Котячий будиночок

Аркуш приліпили просто до даху — клейкою стрічкою, у два шари, щоб не здуло вітром.

Сергій Миколайович прочитав його двічі. Стояв у капцях на мокрому після ночі асфальті, з козирка під’їзду ще скапувало, а він читав.

«Прохання прибрати самовільно встановлену конструкцію до 15 жовтня. Мешканці першого поверху».

Конструкція.

Він сам вибирав ті дошки на будівельному ринку, перебрав половину піддона, поки знайшов без сучків. Стругав на балконі вночі, коли двір уже спав, і шліфував вручну, щоб не гудіти інструментом на весь будинок. Дах накрив шматками металочерепиці, які лишилися в бригади після ремонту покрівлі над третім під’їздом, — випросив, ще й пиріг їм виніс. Усередині — два шари утеплювача й обшивка, як робиться нормальний утеплений короб, а не абищо.

Будиночку було сорок два дні.

Сергій зняв аркуш, акуратно склав його вчетверо й поклав у кишеню спортивних штанів. Не викинув. Він узагалі рідко щось викидав.

* * *

Кіт прийшов у двір наприкінці серпня.

Худий, сіро-білий, з надламаним вухом, він тиждень крутився біля контейнерів і тікав від усіх, хто підходив ближче ніж на три метри. Сергій почав виносити йому шматок вареної курки — не з жалю навіть, а просто тому, що курку однаково не з’їв би сам. Готував він тепер мало. Третій рік як мало.

Кіт довго не брав з рук. Брав, коли Сергій відходив і вдавав, що дивиться в інший бік.

Ім’я коту дали діти з другого під’їзду. Мурчик — бо він муркотів, щойно бачив когось із мискою, ще навіть не почавши їсти. Муркотів наперед, авансом. Так і лишилося: Мурчик.

У вересні пішли перші холодні дощі, і Сергій одного вечора сів на кухні з олівцем і кресленням на звороті квитанції. Розрахував ширину, висоту, кут даху. Ніна колись сміялася, що він і шпаківню робить із кресленням. А потім вішала ту шпаківню на грушу й казала: «Ну от, тепер двір житловий».

Будиночок він поставив збоку від доріжки, під кущами бузку, щоб не муляв очі. Усередину поклав шматок ковдри. Миски поставив на пластикову підставку, щоб не мокли.

Перші два тижні його хвалили всі.

* * *

Проблеми почалися, коли Мурчик перестав бути один.

Спершу з’явився чорний з білою манишкою. Потім рудий, обережний, який їв тільки вночі. Потім ще одна кішка, зовсім маленька, з вигорілою шерстю на боці. Коти в місті мають свою пошту, і вона працює швидше за будь-яку іншу: там, де є повна миска, за місяць буде п’ять котів.

Вони билися вночі. Не сильно, але голосно — так, що звук ішов угору по стіні й влітав просто у відчинену кватирку на першому поверсі. Біля мисок почав лишатися розмоклий корм. З’явилися мухи. Раз хтось перекинув миску з водою, і вода стекла в підвальне віконце.

Олександра Павлівна вийшла до нього в четвер, о пів на восьму ранку.

Вона тримала в руці той самий аркуш зі списком підписів — уже другий, свіжий, бо перший Сергій зняв.

— Сергію Миколайовичу, я вас дуже прошу. Приберіть.

— Олександро Павлівно, він же нікому не заважає. Він під кущами стоїть.

— Він під моїм вікном стоїть, — сказала вона рівно, як говорять учителі, що сорок років працювали в молодших класах і вміють не підвищувати голос. — Ви одного пожаліли, а в мене тепер під вікнами ціла компанія. О другій ночі вони там свої стосунки з’ясовують. Я о четвертій вранці ходжу по кухні, бо заснути вже не можу.

Сергій показав рукою в бік кущів — туди, де між гілками виднівся край черепичного даху.

— Я миски мию щодня. Щовечора забираю все, що лишилося.

— Ви забираєте о дев’ятій. А вони приходять об одинадцятій.

На це відповісти було нічого, і він розізлився саме тому, що відповісти було нічого.

— То що, викинути його? Зараз, у жовтні? А він де зимуватиме, під вашим балконом?

— Це не мій кіт, — сказала Олександра Павлівна. — І не ваш.

Вона розвернулася й пішла до свого під’їзду. Спина пряма, крок дрібний і швидкий. Сергій стояв і дивився їй услід, і йому хотілося сказати щось таке, після чого вона зупиниться. Нічого не придумав.

* * *

Збори ОСББ призначили на суботу, у дворі, біля лавок.

Прийшло чоловік п’ятнадцять. Говорили довго й не тільки про котів — заразом обговорили заміну труб у підвалі, ремонт козирка над другим під’їздом і те, скільки коштує зараз поміняти вікна в під’їзді на нормальні склопакети.

Про будиночок першою заговорила жінка з третього поверху.

— Я не проти котів. Я проти того, що це вже виглядає як притулок. У нас нормальний будинок, ми фасад утеплювали за свої. Мені сусід минулого місяця казав: хотів квартиру доньці тут купувати, подивився на цей табір під вікнами й передумав. Це ж нерухомість, це живі гроші.

— То кота треба прибрати, щоб ціна на квартири не впала? — перепитав Сергій.

— Не переінакшуйте.

— А як інакше це назвати?

Голова ОСББ постукав ручкою по планшетці. Хтось запропонував перенести будиночок за трансформаторну будку — далі від вікон, там усе одно нікого. Хтось сказав, що тоді туди носитимуть корм і сміття буде вже там. Хтось згадав, що в сусідньому дворі теж таке було й закінчилося тим, що керуюча компанія просто вивезла все нічним рейсом.

Олександра Павлівна сиділа з краю лавки, тримала на колінах сумку і мовчала. Проголосувала за прибрати. Підняла руку рівно, без вагань.

Вирішили: до першого листопада будиночок має зникнути.

* * *

Він не зник.

Сергій просто нікуди його не подів. Щовечора після дев’ятої виходив, забирав миски, підмітав під кущами, витрушував ковдру. Двічі на тиждень мив підставку з содою. У нього тепер була причина виходити у двір о дев’ятій вечора, і, чесно кажучи, це було найкраще, що взагалі відбувалося в його дні.

Аркуш із підписами лежав у шухляді на кухні, разом зі старими квитанціями та інструкцією від пральної машини.

* * *

Мороз ударив у ніч на дев’яте листопада. Різко, з вітром, з першим снігом, який до ранку зробив двір білим і чужим.

Мурчика не було три дні.

Сергій обійшов усі підвальні віконця, які знав. Сходив до гаражів. Стукав ліхтариком по трубах теплотраси, кликав, стояв, слухав. На третій вечір повернувся додому, сів на табуретку в коридорі, не роздягаючись, і довго не вмикав світло.

У п’ятницю о шостій ранку він вийшов виносити сміття й побачив, що на першому поверсі, у крайньому вікні, горить світло. І почув голос.

Голос ішов з тамбура біля службових дверей — там, де раніше стояли візочки, а тепер зберігали інвентар для прибирання двору.

Двері були прочинені. Олександра Павлівна сиділа на перевернутому ящику в накинутому на плечі пальті. На підлозі, на складеній учетверо ковдрі, лежав Мурчик. Поруч стояла блюдце з молоком і пластикова кришка з водою.

— Він шкребся під моїм вікном, — сказала вона, не обертаючись. — Позавчора вночі. Я думала, здалося.

Сергій стояв у дверях і не міг вимовити ні слова.

— Не думайте нічого, — додала вона. — Це не значить, що я передумала.

— Олександро Павлівно…

— Я тридцять один рік тут живу, — вона нарешті підняла голову. — У мене вже був кіт у цьому дворі. Не мій, дворовий. Я його годувала чотири зими. Носила йому все, і ганчірку йому в ящик клала, і воду міняла, щоб не замерзала. А потім якось виходжу вранці — немає ні ящика, ні кота. Прибрали. Хтось поскаржився, і прибрали. І ніхто мені навіть не сказав, куди.

Вона поправила ковдру під котом, дуже акуратно, самими кінчиками пальців.

— Я тоді собі пообіцяла, що більше ніколи. Бо це не кота прибирають, розумієте? Це в мене з рук виймають. І я тепер бачу цей ваш будиночок і думаю тільки про одне: скільки він простоїть? Рік? Два? А потім прийде хтось із папером, і все.

Сергій сів на ящик поруч. Ящик крякнув.

— Я його на болтах зробив, — сказав він нарешті. — Не на цвяхах. Щоб можна було розібрати, перенести й зібрати назад. Хоч десять разів.

Олександра Павлівна довго дивилася на нього.

— На болтах, — повторила вона.

— На болтах.

* * *

У неділю вони перенесли будиночок за трансформаторну будку — метрів на двадцять від житлових вікон, під глуху стіну, де ніхто не спить і нікому не заважає нічний котячий концерт.

Сергій розібрав його на чотири щити, переніс і зібрав заново за годину. Ковдру Олександра Павлівна замінила на свою, вовняну, порізану на шматки. Сказала, що однаково лежала без діла.

Годувати домовилися двічі на день, о восьмій ранку та о восьмій вечора. Рівно. Миски забирати одразу, нічого на ніч не лишати — інакше знову з’їдуться всі коти району. Прибирати по черзі, через день.

Аркуш зі списком підписів Сергій таки дістав із шухляди. Олександра Павлівна перевернула його чистим боком, вивела своїм учительським почерком «Графік годування» і повісила на дошці оголошень у під’їзді. Знизу підписала: «Хто хоче допомогти — миски, вода, суха підстилка. Корм не лишати».

За тиждень під оголошенням з’явилися три прізвища. Потім шість.

Мурчик перезимував. Рудий теж перезимував, хоч і не підпустив нікого ближче ніж на два кроки за всю зиму.

А навесні Сергій одного ранку вийшов о восьмій із мискою — і побачив, що біля будиночка вже хтось стоїть. Жінка в білій футболці, з пакетом корму в руці, дуже пряма спина.

Вона почула кроки, обернулася й сказала швидко, ніби виправдовуючись:

— Я просто мимо йшла.

— Ну звісно, — відповів Сергій. — Я теж.

* * *

Найважче в цій історії те, що обидві сторони мали рацію.

Кота справді шкода, особливо коли надворі мінус і сніг лягає на асфальт. Але й людина має право не хотіти, щоб просто під її вікнами щоночі збиралося все більше тварин, а вранці біля під’їзду лежав розмоклий корм. Це не жорстокість. Це втома.

Виявилося, що вихід є, і він не в тому, щоб хтось один переміг. Двадцять метрів убік, фіксований час годування, порожні миски на ніч і графік на дошці оголошень — і конфлікт, який ділив двір на два табори, просто закінчився.

А ви як зробили б у своєму дворі: залишили б котячий будиночок?