Кіт, якого всі відмовляли брати

Спершу Людмила Сергіївна навіть не злякалася. Сіла на холодну долівку в сараї, поруч розкотилася картопля з перекинутого відра, і подумала майже спокійно: перепочину хвилинку — і встану.

Не встала.

Нога нижче коліна була наче чужа: важка, гаряча, і при кожній спробі поворухнутися в очах темніло. Телефон лишився в хаті, на кухонному столі, біля недопитого чаю. До хвіртки — метрів двадцять. Лютий, четверта година, надворі вже сірувато, вітер такий, що навіть сусідські собаки поховалися в будки. Кричи не кричи — почує хіба що вітер.

І тоді в дверях сарая з’явився Васька.

Сів на порозі, підібгав під себе передні лапи й подивився на неї довго, уважно — так дивляться на те, чого не мало би бути.

— Вась, — сказала вона хрипко. — Вась, я, здається, влипла.

Кіт нявкнув. Не так, як нявкав щовечора під дверима, вимагаючи вечері. Інакше — коротко й різко, ніби хтось смикнув напнуту струну.

* * *

А познайомилися вони наприкінці листопада, біля автобусної зупинки навпроти магазину.

Людмила Сергіївна верталася додому з сіткою: хліб, кефір, пачка вермішелі, дві цибулини й шматок ковбаси до сніданку. Сітка врізалася в пальці, під ногами хлюпав перший мокрий сніг, і думала вона тільки про те, щоб дійти й скинути мокрі чоботи.

Під лавкою на зупинці щось лежало. Спершу здалося — ганчірка. Потім ганчірка ворухнулася.

Кіт був такий худий, що під шерстю проступали ребра. На вухах шерсть облізла, ніс і шкіра навколо очей — у рaнках і кірочках, одне око він тримав примруженим. Гарного в ньому не було нічого. Він не втік, коли вона нахилилася. Навпаки — підвівся на задні лапи й потягнувся до сітки.

— Ну треба ж, — сказала вона. — І де ж ти такий узявся.

Розгорнула ковбасу, відкраяла край нігтем, поклала на сніг. Кіт з’їв так швидко, ніби боявся, що передумають. А тоді пішов за нею.

Спершу тримався кроків за п’ять. Потім за три. Біля повороту на її вулицю вже плутався під ногами.

— Іди додому, — сказала вона йому. — У тебе ж десь є дім.

Кіт сів просто в калюжу й подивився на неї.

Вона зайшла у двір, зачинила хвіртку. Постояла в сінях, роззулася, поставила чайник. А потім усе-таки визирнула. Він сидів там, де вона його залишила, під хвірткою, і сніг лягав йому на голову й не танув.

Тієї ночі підморозило до дванадцяти. Він ночував у сінях, на старій куфайці, і вранці вона довго стояла над ним із чашкою в руці, розуміючи, що вже нікуди його не подіне.

Ім’я вигадувати не довелося. Вона гукнула навмання «Вась-Вась», як гукала колись усіх котів у бабусиному дворі, — і він обернувся, ніби тільки цього й чекав.

* * *

Таня телефонувала щовечора о восьмій. Того тижня розмова була коротка і зовсім не тепла.

— Мамо, ви серйозно? З вулиці? Ви ж не знаєте, чим він хворий. Блохи, зараза якась, шкіра он у болячках. А Софійка до вас на канікули приїде, ви про це подумали?

— Подумала. Тому й повезу його до ветлікаpя.

— До ветлікаpя! Мамо, вам сімдесят чотири роки. Вам що, роботи мало? Хто за ним прибиратиме? Хто його доглядатиме, коли ви самі зляжете з тиском?

— Танюша, я ще не злягла.

— Отож-бо, що «ще».

Сашко приїхав в суботу. Привіз матері лікu — ті, що в селищі вічно закінчуються, — і мішок котячого наповнювача, куплений з таким виглядом, ніби він відкуповується.

Кота роздивлявся довго, з відвертою неприязню.

— Мам, ну ви подивіться на нього. Морда наче наждаком терта.

— Нормальна морда. Просто хвора.

— Давайте я його в притулок відвезу. Там люди спеціальні, вони знають, що з такими робити.

Людмила Сергіївна поставила чашку на стіл.

— Сашко. А мене куди відвезеш, як я захворію?

Син помовчав, потім сказав, що вона все переводить на себе, і пішов колоти дрова. Дрова колов до темряви, хоч їх і так було наколото на два тижні наперед.

* * *

У ветклінікy в райцентр вони їхали маршруткою, кіт — у сумці з-під розсади, з дірками для повітря. Молодий ветлікaр оглянув його хвилин п’ять і сказав те, чого вона боялася почути найбільше — тобто нічого страшного.

— Шкіра. Запущено, але не безнадійно. Краплі на холку, за два тижні повторимо, мазь на ніс. За місяць буде як новий. Годуйте нормально, він у вас голодний рік, мабуть, прожив.

За огляд і ліки вона віддала гpoші, які відкладала на ремонт даху над сіньми. Дах міг почекати ще одну зиму, вирішила вона в маршрутці, притримуючи сумку на колінах. Дах чекав уже третю, звик.

Через місяць Ваську було не впізнати. Шерсть на вухах відросла, темна смугаста спина полискувала, очі виявилися великі, жовті й напрочуд уважні. Красенем він так і не став — морда лишилася трохи перекошена, з тим самим примруженим оком, — але дивитися на нього тепер було приємно.

А ще виявилося, що він розмовляє. Не нявчить — саме розмовляє: коротко, скрипучо, з різними інтонаціями на різні випадки. Одна — коли пора вечеряти. Друга — коли вона довго не виходить з кімнати. Третя — коли їй час іти спати, а вона все сидить із телевізором.

О четвертій він сідав на стовпчик біля хвіртки й чекав. Спав у ногах, притулившись до правої п’яти. Ходив за нею в сарай, у погріб, до курей, до колодязя — як пришитий. І хата, яка сім років була тихою, раптом перестала бути тихою.

Цього Тані вона по телефону не пояснювала. Дочка й так вважала, що мати дивакувата.

* * *

У лютому пригріло, потім за одну ніч ударив мороз, і подвір’я взялося таким льодом, що ходити треба було, як по битому склу.

Вона зібралася варити борщ — Таня з дітьми обіцяла приїхати на вихідні. Взяла відро, пішла в сарай по картоплю. Поріг був обледенілий, вона це бачила, вона про це навіть подумала. Схопилася за одвірок — і рука зісковзнула.

Далі був удар, темрява на секунду і холодна долівка під долонями.

Тепер вона сиділа, спираючись на лікоть, і дивилася на кота в дверях.

— Вась, — сказала вона. — Іди в хату. Іди, тобі тут холодно.

Кіт не пішов у хату. Він зістрибнув з порога, оббіг її по колу, тицьнувся холодним носом їй у щоку — і зник у сірому дворі.

«От і все, — подумала вона майже без образи. — Злякався. Кіт є кіт».

Ніна Петрівна, сусідка через паркан, потім розповідала це разів двадцять — і щоразу однаково.

— Сиджу, дивлюся телевізор. Чую — хтось на ґанку кричить. Не нявчить, а саме кричить, розумієте? І дряпає двері, аж деренчать. Виходжу — Васька. Мокрий, очі круглі. Я йому: «Ти чого, дурний?» А він з ґанку скік — і до хвіртки. Оббігся, знову закричав. Я ще подумала: чи не сказився. А тоді до мене дійшло. Він же від Людмили ні на крок за всю зиму не відходив. Ні на крок! А тут сам, і кричить.

Ніна Петрівна гукнула чоловіка. Степан вийшов у капцях, як був, і кіт побіг попереду них — до хвіртки, у двір, до сарая. Зупинявся, обертався, чекав.

Людмила Сергіївна сиділа на долівці вже хвилин сорок і починала не відчувати пальців.

— Ой лишенько, — сказала Ніна Петрівна з порога. — Люсю, ти чого?

— Та от, — відповіла вона. — Картоплі захотілося.

* * *

Швидка з району їхала довго. Степан із сусідом перенесли її в хату на дверях, знятих із літньої кухні, накрили двома ковдрами. Кіт сидів на підвіконні й дивився у двір, аж поки її не забрали.

У районній лікаpні сказали: кістка ушкоджена, потрібен гіпс, спокій і час. Про те, чим би це закінчилося, якби вона пролежала в холодному сараї до ночі, лікaр говорити не став. Тільки подивився поверх окулярів і сказав: «Пощастило вам, що вас швидко знайшли».

Таня приїхала о другій ночі — з Києва, на попутці до траси й далі таксі. Забігла в палату бліда, з розмазаною тушшю.

— Мамо! Ви ж мені щовечора кажете, що все добре! Ви ж мені казали, що все добре!

— Таню.

— Що?

— Хто Ваську годує?

Дочка сіла на край ліжка й довго дивилася в підлогу.

— Ніна Петрівна, — сказала нарешті. — Він у неї не їсть. Сидить під вашою хвірткою.

* * *

Додому Людмилу Сергіївну привезли через дев’ять днів.

Кіт зустрів її не біля хвіртки. Він чекав у сінях і, коли двері відчинилися, не кинувся під ноги — просто підійшов, притулився боком до гіпсу й став так стояти. Довго. Таня, яка тримала матір під лікоть, чомусь відвернулася до вікна.

За тиждень Сашко приїхав із інструментами. Прибив на поріг сарая гумовий килимок, поставив над дверима ліхтар із датчиком руху, приладнав поручень уздовж сходів. Заодно подивився дах над сіньми й сказав, що ремонт треба робити навесні, він приїде з напарником.

Увечері вона побачила, як син сидить на кухні й дивиться, як кіт їсть.

— Мам.

— Що?

— А він точно розумів? Ну, що вас треба рятувати. Чи просто злякався й побіг до людей?

— А ти як думаєш?

Сашко подумав.

— Я думаю, розумів, — сказав він неохоче. І додав, ніби виправдовуючись: — Я йому там паштету привіз. Два пакетики. Не знаю, чи любить.

Таня привозила корм у пакетиках цілими пачками. Одного разу зателефонувала з магазину:

— Мамо, тут із рибою й тут із індичкою. Йому яке?

— З рибою не любить.

— Ага, — сказала Таня. — Я вже зрозуміла.

* * *

Гіпс зняли наприкінці березня. Вона довго вчилася знову ходити двором, спираючись на палицю, і кіт супроводжував її в цих подорожах з такою серйозністю, ніби йому за це платили.

Тепер вони часто сидять на ганку. Вона — на табуретці, з чашкою чаю, він — на нижній сходинці, мружачи своє примружене око.

Уголос ніхто в родині так і не сказав, що був неправий. Але Таня тепер телефонує о восьмій і питає не «мамо, як ви?», а «мамо, як ви там із Ваською?».

І це, зрештою, те саме.