Продали корову в сусіднє село — а через три дні вона стояла біля своїх воріт

О пів на п’яту Галина Петрівна вже сиділа на краю ліжка. Тіло не питало дозволу — воно просто вставало, як вставало останні сорок років. Рука сама тяглася до кофти на спинці стільця.

Третій ранок поспіль вона згадувала це вже стоячи. Хлів порожній. Іти нікуди.

Вона все одно вийшла в сіни, бо в хаті було нічим дихати. Відчинила двері на ганок — і завмерла з ключем у руці.

За хвірткою хтось важко дихав.

Спершу подумала на сусідського собаку. Потім брязнув ланцюжок на хвіртці — так брязкав тільки один раз у житті, коли Марта в позаминулому році вийшла з-за клуні й почала тертися лобом об дошки, вимагаючи, щоб її пустили в двір.

Галина Петрівна стояла на ганку боса і не наважувалася підійти…

* * *

Марта народилася в цьому ж хліві. Галина Петрівна приймала її сама, о третій ночі, тоді ще чоловік був живий і тримав ліхтар над яслами, бо лампочка перегоріла, а нової в хаті не знайшлося.

Корова виросла спокійна, з дурнуватою звичкою підставляти голову під ліву руку. Не під праву. Під ліву — і чекати, поки почухають між рогами. Якщо не почухати, вона зітхала так голосно, що чути було з городу.

Вона знала кроки. Донька приїжджала раз на два місяці — Марта на її голос не реагувала ніяк. А Галина Петрівна могла вийти в темряві, не сказавши й слова, і в хліві одразу починалося вовтузіння.

Марта любила гарбузове лушпиння. Боялася грози й у грозу впиралася лобом у стіну, ближче до хати. Не переносила, коли доїли мовчки, — треба було щось говорити, байдуже що, хоч ціни в райцентрі перераховувати.

П’ятнадцять років так.

А потім у Галини Петрівни почали здавати руки.

* * *

Спочатку це були дрібниці. Пальці зранку не розгиналися, поки не потримаєш під гарячою водою. Потім заболіли суглоби так, що дійниця в лівій руці ходила ходором. Лікарка в райцентрі виписала мазь і сказала те, що казала всім: менше навантаження, більше спокою.

Спокою в господарстві не буває. Є сіно, яке треба замовити і за яке треба заплатити. Є дах над хлівом, який після зими просився на ремонт.

Донька Люда приїхала в травні, сіла за стіл і розклала все по цифрах. Вона не сварилася. Вона просто рахувала вголос, і від цього було ще гірше.

— Мамо, тобі шістдесят п’ять. Ти сама себе не бачиш зі сторони.

— Бачу, — сказала Галина Петрівна.

— Син в столиці, я за двісті кілометрів. Хто тобі допоможе, як ти впадеш у тому хліві?

На це відповіді не було. Галина Петрівна дивилася у вікно, на грушу біля хвіртки, і мовчала так довго, що донька почала збирати чашки зі столу.

— Шукай покупців, — сказала мати вже їй у спину. — Тільки щоб люди були нормальні.

* * *

Люди трапилися нормальні. Володимир і Тетяна з Гутища, це десять кілометрів звідси, якщо їхати через греблю. Молода сім’я, двоє дітей, велике господарство, новий хлів із бетонною підлогою. Приїхали дивитися двічі, розпитували докладно, торгувалися неохоче й соромливо. Тетяна погладила Марту по шиї і сказала, що в них уже є одна корова і що вдвох їм буде веселіше.

Галина Петрівна кивала. Усе було правильно. Усе було найкраще з можливого.

Забирали в суботу вранці.

Марта не хотіла заходити у кузов. Вона впиралася передніми ногами й повертала голову назад, до двору, і Володимир двічі казав: «Ну тихо, тихо, дівчинко». Довелося насипати в цеберко макухи і поставити всередині.

Онука Даринка ревіла в голос, не соромлячись, як реве тільки в дев’ять років. Сусідка Ніна відвернулася до паркану і робила вигляд, що щось там роздивляється. Люда стояла з конвертом у руках і теж плакала, хоч сама все це й затіяла.

А Галина Петрівна не заплакала. Вона зайшла в хату, коли вантажівка ще не рушила, стала біля вікна і простояла там, поки шум мотора не стих за поворотом.

Потім вийшла в хлів і вимила підлогу, яку мити було вже не треба.

* * *

Три дні тягнулися довше, ніж уся весна.

Найгірше було о пів на п’яту. Вона прокидалася, робила два кроки до сіней і згадувала. Потім сідала на лавку і сиділа до світанку.

Гроші лежали в тому самому конверті, в шафі, під рушниками. Галина Петрівна не витратила з них ані копійки — навіть хліба в магазині купувала зі своєї пенсії, наче ті гроші були чужі й лежали в неї на зберіганні.

Ніна принесла банку молока зі свого двору. Молоко як молоко, хороше. Галина Петрівна подякувала, поставила банку в холодильник і за два дні вилила все в помиї, бо так і не змогла пити.

* * *

І ось — дихання за хвірткою.

Вона взяла ліхтарик і пішла двором боса, по холодній росі, забувши про чоботи в сінях. Промінь вихопив мокрий бік, обліплений реп’яхами. Хвіст у грязюці. На шиї — обривок мотузки, розтріпаний, наче його жували.

Марта підняла голову, подивилася на світло і зітхнула так голосно, що чути було з городу.

Галина Петрівна відчинила хвіртку і сіла просто на землю, там, де стояла.

Корова зробила два кроки, нахилила голову й підставила її під ліву руку.

Не під праву. Під ліву.

* * *

Потім уже, коли розвиднілося, вона роздивилася ратиці. Збиті, з тріщинами. Марта пройшла десять кілометрів не навпростець — вона йшла старою дорогою через греблю, повз пасовисько за Кам’янкою, уздовж лісосмуги. Тією самою, якою її п’ятнадцять років ганяли влітку.

Ніхто не знає, скільки вона йшла і де стояла, коли темніло. У Гутищі кажуть, що вона втекла зі стада й пішла в поле.

Володимир із Тетяною приїхали о дев’ятій. Вони вже подзвонили, вони вже все знали і всю дорогу вибачалися по телефону, наче це вони винні.

Машина стала біля хвіртки. Володимир вийшов, побачив Марту в дворі, біля ясел, і зняв кепку.

— Ми недоглядалі, Галино Петрівно..

— Я знаю, — сказала господиня.

Вона зайшла в хату і вийшла з конвертом. Тим самим, під рушниками, з тими самими грошима. Простягла Володимиру.

Той відступив на пів кроку і сховав руки за спину, як хлопчисько.

— Та ви що. Ми ж домовлялися. Ми її привеземо назад, коли треба буде, ви тільки скажіть…

— Візьміть, — Галина Петрівна не опустила руку. — Візьміть, Володю, і поїдьте. Я вам ще й за бензин доплачу, бо ви двічі їздили.

— Вам же важко буде.

— Буде, — погодилася вона. — Буде важко. І сіно дороге, і дах у хліві треба перекривати, і руки в мене вже не ті. Я все це знаю краще за вас.

Вона помовчала і додала тихіше:

— Тільки вона до мене десять кілометрів ішла. Ви розумієте? Не до сіна. Не до хліва. До мене.

Тетяна вийшла з машини, подивилася на конверт, на Марту, на босі ноги Галини Петрівни — і взяла чоловіка за лікоть.

— Володю. Бери.

* * *

Ввечері вона доїла сама, як робила це все життя. Руки боліли, ліва погано тримала. Довелося зупинятися двічі й розминати пальці.

Люда, коли їй подзвонили, спершу мовчала в слухавку, потім сказала все, що думає, і половина була правдою. А під кінець розмови несподівано пообіцяла привезти доїльний апарат — знайшла вживаний, недорого, каже, у сусідів такий є і вони не нахваляться.

Ніна пообіцяла ходити на вечірню дійку, коли зовсім прихопить. Володимир через тиждень сам подзвонив і сказав, що привезе сіна дешевше, ніж у їхнього постійного постачальника.

Хтось у селі каже, що жінка вчинила нерозумно. Що в шістдесят п’ять треба думати про своє здоров’я, а не про худобу.

Може, й так.

Тільки в хліві тепер знову хтось важко дихає в темряві. І коли Галина Петрівна о пів на п’яту робить два кроки до сіней, їй є куди йти.