Заїхала в притулок на двадцять хвилин

Тарілку з холодцем тітка Люба посунула Марії під самий ніс.

— Їж. Худа, як тріска. Хто таку візьме?

За столом засміялися — не зло, а так, як сміються з давнього жарту, що його всі вже чули разів двадцять. Мамин день народження, п’ятнадцяте листопада, за вікном мокрий сніг перемішувався з дощем і сповзав по шибці брудними смугами. Марія колупала виделкою салат і рахувала подумки, скільки ще треба протриматися. Годину. Ну, півтори.

— Тридцять п’ять же вже, — тітка Люба не вгавала. — Оксанка на два роки молодша, а в неї двоє.

— У мене робота, тьотю.

— Робота, — тітка зітхнула так, ніби Марія сказала щось непристойне за столом. — Робота тебе, Марійко, увечері не обійме.

Оксана сиділа навпроти й розповідала, як нарешті записалася до косметолога, бо шкіра після другої дитини зовсім змінилася. Її молодший ліз під стіл і смикав скатертину. Хтось передавав оселедець. Життя за тим столом ішло голосно й густо, і Марія в ньому була наче стілець, який поставили збоку — потрібний, але не в комплекті.

На кухні, коли вона мила тарілки, підійшла мама. Витерла руки об фартух, помовчала.

— Ти на Любу не сердься. Вона ж не зі зла.

— Я не серджуся.

— Марійко… — мама поставила чашку в сушарку, хоча та була мокра. — Я ж не вічна. Хочеться ж понянчити.

— Мам.

— Все. Мовчу.

Мама справді замовкла. Але слово вже лежало на кухонному столі поруч із мискою, і Марія забрала його з собою — в маршрутку, в темряву, у свою однокімнатну.

* * *

Квартиру вона винаймала четвертий рік. Господиня, Валентина Іванівна, була жінка непогана, тільки страшенно трусилася над ремонтом: шпалери переклеїли позаторік, плитку у ванній вибирали разом, і кожні три місяці Валентина Іванівна приходила «просто глянути, як воно тут у вас».

Марія роззулася в коридорі, увімкнула телевізор — не дивитися, а щоб у квартирі був чийсь голос. Зробила бутерброд і з’їла його стоячи біля холодильника.

У шафі стояв сервіз на шість персон, куплений три роки тому на розпродажі. Вона користувалася двома чашками. Одну для чаю, другу для кави, решта чотири стояли рівненько й припадали пилом, як обіцянка, що ніяк не збувалася.

Того вечора вона довго сиділа на краю ліжка й дивилася на власні коліна. Не плакала. Просто сиділа.

* * *

У понеділок у студії пахло фарбою. Марія працювала дизайнеркою інтер’єрів — малювала людям кухні, розводила клієнтів по салонах, три тижні поспіль умовляла одну жінку нарешті обрати плитку у ванну, бо стільниця на замовлення вже їхала, а плитки не було.

За сусіднім столом Люда показувала фото з Карпат і планувала наступну поїздку на лютий.

— Марійко, ти ж на машині сьогодні?

— На машині.

— Виручай. Я з температурою, а там коробки стоять від п’ятниці.

Після ремонту в студії лишилося чотири коробки: старі пледи, рушники, дві пачки крупи, ковдра з дивана, який викинули. Люда домовилася відвезти це в притулок за містом. Собі Марія пообіцяла, що це на двадцять хвилин: віддала — і поїхала.

* * *

Ворота були залізні, з нерівно привареним засувом. Щойно вона вийшла з машини, за парканом здійнявся такий гвалт, що заклало вуха. Під ногами чвакало. Вітер тягнув із поля мокру крупу, вона сікла в обличчя.

Назустріч вийшла жінка років шістдесяти в двох куртках одна на одну — Ніна Степанівна. Руки в неї були червоні, з потрісканою шкірою.

— Це ви від Людмили? Складайте отуди, під навіс. Ой, пледи! Пледи — це золото.

Марія перенесла коробки. Мала б уже їхати.

— Дівчинко, — гукнула Ніна Степанівна, — притримайте двері, я з відром не пролізу.

Двері вели в низьку прибудову, де було майже тепло. Уздовж стіни стояли клітки, у клітках сиділи коти — рудий вилизувався, двоє сірих спали в обіймах, у кутку хтось шарудів наповнювачем. І там, у крайній клітці, сидів великий кіт і дивився просто на неї.

Не м’явкав. Не тягнувся. Просто дивився — довго, важко, не відводячи очей.

— А цей чого сам?

— Річі? — Ніна Степанівна поставила відро. — Річі в нас другий рік. Не вживається він ні з ким. Господарі здали, як донька в них народилася, — не порозумівся з малою. І з собакою в них теж не склалося.

— І що, ніхто не бере?

— Підходять. Постоять, подивляться — і далі йдуть. Він же великий. І дивиться так, наче ви йому винні.

Марія присіла навпочіпки біля клітки. Коліна тут же намокли. Вона просунула палець крізь ґратки — просто так, без думки.

Кіт не відвернувся. Він потягнувся мордою і притулився до її пальця чолом.

— Можна?

— Спробуйте. Тільки обережно, він важкий.

Річі виявився важчим, ніж вона думала. Марія ледве підняла його на руки — і в ту саму секунду він поклав морду їй на плече. Дві передні лапи обхопили її шию. Не пазурами, а всією вагою, як обіймають діти, коли засинають на руках і вже нічого не тямлять.

Він муркотів так голосно, що вібрувало у неї в грудях. Ніна Степанівна повільно опустилася на табуретку.

— Ну треба ж, — сказала вона тихо. — Він за два роки нікому не давався. Мене за палець цапнув торік.

Марія стояла посеред кімнати з клітками, мокра, в чужому запаху, з чужим котом на руках, і не могла поворухнутися. Вона хотіла сказати щось нормальне, доросле — і не могла. У неї трусилася нижня губа, і вона мовчала, щоб цього не було чути.

Хвилин через десять вона спробувала посадити його назад. Річі вчепився кігтем у светр — не боляче, просто тримав. Марія відчепила один кіготь, він зачепився другим.

— Він не хоче, — розгублено сказала вона.

— Та бачу.

* * *

Вона поїхала без нього.

Сказала все правильно й розумно, як говорять дорослі люди, коли бояться: квартира не своя, господиня тварин не дозволяє, вона на роботі з дев’ятої до сьомої, а часом і до дев’ятої, і взагалі вона нічого не тямить у котах, у неї навіть кактус засох.

Ніна Степанівна дістала з кишені телефон і сфотографувала їх — Марію і кота, що обіймав її за шию.

— Нате вам на пам’ять. І номер мій запишіть. Про всяк випадок.

У машині Марія вставила ключ у замок запалювання — і не повернула. Сиділа й плакала, поки не запітніли шибки. Востаннє вона так плакала років у двадцять, і вже й забула, що так буває.

* * *

О другій ночі вона лежала й дивилася в стелю. Потім увімкнула телефон і відкрила те фото.

Кадр був геть невдалий: темно, розмито, у неї на голові щось несосвітенне. Але видно було головне — як він тримається за неї. Не вона за нього. Він.

О пів на восьму ранку вона набрала господиню.

— Валентино Іванівно, доброго ранку. Я вас не розбудила?

— Та ні, я вже на ногах. Щось трапилося?

— Я хочу взяти кота.

Пауза була довга.

— Марійко, ну ви ж знаєте. У мене шпалери нові. І диван.

— Я куплю кігтедерку. Дві куплю. Якщо він щось зачепить — переклею за свій кошт, обіцяю. І застава хай буде більша, я доплачу.

— Дві тuсячі, — швидко сказала Валентина Іванівна.

— Добре.

— І щоб на кухню не лазив.

Марія погодилася й на це, чудово розуміючи, що кухню вона не втримає.

* * *

У суботу вона приїхала з переноскою, позиченою в сусідки. Ніна Степанівна винесла Річі загорнутого в той самий плед зі студії й тицьнула зверху пакет із кормом.

— Це його. Він до іншого звик поволі.

Усю дорогу кіт не видав жодного звуку. Просто дивився крізь ґратки переноски, ніби перевіряв, чи вона нікуди не поділася.

Удома він заліз за диван і просидів там до вечора. Марія поставила миску, сіла на підлогу поруч і, щоб не мовчати, почала читати вголос інструкцію до пральної машини. Дійшла до режимів прання вовни. Пояснила котові, чому вона ніколи ним не користується.

Річі не вийшов.

О третій ночі щось важке ступило їй на груди. Вона прокинулася від того, що не могла нормально вдихнути. У темряві кіт улігся на неї всією вагою, підсунув морду під підборіддя й обхопив лапами шию.

Він знайшов її сам.

* * *

Далі було звичайне. Огляд у фахівця показав, що йому років вісім, а не п’ять, як думали в притулку. Перший рахунок у вeтклініцi вийшов більший, ніж вона планувала витратити на новорічні подарунки. Річі зідрав куточок шпалер у коридорі — рівно один, показово, і більше ніколи. Кухню, звісно, взяв за два дні.

* * *

На новорічні свята за столом було все те саме: холодець, оселедець, Оксанині діти під скатертиною.

— Ну що, Марійко, — тітка Люба налила собі компоту. — Є хто?

— Є, тьотю.

За столом стало тихо. Мама поставила виделку.

— Ой! А хто? Як звати?

— Річі.

— Це ж що за ім’я таке?

— Кіт це, — сказала Оксана й чомусь не засміялася.

Тітка Люба набрала повітря, щоб сказати те, що казала завжди. І не сказала. Може, тому, що Марія вперше за багато років сиділа за цим столом рівно, не втягуючи голову в плечі. А може, тому, що о дев’ятій вона зібралася додому й нікого не соромилася.

Вона повернулася пізно. Ще на сходах почула, як він шкребе двері з того боку — він завжди чув її кроки на два прольоти раніше, ніж вона діставала ключі.

Річі сидів у коридорі й дивився тим самим важким поглядом, яким колись дивився крізь ґратки. Потім підвівся на задні лапи й поставив передні їй на плечі.

Марія нахилилася, і він обійняв її за шию — точно так, як тоді, у холодній прибудові з клітками, коли вирішив, що більше нікуди її не відпустить.