Пʼять кошенят

Наприкінці вересня ранки вже стали по-справжньому осінніми. На асфальті біля невеликого ринку лежало мокре жовте листя, люди поспішали повз із пакетами, ховали руки в кишені курток, а Валерія саме виставляла біля входу у свій квітковий павільйон горщики з хризантемами.

Вона любила цей час. Улітку квітковий магазин нагрівався так, що до обіду хотілося втекти кудись під кондиціонер. А восени тут було затишно: пахло трояндами, кавою з маленької кав’ярні навпроти й мокрою землею.

Валерія саме поправляла цінник на айстрах, коли помітила неподалік чоловіка й жінку. Вони стояли посеред проходу й розгублено озиралися. У руках у кожного було по кошеняті, а третє сиділо в картонній коробці біля ніг.

— Ой, які ж маленькі… — не втрималася Валерія.

Жінка одразу повернулася до неї.

— Вам подобаються?

— А кому такі можуть не сподобатися?

Жінка підійшла ближче.

— Може, заберете?

Валерія спочатку подумала, що та жартує.

— Кого?

— Кошенят.

— Усіх?

— Ну… можна хоча б одного.

Валерія похитала головою.

— Я майже весь день тут. Зранку приїжджаю, ввечері повертаюся. Мені навіть одного зараз нікуди.

Вона присіла біля коробки. Звідти на неї дивилося крихітне чорне кошеня з білою плямкою під підборіддям.

— А звідки вони у вас?

Жінка зітхнула.

— Ми в селі живемо, кілометрів сорок звідси. Навесні до нас кішка прибилася. Чорна така, пухнаста. Ми її залишили — хай, думаємо, мишей ловить. А вона через якийсь час кошенят принесла.

— Стерилізувати не думали?

Чоловік, який досі мовчав, невдоволено ворухнув плечима.

— Та якось руки не дійшли.

— А тепер куди їх?

— От і приїхали сюди. Думали, біля ринку люди тварин прилаштовують. Але нас попросили піти.

Жінка говорила швидко, наче виправдовувалася.

— У нас двоє дітей, город, кури, чоловік на роботі. Я сама не маю часу тут цілими днями стояти. І викинути шкода.

Остання фраза зачепила Валерію. «Принаймні не викинули», — подумала вона. І зробила те, про що вже за кілька годин сама себе запитуватиме: навіщо?

— Давайте сюди.

Жінка завмерла.

— Що?

— Кошенят давайте. Спробую знайти їм людей.

— Усіх?

— Усіх.

Обличчя жінки одразу посвітлішало.

— Ой, дякуємо вам! Ви навіть не уявляєте…

— Тільки домовимося про одне.

Чоловік насторожився.

— Про що?

— Стерилізуйте кішку. Бо через кілька місяців усе повториться.

Запала коротка тиша. Подружжя переглянулося.

— Та добре вже, — кивнула жінка.

За десять хвилин вони поїхали. А Валерія залишилася посеред свого павільйону з трьома кошенятами й раптом зрозуміла, що навіть не має миски, з якої їх годувати.

— Ну що, квартиранти? — усміхнулася вона. — Здається, тепер будемо знайомитися.

Того самого дня Валерія закрила магазин на годину раніше й відвезла малечу до ветеринарної клініки. Потім купила корм, наповнювач, три дешевенькі мисочки й кілька іграшок.

Наступні дні її квітковий павільйон більше нагадував маленький притулок. Кошенята спали в коробці під столом, ганяли стрічки від букетів і страшенно любили покупців.

— А це у вас продається? — сміялися люди.

— Квіти — так. Коти — безкоштовно.

Першого кошеня забрала молода дівчина для своєї мами. Другого — подружжя, у якого нещодавно помeр старенький кіт.А за третім прийшла літня жінка. Вона довго тримала малюка біля грудей і тихенько сказала:

— Тепер удома хоч не так тихо буде.

Коли двері за нею зачинилися, Валерія ще кілька секунд дивилася вслід. А потім витерла очі долонею.

— Все, Валеріє. Не розкисай. У тебе троянди без води стоять.

Здавалося, історія закінчилася. Але через пів року ті самі люди знову з’явилися біля її магазину. Цього разу Валерія впізнала їх одразу. І ще швидше помітила коробку.

— Тільки не кажіть…

Жінка винувато усміхнулася.

— Наша кішка знову народила.

Валерія повільно поставила секатор на стіл.

— Ви серйозно?

— Там троє.

— Я бачу, що троє. Я питаю: ви серйозно знову привезли їх до мене?

Чоловік здивувався:

— А що такого? Минулого разу ж усе добре вийшло.

Валерія кілька секунд мовчала.

— А стерuлізація?

— Ми не робили.

— Чому?

Чоловік насупився.

— Не хочемо ми втручатися в природу.

— Тобто три нові кошеняти кожні кілька місяців — це нормально?

— Ну…

Жінка торкнула Валерію за рукав.

— У нас діти захворіли. Температура. Я справді не можу зараз ними займатися. Допоможіть востаннє.

Саме слово «діти» все змінило. Валерія заплющила очі.

— Добре.

Жінка полегшено видихнула.

— Але слухайте мене уважно. Це справді останній раз.

— Звичайно.

— Наступного разу я кошенят не візьму.

— Зрозуміли.

Та, як часто буває, люди дуже легко обіцяють те, що не збираються виконувати. Другу трійцю Валерія прилаштовувала вже майже два тижні. Удень кошенята були з нею в павільйоні.

На ніч вона везла їх до своєї однокімнатної квартири. Останнього — маленького чорного котика — віддавати було найважче.

Він звик спати біля її подушки й щоранку торкався лапкою її щоки, коли хотів їсти. Коли за ним прийшла молода сім’я, Валерія хвилин п’ять розповідала, який корм він любить, де краще поставити лоток і що він боїться пилососа.

— Ви так говорите, ніби дитину нам віддаєте, — усміхнулася жінка.

Валерія теж усміхнулася. А після того, як вони пішли, повернулася до підсобки й тихенько заплакала. Мабуть, саме тому, коли ще через кілька місяців знайоме подружжя з’явилося втретє, вона вже не могла стриматися.

На дворі був холодний березневий день. Під ногами лежав брудний сніг, із дахів капала вода. Чоловік поставив біля дверей велику коробку.

Усередині було п’ятеро кошенят. П’ятеро. Маленьких, худих, переляканих.

— Навіть не починайте, — сказала Валерія.

— Та ви спочатку вислухайте…

— Ні.

— Але…

— Я попереджала вас.

Чоловік почервонів.

— Ну вам же легше. Ви в місті живете.

Валерія навіть не одразу зрозуміла, що почула.

— Що?

— У вас людей більше. Покупців. Та й грoші є.

— А мені, значить, робити більше нічого?

Жінка невдоволено підібгала губи.

— Чого ви так заводитеся? Ми ж не собі просимо. Кошенятам допомогти.

— Ні. Ви просите мене вкотре вирішити проблему, яку самі створюєте.

— Ми кішку не змушуємо народжувати.

— Але ви нічого не робите, щоб вона не народжувала!

Павільйон затих. Навіть дві покупчині біля холодильника з трояндами перестали розмовляти. Валерія показала на двері.

— Забирайте кошенят.

— То ви не допоможете?

— Ні.

— Зрозуміло, — холодно сказав чоловік. — От і вся ваша доброта.

Ця фраза боляче вдарила. Але Валерія промовчала. Подружжя взяло коробку й пішло. Коли двері зачинилися, літня жінка, яка вибирала хризантеми, тихо сказала:

— Правильно ви їм відповіли.

Валерія нервово поправила волосся.

— Може, й правильно.

Жінка подивилася у вікно.

— Тільки страшно за малих.

— Чому?

— Та хто їх знає, що вони з ними зроблять.

Валерія завмерла.

— Думаєте, можуть викинути?

Старенька нічого не відповіла. Лише сумно подивилася на неї. Цього погляду вистачило. Через хвилину Валерія вже натягувала куртку.

— Куди ви? — здивувалася продавчиня з сусіднього павільйону.

— Подивишся за квітами?

— Валеро, ти куди?

— Не знаю ще.

Вона вискочила на вулицю. На стоянці саме виїжджала стара сіра «Лада». За кермом сидів той чоловік. На задньому сидінні Валерія побачила коробку.

— Стійте!

Машина не зупинилася. Навпаки — прискорилася.

— Та ви знущаєтесь…

Валерія вскочила у свою машину. Вона знала лише приблизний напрямок, у якому було їхнє село. Через двадцять хвилин міські будинки залишилися позаду.

Дорога була мокра після снігу, узбіччя — в сірій каші з льоду й землі. Валерія весь час дивилася вперед. «Тільки б не викинули. Тільки б не викинули».

Вона знайшла потрібне село майже випадково. Побачила знайому машину біля старої зеленої хвіртки. Заглушила мотор і побігла до двору.

І раптом зупинилася. Посеред подвір’я стояла велика синя бочка з водою. Поруч — чоловік. А біля його ніг — коробка.

— Що ви робите?!

Чоловік різко обернувся. Жінка вийшла з літньої кухні.

— А ви як тут опинилися?

— Віддайте мені кошенят.

— Але ви ж самі сказали…

— Віддайте.

Чоловік знизав плечима.

— Забирайте, якщо вже приїхали.

І це спокійне «забирайте» налякало Валерію більше, ніж будь-яка сварка. Вона взяла коробку. П’ять пар очей дивилися на неї зсередини. Одне кошеня тремтіло.

— Маленьке моє… — прошепотіла Валерія.

Вона вже дійшла до хвіртки, але повернулася.

— Скажіть мені тільки одне.

— Що?

— Ви казали, що не стерилізуєте кішку, бо вам її шкода.

— Ну.

Валерія кивнула в бік бочки.

— А це вам її дітей не шкода?

Ніхто не відповів.

— Не заводьте більше тварин.

— Ми її й не заводили, — буркнула жінка. — Сама прибилася.

Валерія хотіла сказати ще щось. Але не стала. Бо зрозуміла: деяким людям можна пояснювати годинами — і вони все одно не почують.

Вона віднесла коробку в машину. Поставила її на заднє сидіння. І саме тоді почула:

— Мяу.

Біля заднього колеса сиділа чорна кішка. Невеличка. Пухнаста. З бурштиновими очима. Вона подивилася на Валерію, потім на машину.

Зсередини почулося тоненьке:

— Мяу-у!

Кішка миттєво підбігла до дверцят.

— Так це ти їхня мама?

Валерія присіла. Кішка потерлася об її коліно.

— І скільки ти вже їх народила, бідолашна?

Кішка знову нявкнула. Валерія подивилася на будинок. На зачинену хвіртку. Потім знову на кішку.

— Знаєш що…

Вона відчинила задні дверцята.

— Сідай.

Кішка застрибнула в салон сама. Кошенята одразу заворушилися. Валерія сіла за кермо.

— Все. Досить із тебе сільського материнства.

Уперше за весь день вона усміхнулася. Чорну кішку вона назвала Мірою. У клініці Міру оглянули, обробили від паразитів, а трохи пізніше стерuлізували.

Усі п’ятеро кошенят виявилися здоровими. Цього разу Валерія не поспішала. Вона довго розмовляла з кожним, хто хотів забрати малечу. Питала, де житиме кошеня. Чи є сітки на вікнах. Чи готові люди лікувати його, якщо захворіє.

— Валеріє, — сміялася подруга, — ти скоро анкету на три сторінки складатимеш.

— І складу.

За три тижні четверо кошенят знайшли домівки. Залишилося одне. Чорне. Майже точна копія Міри. Валерія кілька разів брала телефон, щоб виставити його фото в оголошення.

І щоразу відкладала. Одного вечора вона повернулася додому після роботи. На дивані спала Міра. А біля її живота, згорнувшись маленьким клубочком, лежало кошеня. Валерія постояла біля дверей. Потім тихенько зняла пальто.

— Ну все зрозуміло.

Міра розплющила очі.

— Навіть не дивись на мене так.

Кішка повільно кліпнула.

— Добре. Лишається.

Валерія сіла поруч. Кошеня прокинулося й перелізло їй на коліна.

— Двоє котів, Валеро. Ти це усвідомлюєш?

Міра поклала лапу їй на руку.

— Оце вмієте ви домовлятися…

Минуло ще кілька місяців. Одного суботнього ранку у квітковий павільйон зайшов чоловік років сорока.

— Добрий день.

— Добрий.

— Мені потрібен букет.

— Який?

— Найкращий.

Валерія засміялася.

— Це дуже конкретне побажання.

— Я старався.

Поки вона складала букет із білих еустом і рожевих троянд, чоловік помітив Міру, яка лежала на підвіконні.

— Ваша?

— Тепер моя.

— Гарна.

— Ще й характер має.

— А звідки вона у вас?

Валерія задумалася.

— Довга історія.

— Я нікуди не поспішаю.

Вона подивилася на нього й усміхнулася.

— Тоді якось розповім.

Чоловік розрахувався. Валерія простягнула йому букет. Але він не взяв.

— Це вам.

— Мені?

— Вам.

— А дружина?

— Немає дружини.

— Дівчина?

— Теж немає.

Валерія розгублено засміялася.

— То навіщо ви просили найкращий букет?

Чоловік злегка знизав плечима.

— Бо хотів подарувати його жінці, яка забрала додому чужу кішку, п’ятьох кошенят і ще примудряється посміхатися покупцям.

Валерія застигла.

— Звідки ви…

— Моя мама брала у вас одного з тих кошенят.

Він дістав телефон і показав фотографію. На дивані лежав великий рудий кіт.

— Оце той малий?!

— Уже не дуже малий.

Валерія засміялася. А тоді несподівано відчула, як до очей підступають сльози.

— Ви чого? — тихо спитав чоловік.

— Та нічого.

Вона притисла букет до грудей. На підвіконні Міра підняла голову й голосно нявкнула.

— Бачите? — сказала Валерія. — Схоже, вона вас схвалила.

— Для мене це важливо.

Валерія погладила Міру між вухами. Колись вона думала, що добро — це коли завжди кажеш «так». Коли береш на себе чужі проблеми. Коли допомагаєш навіть тим, хто просто користується твоєю добротою.

А потім зрозуміла інше. Іноді добро — це сказати «ні» людині. Але все одно не пройти повз того, хто сам попросити про допомогу не може.

Увечері Валерія зачинила магазин і поїхала додому. Там на неї чекали дві чорні мордочки. Міра сиділа біля дверей, а її уже майже дорослий син виглядав із кімнати.

— Я прийшла.

Коти одночасно замуркотіли. Валерія поставила букет у вазу. Потім сіла просто на підлогу, а Міра вмостилася поруч і поклала голову їй на коліна.

— Знаєш, — прошепотіла Валерія, перебираючи пальцями чорну шерсть, — я того дня їхала рятувати твоїх дітей.

Міра тихенько замуркотіла.

— А вийшло так, що додому привезла ще й тебе.

Кішка заплющила бурштинові очі. Валерія усміхнулася. І лише тепер зрозуміла одну просту річ. Того холодного березневого дня врятували не тільки Міру та її кошенят. У її власному житті теж стало трохи більше тепла.