Кіт, який нікому не вірив

Валізу Іван Володимирович зібрав за двадцять хвилин. Денис зайшов у кімнату — думав, застане батька серед розкиданих речей, серед сорочок і паперів, як буває, коли людина знімається з місця після сорока років на одному поверсі. А там стояла одна валіза з відірваним колесом, перемотаним клейкою стрічкою.

— Тату, це все?

— А куди мені більше, — батько клацнув замком. — Дві сорочки, бритва і бляшанка.

У бляшанці з-під цукерок він тримав шурупи. Різні, зібрані за тридцять років, розсортовані по розмірах. Денис знав цю бляшанку з дитинства і чомусь саме через неї у нього стисло в горлі.

Квартиру батько лишив їм. Сам сказав, сам наполіг, ще й додав грoшей на будинок: «Мені однаково, де сидіти. То хоч на повітрі сидітиму».

Останні півтора року він сидів переважно біля вікна. Після того, як не стало Ніни Григорівни, Іван Володимирович перестав виходити далі магазину. Купував ті самі продукти і повертався в квартиру, де все ще стояли її капці біля батареї. Денис возив його то на огляд до лікаря, то просто покататися — батько погоджувався, дивився у вікно і мовчав усю дорогу.

Тому коли він раптом сам заговорив про будинок за містом, Денис вхопився за це, як за соломинку.

* * *

Дорога від міста до села — сім кілометрів асфальту і два з половиною грейдера. На тих двох із половиною Максим почав скиглити.

— Тату, тут інтернет не ловить.

— Потерпиш.

— Я серйозно. Одна поділка. Як я тут житиму?

— Ти тут не житимеш, ти тут на вихідних, — Денис глянув у дзеркало. — І сядь нормально.

Максимові було десять, і всі десять він прожив у місті, де вода тече з крана, а лавка під під’їздом — це вже природа. Пилюка з-під коліс здалася йому особистою образою.

— Фу-у-у. Чим тут пахне?

— Цвітом, — озвався з переднього сидіння дід. Уперше за всю дорогу.

Будинок вони купили ще в березні. Денис їздив дивитися двічі: спершу сам, потім з Мариною. Оформлення затягнулося майже на місяць. Купівля будинку в селі взагалі рідко буває швидкою справою. Зате ціна вийшла адекватна, і дах не треба було перекривати — попередні господарі два роки тому міняли покрівлю й утеплювали горище.

Хвіртка була зелена, свіжопофарбована. За нею — двоповерховий будинок з чистими вікнами, у яких пливли хмари, і двір, зарослий кульбабами так, що жовтіло аж у очах.

Іван Володимирович виліз із машини перший. Постояв, поклав долоню на стовпчик хвіртки — і пішов у двір, не чекаючи нікого.

— Батю, ключі! — гукнув Денис.

Батько відмахнувся. У хату він того дня зайшов останнім.

* * *

Спершу він обійшов ділянку. Порахував яблуні — шість, з них дві молоді. Помацав шифер на сараї. Постукав пальцем по бочці для поливу. Затримався біля вишні, яка саме відцвітала, і струсив собі на плече пелюстки.

За будинком стояла буда. Добротна, обшита дошкою, з утепленими стінками — видно, що для великого пса й робили її на совість.

— А, це в колишніх господарів собака був, — сказав Денис за спиною. — Хочеш, приберу? Місце звільниться.

Батько не встиг відповісти.

— Дідусю! — заверещав з-за рогу Максим. — Дідусю, там хтось є!

З отвору буди повільно, з гідністю висунулася морда. Димчаста, з рідкими вусами, з надкушеним лівим вухом. Кіт вибрався назовні весь, сів на порожку і подивився на трьох чоловіків так, як дивиться людина, до якої без стуку зайшли в кімнату.

Було одразу видно: він прожив довге життя. Шерсть збилася на боках, задня лапа стояла трохи криво, а очі були жовті й дуже спокійні.

— Тату, дивись, — прошепотів Максим, і вперше за день у його голосі не було ниття. — Він теж дідусь.

* * *

Кіт жив у буді четвертий тиждень і був цілком задоволений таким розкладом.

Нема людей — нема проблем. Так він вирішив ще тоді, коли від хати від’їхала машина з речами, а його не покликали. Він два дні сидів під ворітьми і чекав. На третій пішов у буду.

Люди — це коли тебе гладять, коли захочуть. Коли ставлять миску, а потім не ставлять. Коли пахне ковбасою, а тобі кидають хліб. Коли зачиняють двері, а ти залишаєшся з того боку, де дощ.

А буда суха. У буді ніхто нічого не обіцяє.

* * *

Про кота розповіла Галина Петрівна — сусідка через паркан, з курми і безмежним запасом інформації про всіх, хто коли-небудь тут жив.

— Та то ж Трохимович! — зраділа вона так, ніби зустріла давнього знайомого. — Він у Трохима Савича жив, через дві хати. Дід Трохим його ще кошеням підібрав. А як діда не стало, кота онуки до себе в місто забрали. Півроку протримали й привезли назад — казали, він у них там нявчав ночами. Потім і самі поїхали. Кота лишили. А ми його по батькові кличемо, бо як інакше? Дідів кіт.

— І скільки ж йому років?

— Та за десять. Ближче до дванадцяти, мабуть.

Іван Володимирович постояв, подивився на буду.

— Не чіпай його, Денисе, — сказав увечері. — Хай стоїть. Не заважає ж.

* * *

Миску він поставив на другий день. Не біля буди — метрів за п’ять, у затінку, і пішов.

Коли Денис це побачив, батько буркнув:

— Це не йому. Це щоб миші в хату не лізли. Кіт ситий — миші цілі… тобто навпаки. Ну, ти зрозумів.

Денис зрозумів.

Далі почалася арифметика. Спершу Трохимович виходив до миски тільки тоді, коли дід відходив кроків на десять і сідав на лавку. Потім вистачало семи. Потім п’яти. Іван Володимирович рахував ці кроки вголос, сам собі, як рахують дні до чогось важливого.

— Сьогодні три, — доповів він синові по телефону в середу.

— Три чого, тату?

— Кроки. Три кроки, і він їсть. Не тікає.

Денис стояв посеред офісу з телефоном біля вуха і не знав, що сказати. Батько не дзвонив йому першим уже півтора року.

* * *

Максим зіпсував усе на четвертих вихідних. Підкрався ззаду й спробував ухопити кота на руки — просто щоб сфотографувати, він же нічого поганого не думав.

Трохимович розвернувся в повітрі й пройшовся кігтями по зап’ястку. Три смуги, дві з них глибокі. Кричали обидва.

Дід промив подряпини, замастив, забинтував і всадив онука на ганок.

— Він мене ненавидить, — шморгав Максим.

— Він тебе боїться, — сказав Іван Володимирович. — Це різне.

— А чого боїться? Я ж нічого!

— А того, що його вже брали на руки. І потім поставили за двері. — Дід сів поруч, крекнувши. — Ти уяви: живеш собі, тебе годують, ти всім віриш. А одного дня двері зачиняються з того боку, і ти залишаєшся сам. Скільки часу тобі треба буде, щоб знову комусь повірити?

Максим засопів.

— Багато.

— Отож. То дай і йому багато.

Наступного дня онук завів у телефоні нотатку. «День 1. Трохимович підпустив на 4 метри». Через тиждень там було: «День 8. 2 метри. Дивився на мене довго».

* * *

Наприкінці травня вдарили ті самі холоди, які тут звуть черемховими. Уночі — плюс два, вранці — біла трава, а на додачу два дні мжичило так, що двір розкис.

Іван Володимирович вийшов о шостій ранку в куфайці й побачив, що Трохимович сидить не в буді, а під нею. Буда протікала — торішній руберойд на даху потріскався й пропускав воду просто на підстилку.

Дід простяг руку. Кіт відсунувся.

— Ну і сиди, — сказав Іван Володимирович. — Твоє право.

А сам пішов у літню кухню, увімкнув обігрівач, поставив на підлогу коробку зі старою ковдрою і відчинив двері навстіж. Потім сів на табурет і почав чистити картоплю, наче нічого не сталося.

Кіт зайшов через сорок хвилин. Мокрий, наїжачений, з тією гідністю, з якою заходять до чужої хати, коли дуже треба. Проминув коробку, обійшов її по колу, обнюхав і ліг — не в коробку, а поруч, на бетон, боком до тепла.

Іван Володимирович не подивився в його бік жодного разу. Тільки картоплю чистив дуже довго.

* * *

Дах на буді він перекрив у першу ж суху суботу. Купив у райцентрі шматок покрівельного матеріалу, взяв бляшанку з шурупами — ту саму — і провозився пів дня.

А потім якось само пішло. Полагодив хвіртку, яка чіплялася за землю. Замінив кран у літній кухні. Викопав грядку під зелень, хоча городником ніколи себе не вважав. Домовився з чоловіком із сусіднього кутка, щоб той приїхав подивитися насос у криниці, і півтори години говорив з ним про труби так азартно, ніби це була найцікавіша тема на світі.

Денис приїхав через два тижні й не одразу зрозумів, що змінилося. Потім дійшло: батько говорив. Просто говорив — про сусідів, про ціни на дошку, про те, що яблуні треба обприскати, бо на них щось напало.

А ще він схуд, засмаг і перестав ходити по хаті в тапках, човгаючи.

* * *

У липні Трохимович зник.

Не вийшов на ранкову миску. Не вийшов на вечірню. Дід обійшов двір, потім город, потім вулицю, гукав з-за парканів у сусідів. Галина Петрівна ходила з ним, приклавши долоню до чола.

Другий день. Третій.

На третій вечір Іван Володимирович знайшов його під шопою, в найдальшому кутку, куди треба було лізти навколішки. Кіт лежав на боці й дихав часто. Він не вкусив і не подряпав, коли дід витягав його звідти — і саме це налякало найбільше.

Денис приїхав з міста за годину. Ветклінікa в райцентрі працювала до восьмої, встигли за двадцять хвилин до закриття.

Фахівець оглядав довго. Сказав те, що і мало прозвучати: кіт немолодий, зуби нікуди не годяться, він давно недоїдав по-справжньому, а останні дні, схоже, не міг їсти взагалі. Потрібен догляд, м’який корм, тепло і кілька тижнів спокою.

— Врятуємо? — спитав Іван Володимирович.

— Так, — сказав лікар. — Тільки в буді він більше не житиме.

— Він і не житиме, — відповів дід. — Досить уже.

* * *

Лікu давали двічі на день, з рук. Корм — чотири рази малими порціями. Максим приїхав на канікули на два тижні й лишився на місяць, а нотатка в телефоні змінила назву: тепер там був не рахунок метрів, а розклад годівлі.

Трохимович одужував повільно, як усе в його віці. Спершу перестав ховатися. Потім почав виходити на ганок. Потім одного вечора застрибнув на лавку — і сів поруч з дідом.

Не на коліна. Просто поруч, на відстані долоні.

Іван Володимирович тоді просидів так до темряви, боячись поворухнутися, бо в нього затерпла нога, а він не хотів вставати.

* * *

У жовтні Денис приїхав по онука — Максим гостював останній тиждень перед школою.

У дворі пахло димом і мокрим листям. Малину вздовж паркану дід посадив у вересні, дві грядки, «щоб онукові було що рвати». На веранді стояли банки з огірками, і Денис навіть не спитав, звідки вони, бо відповідь була очевидна: Галина Петрівна, ясна річ.

Батько спав у кріслі біля вікна. У тому самому положенні, в якому просидів півтора року в міській квартирі — але цього разу з розкритою газетою на колінах і з котом, який лежав зверху на тій газеті, підібгавши лапи.

Обидва сивуваті. Обидва з надкушеними життям вухами. Обидва дихали спокійно.

Денис постояв у дверях довше, ніж збирався.

Він увесь час думав, що батька врятує будинок. Тиша, повітря, свій двір. Виявилося, що будинок був просто коробкою, всередині якої хтось мав чекати.

А чекав там кіт, який твердо вирішив: нема людей — нема проблем.

Помилився обидва рази.