Без попередження

Ольга Василівна втретє перерахувала грoші в конверті з написом «Світло, газ». Не сходилося. Вона розгладила кожну купюру долонею, ніби від цього їх могло стати більше, і склала назад. Чотириста гривень. До пенсії ще дев’ять днів. А в холодильнику — половина курки, яку вона берегла на завтрашній обід для гостей.

Ще тиждень тому цей конверт був товстим. Ще тиждень тому в їхній однокімнатній квартирі на Подолі було тихо, і найбільшою турботою було, чи вистачить банок під лечо.

* * *

Того вечора вона якраз закручувала останню банку. На кухні пахло перцем і часником, вікно запотіло, а Степан дрімав у кріслі під новини. Дзвінок у двері пролунав так довго і вперто, наче хтось притулився до кнопки ліктем.

— Стьопо, ти когось чекаєш? — Ольга витерла руки об рушник.

— Та ні… — він підхопився, мружачись. — Може, сусід знизу знову через ту батарею.

Але за дверима стояв не сусід. На порозі, у червоному капелюсі з широкими крисами, стояла Віка — Степанова двоюрідна сестра із селища під Лубнами. За її спиною височіла валіза на колесах, така, з якою їздять хіба що на море на місяць. Трохи позаду переминався з ноги на ногу її чоловік Вадим з двома картатими торбами.

— А ми до вас! — Віка вже обіймала Ольгу, обдаючи її солодкими парфумами. — Не чекали? От і добре, так цікавіше!

— Вікусю! Вадиме! — Степан розвів руками. — Чого ж не сказали? Я б на вокзал під’їхав.

— Як це не сказали? — Віка обурено підняла брови. — Я тобі в неділю дзвонила! Кажу: Стьопо, збираємося, чекай. А ти що?

— Я думав, ти жартуєш, — Степан почухав потилицю. — Хто ж у серпні від городу їде?

Ольга мовчки глянула на валізу. Потім на чоловіка. Він чомусь дивився в підлогу.

Десята вечора, але гостей з дороги не покладеш голодними. Ольга дістала яйця, нарізала хліба, відкрила банку огірків, що стояла для особливого випадку.

— Сідайте. Розповідайте, яким вітром.

— Ой, Олю, ти одразу як на допиті, — засміялася Віка, займаючи півкухні. — Скучили. Рідня ж. Життя одне, а бачимося раз на п’ять років.

— Воно-то так, — Ольга поставила сковорідку на дощечку. — Тільки в нас одна кімната. Де ж я вас покладу?

— Та нам аби куточок!

— На підлогу не покладу. Розкладемо диван тут, на кухні. Тісно, але якось. Ви ж на кілька днів?

— На три, — кивнула Віка і чомусь переглянулася з Вадимом.

* * *

Уночі Ольга довго лежала з розплющеними очима. За стіною гудів холодильник, з кухні долинало Вадимове хропіння.

— Стьопо, — прошепотіла вона. — З такою валізою на три дні не їздять.

— Не вигадуй. Людям у місто захотілося.

Він одвернувся до стіни занадто швидко.

Ольга знала свого чоловіка сорок два роки. Знала, як він відвертається, коли щось приховує. Так само він одвертався, коли позичив у кума на «вигідну справу» з перепродажем запчастин. Так само — коли з’ясувалося, що справи ніякої не було. Відколи Степан вийшов на пенсію з автобази, він ніяк не міг змиритися, що тепер кожна гривня на рахунку. Йому все здавалося, що ось-ось підвернеться щось таке, що поверне їм колишнє життя. А підверталися тільки нові боргu.

* * *

Зранку Ольга встала о шостій, як завжди, і застигла в коридорі. На кухню не пройти: там спали. Вона постояла, послухала, тихенько повернулася до кімнати. Селяни ж, подумала, зараз піднімуться разом із сонцем.

Віка вийшла о пів на дванадцяту, у халаті, з розпатланою головою.

— Ох і сон у вас! Ні півня, ні корови, ні сусідки, що о п’ятій гупає відрами. Ото життя.

Ольга мовчки поставила перед нею тарілку з омлетом і канапками.

— Оце й усе? — Віка покрутила виделкою. — Олю, ну ти ж міська господиня. Я думала, ти нас чимось таким… Щоб м’ясце, салатики, як у людей.

— Ми просто живемо, Віко.

— Та я бачу, — Віка скривилася. — Ну нічого, на обід розстараєшся.

Ольга відчула, як у неї горять щоки. Сказати, що до пенсії лишилися копійки? Що Степан винен половині гаражного кооперативу? Язик не повернувся.

Щойно гості пішли гуляти до парку, вона накинула кофту і постукала до сусідки з третього поверху.

Раїса Іванівна відчинила в окулярах, з газетою кросвордів у руці.

— Раїсо Іванівно, мені так незручно… Позичте до пенсії. Гості приїхали, Степанова рідня. Хочуть, щоб усе як слід.

Сусідка мовчки пішла до серванта, дістала з-під порцелянової балерини гаманець. Відрахувала грoші. А тоді затримала Ольжину руку.

— Дам, дитино. Але послухай стару дурну жінку. Хто без попередження з валізами приїжджає й ще меню замовляє, той не в гості приїхав. Скажи їм правду.

— Не можу. Соромно.

— Соромно має бути не тобі, — Раїса Іванівна зітхнула. — Ну, дивись. Тільки очі тримай розплющеними.

* * *

Того вечора стіл ломився. Ольга запекла свинину з чорносливом, зробила олів’є, «шубу», салат із печінки. КВіка їла, хвалила, наливала собі ще. А потім відкинулася на спинку стільця й мрійливо зітхнула:

— Все смачно, Олю. Тільки от до чаю я б «Київського» хотіла. Справжнього, з горішками. Ми ж у місті.

Наступного дня Ольга знову пішла до Раїси Іванівни. Потім до магазину. Торт коштував стільки, скільки вона витрачала на продукти за тиждень. Вона несла коробку за мотузочок і думала про зимові чоботи, на які відкладала з весни. Чоботи тепер почекають.

А ввечері Степан, сяючи, оголосив:

— Віка з Вадимом ще на тиждень лишаються! Правда ж добре?

Ольга притулилася до одвірка.

— Стьопочко, — Віка вже тримала брата під руку, — у мене від того кухонного дивана спина розламується. Може, ми в кімнаті, а ви на кухні? Вам же вдома і стіни допомагають.

— Та звісно! — Степан навіть не глянув на дружину.

Ольга мовчки дістала з шафи чисту білизну й застелила гостям своє ліжко. Те, в якому спала сорок років.

* * *

Кухонний диван справді продавлювався посередині. Ольга лежала на боці, і пружина впиралася їй просто в ребро.

— Стьопо, коли вони поїдуть? — прошепотіла вона. — У нас на хліб лишилося. Я в Раїси вже двічі брала.

— Олю, не починай. Хай люди хоч раз по-людськи поїдять.

Вона хотіла відповісти, але з кімнати почулися голоси. Двері там не зачинялися до кінця, ще з тих пір, як будинок просів.

— Ще трохи потерпіти, — шепотіла Віка. — У четвер Стьопа все підпише і квартира наша. Продамо — і на Київ.

— А Ольга? — буркнув Вадим.

— А що Ольга? Ольга все життя мовчить. І тут змовчить.

Пружина більше не муляла. Ольга взагалі перестала щось відчувати, крім холоду, що піднімався від ніг до самого горла.

Так ось навіщо валіза.

* * *

Зранку, щойно гості пішли на ринок, Ольга замкнула двері на обидва замки й сіла навпроти чоловіка.

— Що ти маєш підписати в четвер?

Степан спершу зробив здивоване обличчя. Потім подивився на неї. І здувся, як проколотий м’яч.

Розповідав він довго і плутано. Як Віка ще навесні подзвонила й запропонувала «вигідний обмін»: їхня квартира на її будинок у селищі, з садом, та ще й доплата. Як ця доплата мала закрити всі його боргu.

— Будинок з садом, Олю, — бурмотів він. — Свіже повітря. Я думав, тобі сподобається…

— А мене ти спитати не думав?

Він мовчав.

— Вони хочуть нас виставити з власної квартири, Степане. Ти це розумієш?

Він закрив обличчя руками. Ольга дивилася на його посивілу маківку і не знала, чого в ній більше — злості чи жалю.

— Де нотаріуc?

* * *

Нoтаріальна контора містилася на першому поверсі п’ятиповерхівки на вулиці Соборності. Ольга приїхала маршруткою на пів години раніше. У коридорі, на дерматинових стільцях, уже сиділи Віка й Вадим.

— Ой, Олечко! — Віка підскочила. — А ми тут у своїх справах…

Двері кабінету відчинилися. Молода нoтаріуска в окулярах привітно всміхнулася:

— Проходьте, у мене все готово. Лишилося тільки підписати.

Ольга зайшла першою. Сіла. Попросила документи. Нoтаріуска трохи здивовано простягнула папку.

Ольга читала повільно, водячи пальцем по рядках, як колись учила онуків. Квартира на Подолі. Обмінюється на житловий будинок у селищі. Вона знала той будинок: була там на Вічиному весіллі. Уже тоді дах протікав, а за ці роки там, певно, лишилися самі стіни. А під документами — згода дружини на відчуження спільного майна. З її прізвищем. З її підписом.

Тільки вона його не ставила.

— Цікаво, — Ольга підвела очі. Голос у неї був рівний, аж самій дивно. — Я цього не підписувала. І вперше це бачу.

Нoтаріуска зблідла й потягнулася до телефону.

— Олю, та ми ж як краще… — Віка вже стояла у дверях, і з її обличчя сповзав рум’янець. — Для вас же старалися…

— Досить, Віко, — Ольга встала. — Слухай уважно. Cьогодні ж ви їдете. Або я зараз разом із пані нoтаріусом пишу заяву в пoліцію. Про цей папірець.

Вадим першим рушив до виходу. Віка ще щось хотіла сказати, але глянула на нoтаріуску, яка вже набирала номер, і вискочила слідом.

* * *

Коли Ольга повернулася, в коридорі вже не було червоного капелюха. Не було валізи. На кухонному столі лежала недоїдена половина «Київського», а на холодильнику — ключ, який Степан дав Віці.

Степан сидів на табуретці біля вікна. Згорблений, у старій сорочці, він здавався меншим, ніж був.

— Олю… пробач мені. Я дyрень.

Вона довго мовчала. Потім поклала руку йому на плече.

— Дyрень. Але мій. Головне, що ми вдома. Решту якось виправимо.

Ольга домовилася з молодою сім’єю з першого поверху: тричі на тиждень забирає їхнього сина з садочка і сидить з ним до вечора. Малий називає її бабусею Олею і вчить грати в шашки.

А Степанові вона сказала один раз, спокійно, за вечерею:

— Жодних більше вигідних справ. Жодних позuк за моєю спиною. Живемо на те, що маємо.

— Обіцяю, — сказав він. І вперше за довгий час не відвернувся.

Раїсі Іванівні Ольга віддала борг разом із банкою лечо. Вони сиділи в сусідки на кухні, пили чай із м’ятою.

— Мала ти рацію, — сказала Ольга. — Рідня — це ще не завжди свої. Треба дивитися не на те, скільки вони везуть обіймів, а на те, скільки в них валіз.

За вікном засвічувалися вогні Полтави. Життя йшло далі — тихіше, скромніше, але чесне.