Васько та його Ангел

— Ох, яка ж халепа! Хто ж тебе так спакував, га? Чим ти йому не вгодив?

Бабусечка крекчучи перелізла через невисокий паркан позаду магазину, протиснулася крізь живопліт і дістала коробку, з якої долинав тихий писк.

Вона зняла з шиї шовкову хустинку й закутала в неї ще безіменне кошеня.

Дивлячись на різнобарвне забарвлення, Бабусечка вирішила, що в руках у неї триколірна кішечка. І тільки вдома побачила, що кішечка ніяка не кішечка, а цілком собі життєздатний котик.

— Будеш Васьком, — сказала вона й пішла на кухню по молоко.

* * *

Васько швидко перетворився на доглянутого кота, який ходив за Бабусечкою, як нитка за голкою.

Не гірше за собаку охороняв її. І дуже хвилювався, коли від Бабусечки пахло серцевими краплями.

А через півтора року сталося непоправне.

Бабусечку забрала біла машина, і додому вона вже не повернулася.

Сусідка годувала Васька ще якийсь час. Але дуже скоро новоявлені господарі, далекі родичі Бабусечки, викинули триколірне котяче диво на вулицю.

— Нам він не потрібен — сказали вони.

* * *

Васько щулився. Було прохолодно, адже він був домашній, теплолюбний. Та й поїсти б уже не завадило.

Кіт роззирнувся. Високі дерева губили листя. Воно летіло від кожного подиху вітерцю й із лячним шелестом зачіпало вуха, хвіст і лягало на асфальт.

Васько несміливо наступив на листок — той хруснув і зламався. А кіт, злякавшись незнайомого звуку, дременув не дивлячись.

Скільки він пролетів, Васько не пам’ятав. Його зупинив смачний запах теплих пиріжків.

Перед ним стояв кіоск, з якого пахло так смачно!

Васько притиснув вуха й вдихав п’янку хвилю. Шлунок забурчав, як голодний голуб: у-ру-рур, у-ру-рур.

Васько ковтнув слину.

— Що, Плямко, їсти хочеш? — із віконця визирнула усміхнена жінка. — Підійди, шматочок кину.

Васько не зрушив з місця.

— Та підійди вже, не з’їм я тебе, — засміялася вона. — Ач, який гордий.

Так і жив Васько. Їв рештки пиріжків, пив молоко, налите дбайливою рукою, і спав у коробці з-під курячих стегенець.

* * *

Одного ранку Васька розбудив різкий шум.

До кіоска під’їхала страшна машина і, піднявши його краном, поставила на платформу.

Кіоск їхав. Васько бігав в істериці. Спершу забрали Бабусечку, тепер кіоск із його смачно пахнучою господинею та її пиріжками.

Він забився в кущі позаду лавки, згорнувся клубочком і тремтів.

Він плакав. Плакав від страху, плакав від самотності. Що тепер буде?

Непомітно Васько заснув.

Йому снилося, що сидить він, гордий і ситий кіт, на гілці височенного дерева. А поруч із ним сів величезний білий птах — ніби голуб, а ніби й людина.

І говорять вони, говорять…

— Як твої справи? — питає Птах-людина, склавши за спиною білі крила.

— Та наче нормально. От тільки Бабусечка зникла, і кіоск забрали.

І так тоскно стало Васькові, що він і вві сні заплакав.

А Птах-людина раптом розтанула.

Васько розплющив очі й чхнув.

На носі в нього лежала біла пушинка, вона лоскотала носик — тому кіт і чхнув.

Він подумав, що це пір’їнка з крил Птаха-людини. А це було щось незнайоме. Пухнасте, біле, але холодне. І таких холодних пластівців літало дедалі більше.

Васько щулився. Він бачив, звісно, сніг і раніше. Але ніколи сніжинки не падали йому на ніс — адже дивився він на них крізь скло, сидячи на підвіконні, у теплій Бабусечиній кімнаті.

Він озирнувся. Кіоска не було видно ніде.

Васько неголосно нявкнув. Ніхто не відгукнувся — тільки байдужі сніжинки вальсували у світлі ліхтарів, танцюючи такий безжальний холодний танець.

* * *

Зима набирала обертів.

Від колишньої триколірної краси у Васька лишилися тільки жовті очі. Вони були медові, теплі, смачні.

Але ніхто тепер не дивився в його очі, і ніхто в них не відбивався. Лише білі кущі та зіжмакані папірці з урни.

Кіт став накульгувати: тікаючи від вуличних собак, він незграбно підвернув задню праву лапку й тепер ходив, ставлячи її дуже обережно.

Він схуд. Навчився підкрадати хліб, який жалісливі бабусі кидали птахам.

І ось сніг, не припиняючись, ішов третю добу.

Васько ще пам’ятав, що в нього було ім’я. Пам’ятав тепле молоко й Бабусечку. Але дедалі рідше ці спогади пробивалися. Вони наче втонули, розтанули, розчинилися.

* * *

Раптом за спиною розлігся злий гавкіт.

Васько, не думаючи, рвонув. Він влетів на дерево й у паніці забрався на найвищу гілку.

Несподівано вона виявилася зручною: розвилка на ній утворила місце, на якому можна було лягти. І лежати, не боячись гепнутися вниз.

Собаки ще довго металися під деревом, кружляли, підскакували, ставлячи лапи на стовбур, і гавкали вгору — туди, де на гілці затих знедолений Васько.

Непомітно він задрімав.

Снилося йому, що знову прилетів великий білий птах. Чи то птах, чи то людина. Величезні білі крила, складені за спиною, відливали сріблом.

— Що, Ваську, зле тобі?

— Зле, ой як зле, — заголосив уві сні Васько. — Холодно, голодно, ще й собаки ці…

Васька прорвало. Він говорив і говорив, а Птах слухав і тільки кивав головою у відповідь.

— А чого б тобі хотілося, Васечку? — дивлячись у котячі очі, спитав Птах-людина.

— Ех… Побачити б Бабусечку… хоч разочок…

Васько затих.

— Та ти дивись. Ось же вона.

І Васько побачив! Її, Бабусечку!

— Рідна моя, — занявчав він. — Люба ти моя… Як же мені без тебе погано, як же ти без мене? Куди тебе забрали? Я до тебе хочу…

— Васечку, душа ти моя, сонечко моє різнобарвне! Як же я скучила! — Бабусечка була просто тут, поруч, у повітрі.

— А ходімо, милий, зі мною, — вона простягнула руки до Васька.

І тієї самої миті Птах-людина раптом як штовхне Васька плечем.

Васько й полетів. Униз. У темряву.

* * *

— Кіро! Яка зустріч!

Під деревом стояли дві дівчини. Одна з візочком, у якому лежало немовля. А друга — яскрава, модна.

— Кіро, це твій син? Який гарнесенький! — красуня нахилилася над візочком, роздивляючись малого.

Вона простягнула до нього руки, і раптом…

І раптом просто їй у руки впав кіт. Різнобарвний, худий…

— Ой! — скрикнула Кіра.

Вона підхопила подругу, яка від несподіванки похитнулася. Спритно вивернувши трохи вбік візочок, Кіра знову підхопила подругу.

— Аню, що це?

— Та схоже, кішка з дерева впала, — розреготалася Аня.

Вона розвернула тварину й побачила, що це кіт. Такий незвичайний, рідкісний, різнобарвний.

— Ото ж кажуть: щастя звалюється на голову, — сміялася Аня. — А я не вірила. А воно, виявляється, коти з неба літають.

Васько потроху прийшов до тями, але виду не показував.

Він зрозумів, що голос цей не Бабусеччин, але приємний.

Кіт розплющив ліве око, потім праве й несміливо сказав:

— Мяу…

— Здрастуй, щастя ти моє! — усміхнулася дівчина. — Як же звати тебе?

— Мяу, — проспівав Васько.

— У мене в дитинстві був кіт, Васько, — Кіра згадала свого кота. — Він із нами вісімнадцять років прожив. Добрий був, лагідний.

— То хай і цей буде Васьком! — вирішила Аня.

А Васько подумав: «Так я і є Васько, чого тут вирішувати» — і нявкнув ще раз. Про всяк випадок. Закріпити успіх, так би мовити.

Аня обняла кота, і вони з Кірою пішли до виходу з парку.

Адже їм треба було годувати своїх улюбленців. Кірі — сина, а Ані — нового друга Васька.