Ревнощі

Віра Кузьмівна стояла в дверях кухні й дивилася на власного чоловіка.

Дід Гриць сидів у кріслі з горнятком липового чаю, а на колінах у нього дрімала пухнаста кішка. Він щось тихенько їй говорив — не команди, не «киць-киць», а по-справжньому розповідав. А вона слухала, мружачи великі жовті, як бурштин, очі.

П’ятдесят три роки вони прожили разом. І вона раптом упіймала себе на думці, що заздрить кішці.

* * *

Григорій Панасович — а для всіх довкола просто дід Гриць — обожнював пити чай із сушеним липовим цвітом. Будь-якої пори року.

Звичайну заварку він не визнавав.

— Ні духу справжнього, ні здоров’я від неї немає, самі витрати. То чи діло липовий! — любив приказувати дід, сьорбаючи запашний напій із варенням чи фруктовою карамелькою. — Колись у тяжкі часи магазинного й не пили зовсім. Усе трави та квіти. І краще було.

На околиці містечка, на місці давно зниклої панської садиби, лишилася стара липова алея.

Улітку, щойно на деревах розпускалися жовтими гронами дрібні духмяні квіточки й злітався на них бджолиний рій з усієї округи, старий забував про всі свої болячки й ішов збирати цвіт у полотняну торбину.

Хоч би яка стояла спека, додому він не вертався, поки не набивав її повністю.

* * *

Баба Віра чекала його вдома, розстеливши на підвіконнях, столах і тумбочках газети для просушування.

— Ну ти молодець у мене. Скільки набрав! Сідай обідати.

— Ох, і цвіт цього року, — розпашівшись від гарячого борщу, розводився дід. — Липи цвітуть так, що й зелені не видно. Я завтра, Вірочко, знову піду. Треба запасу побільше зробити, він кишені не тягне. Хтозна, чи зможу наступного року збирати, діло наше старече.

— Поберіг би ти себе, Грицю. Спека ж. Щоб серце там не прихопило.

— Та не переживай. Таблетки при мені.

* * *

Наступного ранку він поклав у сумку пляшку води й пішов.

Обривав нижні гілки, переходив до іншого дерева, знову обривав. Торбина була вже майже повна, коли під низько розрослими гілками він помітив кудлатий клубок.

Кішка. Лежала на боці, вивісивши язичок.

Дід торкнув її — чи жива. Тільце було гаряче, але очі заплющені.

Він дістав пляшку й з долоні полив бідоласі на голову. Кішка розплющила очі й почала злизувати краплі з руки.

— То ти пити хочеш? Зараз.

Він наливав воду в жменю й підносив до мордочки. Кішка жадібно хлебтала. Підвестися не могла — тільки дивилася на людину благально й майже беззвучно нявкала.

— Оце так справа. І що ж мені з тобою робити?

Дід поклав кішку в матер’яну сумку й поніс додому, тримаючи в другій руці торбину з липовим цвітом.

— Нічого, потерпи, мила. Бабця тобі молочка дасть, швидко оклигаєш. Ти тільки потерпи.

* * *

Дорогою він раптом згадав те, чого не згадував років шістдесят.

Як малим жив із матір’ю в маленькій хатині. Батька не стало рано, а мати по дванадцять годин працювала на заводі й лишала сина на господарстві.

Поки топив піч, варив картоплю, підмітав, годував курей і кролів — було не до страхів. А от коли лишався сам при тьмяному світлі гасової лампи, ставало дуже лячно.

Єдиною живою душею поруч тоді була кішка Мурка.

Вона підвалювалася до нього кудлатим боком і заспокійливо муркотіла. Гриць і сам не помічав, як засинав, обійнявши теплу ласкаву кішку, так і не дочекавшись матері.

* * *

Дружина, побачивши, що приніс чоловік, кинула хатні справи й почала бурчати.

— Та що ж ми з нею робитимемо, діду? Ми ж не в хаті живемо, а в квартирі. Навіщо приніс? Хочеш, щоб по підлозі блохи стрибали?

— Годі, не бурчи. Розберемося. Молока теплого давай, бачиш — животині зле.

Щоб заспокоїти кішку, дід дістав її з сумки й узяв на руки. Та одразу пригорнулася й, зі страхом слухаючи бабу, притискалася до свого рятівника ще міцніше.

Так у домі стариків з’явилася кішка Липка.

* * *

У густій світлій шерсті справді жили блохи, нещадно кусаючи виснажену тварину.

Дід поставив у ванну таз із теплою водою й поніс мити ситу, напівсонну кішку.

Віра Кузьмівна, зрозумівши, що чоловік твердо стоїть на своєму, узялася допомагати.

Липка, опинившись у її руках, випустила кігті й почала люто опиратися.

— Ти, Вірочко, йди, не заважай. Я сам упораюся.

Щойно вона відійшла, купальниця заспокоїлася й терпляче витримала всю довгу процедуру.

Це був перший укол по самолюбству.

* * *

Далі — більше.

Вечорами, коли старі як завжди дивилися телевізор, дід уже не сидів поруч із дружиною. Він перебрався в крісло з кішкою на руках — бо щойно господиня сідала на диван, задрімала Липка прокидалася й загрозливо шипіла.

Тепер Григорій Панасович пив свій липовий чай у товаристві кішки, яка погарнішала й округлилася.

Спала Липка тільки біля голови господаря, на його подушці. Ходила за ним слідом усюди.

Дід купив їй нашийник із повідцем і водив гуляти, як собачку. Умудрявся брати з собою навіть в аптеку й магазин.

Їсти з рук господині кішка не бажала. Брала їжу тільки в нього.

— Подивися, Грицю, яка невдячність. Я кашку варю, котлети даю, а вона комизиться, як принцеса. Кара, а не кішка.

— Живу я з тобою, Вірочко, страшно сказати скільки років, а не знав, що ти так тварин не любиш, — докірливо похитав сивою головою дід.

— З чого ти взяв? Люблю я їх. Але Липка в нас на диво шкідлива. Приголубити не можу — одразу шипить і руки дряпає. А до тебе так і лащиться. Тобі муркоче, як трактор, а на мене сичить, як на ворога. Ми через неї віддалилися одне від одного. Не розмовляємо, як раніше. Сваритися почали.

— Не перебільшуй і не ображайся. Це ж усього лише кішка. Їй не поясниш і не скомандуєш, вона живе за своїми правилами.

* * *

Улюбленою розвагою, окрім чаювань, було дивитися у вікно.

Вони могли годинами сидіти поруч, мовчки перезираючись, і спостерігати за всім, що відбувається на вулиці.

Якщо до них приєднувалася баба Віра, Липка одразу йшла й сідала осторонь. І звідти докірливо дивилася на господаря.

* * *

Восени, по першому снігу, дід почав прихворювати.

Зношене серце давало збої. Потай від дружини він ковтав таблетки жменями, бадьорився й приховував, наскільки все серйозно.

А однієї ночі Віра Кузьмівна прокинулася від того, що кішка, голосно нявкаючи, люто рвала поділ її нічної сорочки. І подряпала ногу.

— Брись! Ти що робиш? Грицю! Дивись, що кішка витворяє!

У відповідь тиша.

Липка метнулася до дивана, де в холодному поту нерухомо лежав її господар — білий як сніг.

* * *

Швидка забрала діда в лікарню.

Кішка металася квартирою й кричала, не даючи господині спати. Довелося вивести її у двір.

Там вона спритно вивернулася з невміло застебнутого нашийника й утекла.

Пошукавши трохи, Віра Кузьмівна махнула рукою й пішла додому збиратися в лікарню.

Виходячи з під’їзду, вона не помітила, як Липка спустилася з дерева поруч і обережно рушила слідом.

* * *

У відділенні їй дали білий халат і пропустили всередину.

— Вчасно ви швидку викликали, — похвалив лікар. — Поставимо ми його на ноги, не переживайте. Полежить пару тижнів і ще бігатиме.

— Та це кішці нашій дякуйте. Липці.

І розповіла, як усе було.

— Та невже? От тобі й маєш. Бережіть свою кішку й передавайте їй вітання, — пожартував лікар і поспішив у справах.

У палаті посидіти дозволили недовго.

Коли вона розповіла, як Липка його врятувала, з очей старого потекли сльози. Він розпитував про кішку — а вона не могла сказати правду й, скріпивши серце, брехала, що вдома все гаразд.

— Одужуй, Грицю. Пообіцяй, що швидше. Нам без тебе зовсім ніяк. Ми тебе чекаємо.

— Добре. Обіцяю.

* * *

Вийшовши з лікарні на вулицю, баба Віра відчула, що їй недобре.

Від пережитого ослабли ноги. Вона сіла на лавку перепочити й зібратися з думками.

Важко опустилася й дивилася на вікно палати на третьому поверсі, де лежав її Григорій Панасович.

Що тепер робити. Кішка її не визнає й додому вже не повернеться. Не вберегла.

І вона, не криючись, дала волю сльозам. Плакала вголос — за чоловіком, за собою, за Липкою.

Смішно ж, справді. Стара недотепа приревнувала свого діда до простої кішки, яка була щаслива, що знайшла дім, і віддячила як зуміла. Урятувала йому життя.

Так вона сиділа й картала себе, загубивши лік часу. Не помічала, що змерзли ноги й тіло починає бити дрібний дрож. Не було сил підвестися й іти додому.

* * *

А розумна Липка весь цей час стежила за господинею з-за рогу лікарняного корпусу.

І вирішила, що час утрутитися.

Підбігла й застрибнула на холодну лавку.

Віра Кузьмівна відчула, як хтось м’який притулився до її боку. Вона не могла повірити.

Липка терлася об її пальто й голосно муркотіла.

— Липко. Липонько моя. Розумниця. Ти звідки ж тут? Ходімо швидше додому, ти ж голодна й змерзла. Усе добре з твоїм господарем. Дякую тобі, сонечко моє. Ходімо.

* * *

Вони йшли додому свіжим снігом — бабуся й кішка.

Розмовляли одна з одною, кожна по-своєму.

Ішли, щоб разом чекати свого діда.