Дід і кіт, який боявся мишей

О третій ночі Тимофій Степанович уже не спав. Точніше, він і не засинав по-справжньому — так, провалювався кудись на півгодини, а тоді знову лежав із розплющеними очима й слухав.

Під підлогою вони починали з обережного шурхоту. Потім хтось один пробігав уздовж плінтуса, ніби перевіряв, чи хазяїн спить. А далі вже й не ховалися: тупотіли, пищали, перекидали щось у сінях.

Учора миші стягли з підвіконня ґудзик від старої сорочки. Просто взяли й понесли. Навіщо він їм — Степанович так і не додумався.

— Ну ви й нахабні, — сказав він у темряву.

Темрява пошурхотіла у відповідь.

* * *

Уранці він вийшов із хати сірий, як той сніг, що вже тиждень танув і ніяк не міг дотанути. Березень у них такий: удень капотить із даху, вночі підмерзає, а до обіду знову сиплеться дрібна крупа, ніби хтось нагорі сумнівається, чи вже весна.

Біля магазину, на лавці, сиділи двоє. Баба Ганна і сусідка її, Оксана Петрівна. Вони там сиділи завжди — і в мороз, і в спеку, як два стовпи, що тримають на собі всі новини села.

— Степановичу! — гукнула Ганна. — Ти чого такий? Ніби тебе всю ніч сварили.

— Та він, мабуть, закохався, — підхопила Петрівна. — Дивись, очі які червоні.

— Відчепіться, жінки. Я в печалі.

— О! Печаль у нього. А в нас, думаєш, радість? У мене онук другий тиждень не дзвонить.

Степанович махнув рукою і зайшов усередину.

Магазин у їхньому селі називався гучно — «Усе є». Вивіску повісили торік, свіженьку, синю. Під нею стояв холодильник, старший за ту вивіску років на двадцять, і гудів так, що чути було з вулиці.

Товару в магазині було на три полиці. Степанович ходив уздовж них хвилин двадцять, повертався, знову ходив.

— Тимофію Степановичу, — не витримала продавчиня Люда, — ви як маятник. Що ви там виглядаєте? Грoшей бракує? Давайте запишу, з пенсії віддасте. У мене півсела так бере.

— Грoшей вистачає. Вибрати нема чого.

— А чого вам треба?

— Сиру якогось путнього. Не оцього, що гумовий.

— Ой, який ви. Сиру йому. Беріть тушонку. Або огірки, самі крутили.

Він узяв хліб, пачку олії і — подумавши — двісті грамів того самого гумового сиру. Люда порахувала, здачу поклала в блюдце з написом «на добрі справи».

* * *

На вулиці його вже чекали. Обидві.

— Ну кажи вже, — Ганна зазирнула в сітку. — Чого не спиш?

— Миші, — здався Степанович.

— Що, миші?

— Життя не дають. Раніше одна-дві пробіжать — і по всьому. А тепер табуном ходять. Розплодилися. І пастки їм ні до чого — обходять. І отрутy не їдять, розумні поробилися.

— Це в тебе під підлогою щілини, — авторитетно сказала Петрівна. — Тобі ремонт треба, підлогу перебирати. У мене свояк торік перебрав — і як відрізало.

— Ремонт… — Степанович зітхнув. — Мені сімдесят два. Я вже той ремонт не переживу.

— Тоді тобі кіт потрібен, — сказала Ганна. — Кіт краще за будь-яку пастку. Тільки виносити встигай.

— Де я тобі того кота візьму? У сусідів питав — усі свої мають. У райцентр їхати по кошеня? Так поки він виросте, мене ті миші доїдять.

— Навіщо в райцентр? — Ганна кивнула вбік. — Онде він сидить.

Під горіхом, на купі старих ящиків, сидів кіт.

Великий, сірий у темну смужку, з довгою кошлатою шерстю, яку зимовий вітер розчесав у боки. На вухах — перший сніг. На вусах — теж. Сидів рівно, як пам’ятник самому собі, і дивився кудись повз людей зеленими очима.

— Нічий, — пояснила Петрівна. — Півроку вже тут пороги оббиває. Звідки взявся — ніхто не знає. Брати ніхто не хоче: у всіх свої коти-собаки. А тобі — саме те.

Степанович подивився на кота. Кіт, здається, вдав, що не помітив.

«А що? — подумав Степанович. — Прогодувати одного кота — не проблема. Місця йому треба стільки, скільки шапці на полиці».

Він підійшов ближче.

— Підеш до мене?

Кіт повернув голову. У погляді читалося приблизно таке: «Чоловіче, ти серйозно?»

— Серйозно, — сказав Степанович.

Кіт устав, потягнувся, вигнувся мостиком, спустився з ящиків і потерся об його чобіт. Тоді про всяк випадок зазирнув у сітку — перевірити, чи не будуть вони вдвох голодувати. Побачив сир. Затарахкотів.

— Отакої, — сказала Ганна. — Швидко ви домовилися.

Степанович узяв кота на руки. Той виявився важчий, ніж здавався, і теплий, як груба.

— А звати його як?

— Як хочеш, так і назви. Тепер він твій.

* * *

Ішов додому і думав про ім’я. Хоча думати там не було про що — ім’я в нього було готове вже п’ятдесят років.

Тетяна боялася мишей до нестями. Смішно боялася: залазила з ногами на ліжко, притискала до себе подушку й командувала звідти: «Тимку, ну зроби ж щось!» І він робив — бігав по хаті з рушником, лаявся, а вона сміялася і все одно з ліжка не злазила.

Ту зиму вони прожили в холодній хаті на краю села, топили чим доведеться. Вона тоді злягла. Лікарня була в райцентрі, туди йшов один автобус на день, і Степанович їздив ним так часто, що водій перестав брати з нього грoші.

А в лютому вона сказала:

— Прийде весна — заведемо кота. Великого. Сірого. Назву Мурчиком.

— Чому Мурчиком?

— Бо він муркотітиме. Що тут думати.

Весна прийшла без неї.

Кота він так і не завів. Спершу тому, що не міг, — здавалося, що завести кота означає визнати: весна все-таки настала, і жити далі доведеться. А потім якось звик бути сам. Другої дружини не шукав. Хату дачники в нього питали разів зо три, ціну називали непогану — та він тільки головою хитав. Куди йому та нерухомість, коли він тут кожен цвях знає.

— Будеш Мурчиком, — сказав Степанович котові.

Кіт на руках погодився. Йому було все одно, аби несли.

* * *

Удома новий мешканець обійшов усі кімнати з виглядом ревізора. Обнюхав грубу, зазирнув під ліжко, довго вивчав щілину біля порога — ту саму, через яку миші заходили, як до себе.

Потім сів посеред кухні й нявкнув. Мовляв, жити можна. Щілини позатикати, підлогу підправити — і буде нормально.

Степанович нагодував його від душі: сир, варена курка, молока трохи в блюдце. Мурчик їв статечно, не поспішаючи, і між шматками поглядав на хазяїна — чи не жартує.

А хазяїн уже потирав руки й чекав ночі.

«Ну, мишва, — думав він, — тепер ви в мене потанцюєте».

* * *

Ніч настала непомітно. Степанович лежав у темряві й слухав. Мурчик десь ходив — тихо, по-хазяйськи, оглядав територію. Потім затих.

«Ага, — вирішив Степанович. — У засідці сидить».

І тут почалося.

Спершу зашурхотіло в сінях. Потім затупотіло на кухні. Потім щось із гуркотом упало, кіт заметушився, влетів у кімнату так, ніби за ним гнався вовк, і одним стрибком опинився на ліжку.

Степанович зрадів і зазирнув на підлогу — чи не приніс, бува, трофей. На підлозі бігали миші. Живі. Дві. Ні, три. Він подивився на кота. Кіт трусився.

Не від холоду. Від страху. Вуха роз’їхалися в різні боки, вуса ворушилися, шерсть на спині стояла дибки. Він притискався до хазяїна боком і дрібно-дрібно дрижав.

— Мурчику, — тихо сказав Степанович. — Ти що… ти їх боїшся?

Кіт винувато опустив голову. І задрижав ще сильніше. Дивитися на це було нестерпно.

Степанович скинув ковдру, намацав ногами капці й пішов ганяти мишей по власній хаті. Щоб вони кота не лякали. Бо ще, чого доброго, доведеться того кота везти автобусом до ветклінікu в райцентр і пояснювати там фахівцеві, що тварина в нього нервова.

Він гупав капцем по підлозі, шипів на них, як міг, і десь на середині кухні раптом зупинився.

Точнісінько так само він бігав тут п’ятдесят років тому. З рушником. Тільки тоді на ліжку сиділа Тетяна, притискала подушку і сміялася.

А тепер на ліжку сидів кіт.

— Ну добре, — сказав Степанович уголос. — Ну добре. Хоч хтось у цій хаті мене боїться менше, ніж мишей.

* * *

Миші розбіглися по кутках і на якийсь час притихли. А тоді знову осміліли. Мурчик за кожним шурхотом здригався всім тілом.

— Не бійся, — Степанович гладив його по кошлатій спині. — Не вижену. Я ж тебе сам узяв, правильно? Значить, ти мій. А що мишей боїшся — так із ким не буває. Тетяна моя теж боялася. Ох як боялася.

Кіт слухав. Кіт дрижав.

* * *

Хвилин через десять дрож минув. Замість нього з’явилося щось інше. Кіт сів рівно. Вуха стали як належить. Очі зробилися великі, чорні й дуже зацікавлені.

Він повів головою на звук — і зістрибнув з ліжка.

— Мурчику! Куди?! Там же вони!

Але кота вже було не спинити. Що там робилося наступні півгодини, Степанович описати не міг. Судячи зі звуків, у нього в хаті хтось перевертав меблі. Двічі щось гримнуло. Один раз, здається, кіт пробіг по стіні.

Потім стало тихо. Мурчик повернувся на ліжко, промуркотів щось нерозбірливе, вклався калачиком і заснув. Умаявся.

* * *

Уранці Степанович вийшов на кухню — і мову втратив.

Мишей у хаті більше не було. Взагалі. Ті, що не встигли втекти, лежали лапками догори — рівненько, по всій кухні, ніби хтось їх спеціально розклав.

— Оце так, — сказав Степанович. — Оце ти звір. Так ось, що буває, коли когось не женуть, а підтримують.

За ним, солодко потягуючись, вийшов Мурчик.

* * *

Відтоді в тій хаті миші не водяться.

Щілину біля порога Степанович усе-таки затулив — узяв дощечку, підігнав, прибив. Каже, весною візьметься і за підлогу, якщо спина дозволить.

Вечорами вони сидять удвох: він у кріслі, кіт на колінах. Кіт муркоче так, що чути в сінях. Степанович розповідає йому те, чого п’ятдесят років не казав уголос нікому.

— Вона тебе так і не побачила, — каже він і чухає кота за вухом. — А ім’я твоє — її. Так що ти вважай, що знайомі.

Баба Ганна з Петрівною, зустрівши його біля магазину, кожного разу питають, як там кіт. Степанович відповідає коротко: «Нормально кіт. Грізний».

А миші в тому кутку села справді обходять його двір десятою дорогою.