— Кс… кс, — сказав він. — Ти диви. Мокрий увесь.

Він нахилився погладити, але Мотя відскочив так різко, що чоловік ледь не сів на сходинку. Пошарудів у пакеті, відламав половину сосиски й поклав на плитку.

Кіт з’їв її за три секунди.

— Пішли, чи що. Там тепло.

Мотя не довіряв людям. Але він змерз, у боці кололо від бігу, а той, хто дає сосиску, може дати ще одну. Кіт поплентався слідом.

* * *

У квартирі його зустрів Бім.

Чорний, безпородний, вуха сторч, хвіст бубликом. Молодий, дрібний, а через худорбу здавався ще дрібнішим — ребра просвічували крізь шерсть. Бім подивився на кота, відступив на крок і тихо гавкнув кудись убік, наче вибачався.

Спершу Мотя навіть запишався: он як його бояться. Потім зрозумів — справа не в ньому. Бім боявся всього.

Три дні кіт прожив у тій квартирі й за три дні вивчив розклад. Уранці господар насипав у миски кашу й говорив спокійно, наче ввечері нічого не було. Удень його не було вдома. А ввечері він повертався, і краще було нікому не потрапляти під руку — ні псові, ні котові.

Бім заздалегідь забивався між шафою і стіною. Місце він обрав давно, з розумом: звідти видно двері.

Найгірше було, коли приходили гості. Один із них, Толік, розважався тим, що дражнив пса.

— Гав! — гаркав він Бімові просто в морду. — Гав-гав! Чого тремтиш? Гав!

І реготав так, що заходився кашлем.

Мотя шипів. За це в нього прилетів капець.

— Ти диви, приблуда шипить. На кого ти шипиш, га?

Третього вечора господаря щось особливо розізлило, і пляшка полетіла на підлогу. Скло розлетілося по всій кухні. Мотя й Бім ледве встигли шмигнути за диван і просиділи там, притиснувшись боками, до самої ночі.

«Ось є в тебе господар, Біме, — думав кіт, слухаючи, як пес дрібно дрижить. — А краще б не було».

* * *

Ближче до півночі гості почали розходитися. Останній не втрапив у ручку, і двері лишилися прочиненими на долоню.

Господар спав за столом, поклавши голову на руки. Толік спав на підлозі в коридорі й хропів на всю квартиру.

Мотя штовхнув пса носом. Бім дивився на прочинені двері й не рухався — за них він виходив тільки на повідку і тільки з людиною.

— Мняв, — коротко сказав кіт і пішов перший.

Пес посеменив слідом. І вже на порозі Мотя раптом розвернувся й потрюхикав назад.

Толік лежав на спині, розкинувши руки. Мотя підійшов упритул — настільки, наскільки дозволяв котячий ніс, — постояв, подумав і зробив те, чого давно хотів. Хвіст піднявся. Ціль була близька, промахнутися неможливо.

Толік навіть не прокинувся.

Задоволений собою, кіт метнувся до дверей — і не помітив у темряві уламок скла, який долетів аж у коридор. Лапу прошило гостро, до самого плеча.

— Мняв! — вирвалося в нього. Уперед.

Униз по сходах вони бігли разом. Двері під’їзду відчинила якась жінка з нічної зміни, і вони вискочили в темряву повз її ноги.

— Та щоб вам! — гукнула вона навздогін.

Дощ уже перейшов у мокрий сніг — перший того року. Ні кіт, ні пес назад не хотіли.

Ночували вони за магазином одягу, у порожній картонній коробці з-під манекенів. Лапа горіла. Мотя лизав її, поки вистачало сил, а потім перестав.

* * *

Леся відчинила магазин о пів на дев’яту й одразу почула скиглення.

Коробка стояла під самою стіною. У ній лежав смугастий кіт із розпухлою лапою, а поруч сидів чорний пес — мокрий, брудний, з обліпленими снігом вухами. Пес не тікав. Він скиглив і час від часу тицявся носом котові в шию, ніби перевіряв, чи той ще тут.

— Отакої, — сказала Леся. — Ти ж мене не вкусиш?

Пес дозволив підняти коробку. І пішов поряд, притиснувшись до ноги, без жодного повідка, аж до самої машини.

У ветклініці на неї подивилися співчутливо — і на неї, і на її гаманець.

— Лапа занедбана, — сказала лікарка. — Кіт три доби майже не їв. Полежить у нас під наглядом, потім побачимо. Пса теж помиємо й оглянемо, він виснажений, але живий.

— Скільки це все?

Лікарка назвала суму. Леся мовчки дістала картку.  Увечері вона виклала в соцмережах дві фотографії — кота на кушетці й пса, який не відходив від дверей кабінету. І підписала:

«Знайшла їх сьогодні вранці за магазином. Пес не давав до кота підійти, поки не зрозумів, що ми допомогти хочемо. Кіт звичайний, смугастий, нічим не примітний. Але ви подивіться на його морду. Погляд у нього геть людський».

* * *

Катерина побачила цей допис о другій ночі, коли не спалося. Вона гортала стрічку впіввока й уже майже проминула. А потім повернулася назад і перечитала останнє речення двічі.

Погляд геть людський. Так казала бабуся. Саме цими словами, ніколи інакше.

Катерина два роки працювала в Польщі й повернулася, коли квартиру вже продали. Батько сказав тоді по телефону коротко: «Та кіт кудись подівся, не до нього було». Вона обійшла весь двір, розпитала сусідів, залишила оголошення в трьох групах, обдзвонила притулки. Сусідка з другого поверху знизала плечима: «Та хто ж його знає. Коти, вони ж гуляють».

Зранку Катерина стояла в клініці з телефоном у руці й старою фотографією в кишені. На фотографії Ніна Василівна сиділа в кріслі, а на колінах у неї лежав смугастий кіт.

— Ви за оголошенням? — Леся приїхала одночасно з нею.

— Можна мені просто подивитися? Я, може, помиляюся.

Кіт лежав, відвернувшись до стіни. За два дні він не підвівся жодного разу і ні на кого не реагував.

Катерина присіла біля клітки. У горлі стояв клубок, і вона не знала, з чого почати, тому сказала перше, що згадала — те, що бабуся казала йому щовечора, о пів на восьму, коли вимикала телевізор:

— Ну що, Мотю. Будемо вечеряти?

Кіт повернув голову.

Він дивився на неї довго, не кліпаючи, а потім підвівся — вперше за два дні — і пішов до ґратів на трьох лапах. Тицьнувся лобом у пальці. І замуркотів так хрипко й нерівно, наче давно не користувався цим механізмом.

Леся відвернулася до вікна й голосно висякалася.

— Це ваш?

— Це бабусин, — сказала Катерина. — Я його два роки шукала.

* * *

Під дописом хтось написав: «Так це ж наш дворовий, його дівчинка з першого поверху годувала. Даринка. Ми думали, він на зиму кудись прибився».

Прибився. Тільки не туди.

Проблема була в іншому. Катерина знімала однокімнатну у спальному районі, і в оголошенні чорним по білому стояло: без тварин. Кота вона б якось перепросила. Але був ще Бім.

Коли переноску з котом підняли, пес підвівся й пішов слідом. Його притримали за нашийник — він не рвався, не гавкав, просто впирався всіма чотирма й дивився на переноску.

— Кота без пса не віддам, — сказала Леся. — Він його три доби стеріг. Ви як хочете, а я не зможу.

Катерина вийшла в коридор і набрала господиню квартири.

— Тетяно Іванівно, це Катерина. У мене тут така справа… Мені терміново потрібен дозвіл на тварин.

— На яких тварин?

— Кіт. І собака. Невеликий.

Пауза була довга.

— Катю, у мене ж там ремонт свіжий. Шпалери, ламінат…

— Я залишу більший завдаток. І якщо щось — сама переклею, за свій рахунок.

Знову пауза.

— Та беріть уже обох, — зітхнула жінка. — У мене самої собака. Тільки кігті стрижіть.

* * *

Господар Біма оголосився за тиждень.

Побачив фотографії, прийшов до магазину й почав розмову з порога: пес мій, я його щеням узяв, віддавайте.

— Ваш? — перепитала Леся, не відриваючись від вішалки. — А чого ж він у коробці під моєю стіною ночував? І чому в нього ребра було видно за три метри?

Чоловік послухав хвилину, махнув рукою й пішов.

— Та забирайте. Мені з ним самому морока.

Двері грюкнули. Леся подивилася йому вслід і сказала те, чого сама від себе не чекала, — і повторювати це вголос ми не будемо.

* * *

У січні за вікном однокімнатної мело третій день поспіль.

Мотя сидів на підвіконні між горщиком із геранню і старою фотографією в дерев’яній рамці — тією самою. Він тепер багато сидів біля вікна, як колись бабуся. Лапа зажила, тільки в мороз він на неї трохи припадав.

Бім спав на килимку біля батареї, витягнувшись на весь свій невеликий зріст. Він досі здригався уві сні й досі підхоплювався, коли в під’їзді голосно гримали двері. Але вже не забивався за шафу. Максимум — приходив і сідав Катерині на ноги, доки та не скаже: «Усе, все добре, лягай».

Увечері кіт злазив з підвіконня, підходив до пса й лягав поруч. Не поряд, а впритул — так, щоб покласти голову йому на морду. Бім тільки сопів і не ворушився, бо будити кота було гірше, ніж терпіти.

Катерина щоразу мовчки діставала телефон і фотографувала їх. У неї цих фотографій уже накопичилося сотні дві, і жодної вона не видалила.

— Погляд у тебе, Мотю, геть людський, — сказала вона якось уголос, як казала бабуся.

Кіт розплющив одне око.

— А в тебе, Біме, просто хороший.

Пес стукнув хвостом по килимку. Двічі. І заснув далі.