Довгоочікувана відпустка

Туфлі Тарас ніс у руках.

Останні пів кілометра до об’єкта він ішов босоніж, підкотивши штани вище колін, і кожен крок чвакав так, наче дорога навмисне намагалася стягнути з нього шкіру. Уночі над узбережжям пройшла злива. Ґрунтівку розмило до стану, коли ні машина, ні трактор уже не проїде, і водій маршрутки чесно попередив на повороті: далі, чоловіче, тільки своїми двома.

«Море, — думав Тарас, вибираючи, куди ступити. — Два тижні на морі. Дякую, Олено Костянтинівно, удружили».

* * *

Три дні тому вона покликала його до кабінету, і Тарас навіть насторожився: зазвичай його викликали, коли щось горіло.

— Сідай. Ти ж просився на море?

— Четвертий рік прошуся.

— Збирай сумку.

Тарас дивився на неї й не вірив. За чотири роки він чув від Олени Костянтинівни все: і «зараз ніяк», і «літо гаряче», і «ти ж у нас найкращий, на кого я тебе поміняю». Найкращий — це не комплімент. Це вирок. Зварювальника його рівня в конторі більше не було, і кожного разу, коли він писав заяву на відпустку, йому підвищували зарплату й обіцяли наступний рік.

— Правда відпустка? — перепитав він.

— Ну, майже, — Олена Костянтинівна поправила окуляри. — Відрядження. На два тижні. На узбережжя.

— Олено Костянтинівно…

— Та ти дослухай спершу. Роботи там тобі днів на шість, ну на сім. Житимеш просто на об’єкті. А об’єкт — за двісті метрів від води. До обіду відпрацював, після обіду купайся, скільки влізе. Ти ціни на путівки бачив? За ці два тижні люди половину ремонту в кухні віддають.

Тарас мовчав. З одного боку, його вкотре використовували й навіть не дуже це приховували. З іншого — серпень добігав кінця. Якщо не поїхати зараз, моря цього року він не побачить узагалі. Як не бачив торік. І позаторік.

— Коли виїжджати?

— Завтра. І, Тарасику, — вона вперше за розмову подивилася йому в очі, — я там пообіцяла, що пришлю найкращого. Не підведи мене.

* * *

Ворота об’єкта були з профнастилу, вищі за людину, і за ними стояла тиша. Тарас устиг подумати, що це добрий знак.

Тиша трималася рівно чотири секунди.

З-за штабеля піддонів вилетіло щось руде з білою манишкою, на коротких лапах, і з розгону врізалося йому в ноги. Цуценя. Місяців трьох, не більше, з вухами, які ще не вирішили, стирчати їм чи звисати. Воно крутилося, підстрибувало, било хвостом об повітря й лишало на його штанах відбитки лап — по два на кожній нозі, потім по чотири.

— Ти що робиш? — Тарас відступив. — Штани ж! А ну пішло!

Цуценя не розуміло слів. Воно розуміло тільки те, що прийшла нова людина, і це найкраще, що сталося за сьогодні.

Тарас відштовхнув його ногою.

Не сильно. Але мала перекинулася на бік, підвелася й тоненько заскавуліла — і в ту ж секунду з-під вагончика вилетіли ще три собаки, дорослі, злі з переляку, і зайшлися гавкотом. Один чорний пес зробив два випади, клацнув зубами за півметра від його коліна й відскочив.

Тарас завмер із туфлями в руках, у мокрих штанах, за двісті метрів від моря, якого чекав чотири роки.

— Романе! — гримнуло від вагончика. — Розберися там!

Вийшов сторож — здоровань у розтягнутій майці — і просто ляснув у долоні. Двічі. Собак наче вітром здуло. Цуценя розгубилося, крутнулося на місці, ніби бачило цього чоловіка вперше в житті, і рвонуло за всіма, лишивши на землі маленьку калюжку.

— До кого ви? — до Тараса підійшов чоловік середнього зросту, з борідкою й у білій касці.

— Зварювальник. Від Олени Костянтинівни.

— О-о, дійшли таки. Семен Леонідович, — він потиснув руку й окинув оком босі ноги, туфлі, штани. — Бачу, ви вже познайомилися з нашими визначними пам’ятками.

— Угу.

— То дощ уночі. Дорогу розмило, техніка не проходить. Ходімо, покажу, де житимете.

* * *

Кімната була рівно такою, як Тарас собі й уявляв: перший поверх недобудованого корпусу, сірі бетонні стіни без вікон, ліжко з панцирною сіткою, скручений матрац, лампочка під стелею, яка блимала в такт власним думкам. Зате в кутку стояв холодильник і тихо гудів, а на тумбі з піддонів — маленький телевізор.

— Ну як? — Семен Леонідович усміхався так, наче показував номер у готелі з видом на бухту.

— Житиму.

— Це в нас найкраще приміщення. Для поважних гостей.

Тарас поставив сумку на ліжко й розстібнув її. Зверху, загорнена в стару футболку, лежала маска. Хамелеон, із автоматичним світлофільтром, куплена ще батьком у дев’яносто сьомому — на ті гроші тоді можна було купити пів корови. Батько десять років варив у ній, а потім, коли рука вже не тримала, віддав синові разом із коротким: «Не позичай нікому».

Тарас чужими масками не варив. Принципово.

— Своя? — кивнув прораб. — Це добре, бо ми не замовляли.

Потім він показав фронт робіт, і Тарас усе зрозумів.

Днів на шість, ага. Тут було тижні на два — якщо вставати о шостій і кидати тримач по темряві. Попередня бригада, місцева, наварила так, що половину доведеться зрізати й переробляти. Бригаду вигнали й було за що. Про це Семен Леонідович сказав легко, ніби про погоду.

— Ви ж найкращий. Вам тут роботи на тиждень від сили.

Тарас нічого не відповів.

Того вечора він усе-таки дійшов до води. Море після зливи було каламутне й прохолодне, з довгою смугою водоростей уздовж берега, і пахло так, як пахне тільки в кінці серпня. Тарас заплив далеко, ліг на спину й хвилин десять просто дивився в небо, де крутилися чайки.

Заради цих десяти хвилин, подумав він, можна пробачити навіть Олену Костянтинівну.

* * *

Коли він вийшов на берег, біля його речей сиділа мала.

Сиділа рівненько, як на фотографії, і дивилася на нього так уважно, ніби весь цей час стежила, щоб він не втопився.

— Ну що? — сказав Тарас. — Пробач за ногу.

Мала дзвінко гавкнула, схопила один шльопанець і побігла.

— Гей! Ану віддай! Куди?!

Чоловіки, що курили метрів за сорок, поскладалися. Хтось навіть сів на пісок, бо стояти вже не міг.

Тарас повернувся на об’єкт босоніж, із другим шльопанцем у руці.

* * *

Наступні дні він майже не вилазив із-під маски. Вставав о пів на шосту, варив до обіду, після обіду знову варив, і море бачив тільки краєм ока — синя смуга за огорожею, до якої не дійти.

Одного разу виніс бутерброди надвір, згадав, що забув термос, а коли повернувся — на тарілці лишився самий хліб. Ковбасу й сир хтось акуратно з’їв, не зачепивши масла.

— Оце нахаба! Мужики, ви що, собак тут не годуєте?

— Годуємо, — озвався хлопець із арматурою на плечі. — Тільки це не наша.

— Як не ваша?

— А так. До вас її тут не було. Приблудилася того самого дня. Тітка Люба їй булку дала, отак і зветься тепер — Булка.

Тітка Люба, кухарка, підтвердила ввечері, коли він прийшов по компот:

— Прибилася, худенька була, як тріска. Я їй булку віддала зі сніданку, вона з’їла й лягла коло воріт. Лежить і дивиться на дорогу. Я думала — хазяїна свого виглядає.

— Виглядає?

— Та вона ж тепер за вами ходить, Тарасе. Ви що, не помітили?

Тарас не помітив.

Тієї ночі йому снилося казна-що: ніби він пливе, а навколо кружляє мала, і чомусь говорить голосом Олени Костянтинівни: «Ти ж просився на море?»

* * *

На дев’ятий день стало зрозуміло, що він устигає. Лишалося днів зо три роботи, а це означало, що буде ще й день на воду.

Тарас відійшов на дві хвилини — розпакувати нову пачку електродів.

Дві хвилини.

Коли він обернувся, Булка вже завертала за ріг корпусу, і в зубах у неї була маска.

— Стій!!!

Він побіг так, як не бігав років із двадцять. Добіг до рогу — порожньо. Тільки сліди маленьких лап по вологому піску, які через п’ять метрів губилися на бетонній плиті.

Він шукав до темряви. Обійшов усю територію двічі: під вагончиками, за штабелями, у бур’яні вздовж огорожі, у порожніх бочках. Світив ліхтариком телефона під піддони, аж поки не сів акумулятор.

Маски не було.

— Погано, — сказав уранці Семен Леонідович і зняв каску, ніби так думалося краще. — Дуже погано.

— У вас на об’єкті хоч якась є? Будь-яка. Хоч найдешевша.

— Нема. Ми ж зварювальників зі сторони беремо, вони завжди зі своїм інструментом приїжджають. У селищі є будівельний магазин, але там цвяхи та шпаклівка, а не обладнання. До нормального — сімдесят кілометрів, і дорогу розмило.

— І що мені робити?

Прораб надів каску назад.

— Знаєте що… Ви з нею домовтеся.

— З ким?

— Та з Булкою ж. Погодуйте, побавтеся, вибачтеся, я не знаю. Але маску вона вам має віддати.

Тарас довго дивився йому вслід.

«Домовитися. З цуценям».

І раптом згадав, як на першій хвилині свого тут життя штовхнув її ногою. І як вона підводилася з землі й скавуліла.

* * *

Він знайшов її після обіду, за складом, у затінку.

Мужики спостерігали здалеку й уже не сміялися — вони просто дивилися, як найкращий зварювальник контори сідає навпочіпки перед цуценям і починає з ним розмовляти.

— Слухай сюди, — сказав Тарас. — Я перед тобою винен. Я тебе ногою штовхнув, і мені за це соромно. Не за штани, а взагалі. Я тоді був злий, я сім кілометрів по багнюці пер, у мене туфлі нові. Але ти ж не винна в моїх туфлях, правда?

Булка мовчала. Не гавкала, не виляла хвостом. Сиділа й слухала так серйозно, що йому стало ніяково.

— Давай так. Ти мені маску, а я тобі ковбасу. Щодня. Дві тижні.

Мала навіть не поворухнулася.

— Не хочеш ковбасу? Хочеш із сиром? Я тобі бутерброди робитиму, з маслом, як собі.

Нічого.

Тарас видихнув. Йому вже й самому здавалося, що він тут стоїть на колінах перед грудкою шерсті й торгується, як на базарі.

— Ну а чого ти хочеш? — спитав він тихо. — Скажи. Що я тобі можу дати?

І потім, уже майже без надії:

— Хочеш, дружити будемо? Я роботу докінчу, і підемо разом на море.

Булка підскочила на всі чотири лапи.

Вона гавкала, крутилася, била хвостом по його черевику, а тоді рвонула геть — і за три метри спинилася й озирнулася. Мовляв, ти йдеш чи ні.

Тарас пішов за нею.

Вона привела його до старого вагончика, того самого, під яким він уже двічі світив ліхтариком. Тільки цього разу обійшла з тильного боку, де між колесом і бетонним блоком була щілина, прикрита шматком руберойду.

Тарас відсунув руберойд і сів прямо на землю.

Там, у ямці, вистеленій сухою травою, лежала його маска. Поруч — шльопанець. Той самий, украдений на березі. Зварювальна рукавиця, яку він тиждень тому загубив і думав на мужиків. І клапоть його старої робочої куртки, відірваний, мабуть, коли він зачепився за арматуру.

Усе його. Геть усе.

Вона нічого не гризла. Вона не порвала ні маску, ні рукавицю. Вона просто зносила в одне місце речі, які пахли ним, і лягала між ними спати.

— Ах ти ж… — сказав Тарас і не договорив.

Булка стояла поруч і дивилася, як він по черзі дістає її скарби. Вона не розуміла, що зробила щось не те. Вона взагалі не про це думала. Вона просто робила все, що вміло маленьке цуценя, аби людина, яка пахне залізом і морем, нікуди не поділася.

Тарас узяв її на руки. Вона була легка й тепла, і від неї трохи тхнуло рибою.

— Ну от і домовилися, — сказав він у руду шерсть.

* * *

Останні три дні вони працювали вдвох.

Це не фігура мови. Булка навчилася витягати електроди з відкритої пачки — по одному, акуратно, тримаючи за той кінець, де обмазка, — і приносити йому. Вона лежала за два метри від вогню, відвернувши морду, і чекала. Коли він піднімав маску й казав «ще один», вона вставала.

Роботу Тарас здав у строк. Семен Леонідович обійшов усі шви, постукав по них кісточками пальців і сказав те, що в будівельників означає найвищу похвалу: «Нормально».

А ввечері вони пішли на море.

Булка води боялася рівно чотири хвилини, а потім носилася вздовж кромки, гавкала на піну й тікала від хвиль, як від живих. Коли Тарас заплив, вона зайшла по груди й стояла, витягнувши шию, поки він не повернувся.

Імені він їй не вигадував. Навіщо — завтра він поїде, а нове ім’я хай дає той, хто забере.

А коли він збирав рушник, мала кудись зникла й за хвилину принесла шльопанець. Той самий.

— Дякую, — сказав Тарас. — Оце вже по-людськи.

* * *

Уранці, поки більшість ще спала, він кинув сумку на заднє сидіння прорабової машини.

Булка сиділа за три метри від колеса.

Вона не підбігала. Вона просто сиділа й дивилася, і в цьому погляді було одне-єдине запитання, від якого Тарасові захотілося сісти на землю поруч із нею.

— Мала… Ну не можу я тебе забрати. Ти розумієш? Я сам у знімній квартирі живу. Я вдома буваю по три години на добу. Куди я тебе?

— Гав.

— Ти класна. Чесно. За інших обставин я б тебе не лишив. Знайди собі хазяїна, добре? Тут люди нормальні. Тітка Люба тебе годуватиме.

Він сів у машину й зачинив дверцята.

Булка підскочила й уперлася лапами в дверцята, намагаючись зазирнути у вікно. Не діставала. Вона була ще занадто мала — от просто на долоню нижча, ніж треба.

Машина рушила.

Вона побігла слідом. Вискочила за ворота, за машиною, по колії, і гавкала так, що Тарас чув її крізь двигун. Він відвернувся до вікна.

— Може, радіо гучніше? — спитав Семен Леонідович, не повертаючи голови. — Щоб не чути.

— Зроби.

У салоні заспівало щось про дорогу додому, і Тарас раптом відчув, що по щоках тече. Він витер долонею й розсердився на себе. «Що зі мною? Це ж собака. Звичайне цуценя, таких на кожному ринку коробками роздають».

Він обернувся.

Булка більше не бігла. Вона сиділа посеред розмитої дороги, маленька руда крапка з білою манишкою, і дивилася вслід машині. Вона вже не гавкала. Вона зрозуміла.

Отут воно й ударило — не в грудях навіть, а десь вище, під горлом.

Вона зносила під вагончик його рукавицю й шматок куртки. Вона тримала його шльопанець десять днів і віддала сама. Вона носила йому електроди. А він зараз просто поїде за поворот, і для неї це означатиме те саме, що вже одного разу означало, коли вона приблудилася до цих воріт худа, як тріска.

Що її знову лишили.

— Стій, — сказав Тарас.

— Що?

— Зупини, кажу! — він уже тримався за ручку дверей, готовий вистрибнути на ходу.

Машина притиснулася до узбіччя.

Тарас вийшов і хвилину стояв нерухомо. Вона теж підвелася й дивилася на нього здалеку — не вірила.

А потім вони побігли одне до одного. Дорослий чоловік у чистих штанах по розмитій багнюці й мале руде цуценя. Він підхопив її на руки, а вона вся тряслася й тицялася мокрим носом йому в шию, у вухо, у щоку, скрізь, куди могла дістати.

— Пробач, — казав Тарас. — Пробач, що я тебе лишав. Усе. Поїхали додому.

Семен Леонідович стояв біля відчинених дверцят і чомусь дуже довго шукав щось у кишені.

* * *

В автобус із собакою їх не пустили. Довелося викликати таксі — сто сорок кілометрів, і водій спершу довго торгувався, а потім, коли побачив Булку, махнув рукою й скинув частину суми.

Гроші Тарасові було не шкода зовсім.

Булка проспала майже всю дорогу в нього на колінах, вимазавши сидіння піском. Прокидалася, дивилася йому в обличчя, переконувалася, що він на місці, і засинала знов.

Ще через тиждень Тарас уперше за чотири роки написав заяву на відпустку й не забрав її назад.

А шльопанець він так і не викинув. Поставив на полицю в коридорі, поруч із батьковою маскою.

Хай стоїть.