Питання без відповіді

Напередодні я поралася в теплиці, доки не стемніло так, що перестала бачити власні руки.

Спина гула, коліна не розгиналися, але настрій був легкий: завтра приїздять діти. Я вимила ґанок, застелила стіл новою цератою в соняхах, дістала із серванту тарілки з блакитним обідком — ті, які беру тільки для гостей. О шостій ранку поставила пиріг із вишнями. Той самий, який Віктор колись їв просто з деки, обпікаючись і сопучи.

Я вже уявляла, як усе буде.

Помилилася в кожному пункті.

* * *

Машина зупинилася біля хвіртки о пів на одинадцяту. Олена вийшла першою — у босоніжках із золотими пряжками. Таке взуття добре виглядає на набережній біля моря. На нашій дачній доріжці, де після нічного дощу гравій укрився мокрою глиною, воно виглядало як непорозуміння.

— Тамаро Олександрівно, доброго ранку, — сказала вона, дістаючи з багажника пакети. — Тільки давайте одразу домовимось: ми приїхали шашлик смажити, а не теплицю рятувати.

Вона навіть не подивилася в мій бік. У грудях щось стиснулося й потягло вниз.

Я ж дзвонила напередодні. Пояснила спокійно: помідори треба пасинкувати, кущі вже заросли, деякі верхівки нахилилися й ось-ось переламаються під власною вагою. Ми з нею вдвох упоралися б за годину, поки чоловіки розпалюють вугілля.

Година. Одна.

— Оленко, ще ж ранок, — я старалася говорити м’яко. — Півгодини попораємось, а потім хоч до вечора відпочивайте. Там уже дивитися страшно на ті кущі.

Вона нарешті обернулася.

— Ми з Віктором п’ять днів на тиждень працюємо. Субота — єдиний день, коли можна нічого не робити. Я не хочу проводити його з секатором. Вітю, дістань решітку, вона праворуч під запаскою.

Мій син — мій Вітя, якого я підняла сама, — винувато кліпнув і пішов діставати решітку.

* * *

Четвертий рік вони разом. І з кожним роком він телефонує рідше. Не через сварку, ні. Просто нема приводу. А без приводу він уже не дзвонить.

Я колись уявляла собі іншу невістку. Таку, що прийде на кухню, стане поруч і спитає, скільки солі йде на банку огірків. Таку, що переписуватиме мамині рецепти в зошит.

А прийшла Олена. Менеджерка у великій компанії, з манікюром, за який у салоні платять більше, ніж я витрачаю на продукти за тиждень. І з повною байдужістю до землі.

— Знаєш, Олено, — почала я свою давню промову, — коли мені було стільки, як тобі, я працювала на дві ставки, сама тягла Вітю і встигала за літо тричі перекопати оцю землю. Ми якось інакше на це дивилися.

Олена розкладала на столі одноразові тарілки. Зайти в дім і взяти нормальні їй, звісно, було ніколи.

— А батько Віктора теж так на це дивився? — вона підвела на мене спокійні очі. — Віктор казав, що його не бувало вдома по вихідних. Рибалка, човен, ночівля на озері. Може, справа не в любові до праці, Тамаро Олександрівно? Може, комусь просто зручніше поїхати на озеро, ніж стояти поруч із дружиною над тими грядками?

Я закам’яніла.

Бо це була правда, яку я тридцять років накривала кришкою.

Чоловік справді зникав щосуботи з вудками. Я лишалася з малим, з коровою, з роботою і з городом. Малому пояснювала, що тато втомився, що чоловікові потрібен відпочинок. Пояснювала так довго й так переконливо, що зрештою повірила сама.

Олена розібрала цю кришку за одну фразу.

— Це зовсім інше, — сказала я різко. — Чоловік має право відпочити після роботи. А ти молода, здорова жінка.

— Я не лінива, — вона навіть не підвищила голосу. — Я щодня встаю о шостій і повертаюся о дев’ятій. Ми з Віктором третій рік відкладаємо на нормальну відпустку, бо все йде на квартиру. Тому так, у суботу я хочу сидіти. Просто сидіти.

— На базарі вам продадуть казна-що, а в мене все своє, чисте!

— Ми якось самі вирішимо, що нам купувати, — відрізала вона. — Вітю, де решітка? Вугілля вже сідає.

Син вийшов з-за будинку з решіткою в руках і дивився собі під ноги. Він так робив ще у восьмому класі, коли не міг обрати, на чий бік стати.

— Мам, ну не треба сьогодні, — тихо попросив він. — Давай просто посидимо. Олена м’ясо всю ніч маринувала.

— Маринад із інтернету, велике діло, — не втрималася я. — А рослини чекати не будуть. Раз уже приїхали на дачу, то й правила тут дачні. Це вам не готель.

Олена склала руки на грудях.

— То ми м’ясо смажимо чи ні? Бо якщо за мангал треба відпрацювати на грядках, ми можемо спокійно поїхати. У парку є обладнані місця, і там ніхто не змушує спершу заробити собі обід.

Я змовчала.

Бо знала: вона не лякає. Вона справді складе все назад у багажник і поїде. А Віктор мовчки поїде за нею.

* * *

— Ну добре, — видихнула я. — Раз ви гості, то й будьте гостями. Я сама.

Я навмисне взяла секатор і пішла до теплиці — вона за десять кроків від мангала, усе чути й видно.

Нагиналася я теж навмисне. Так, щоб збоку було добре видно, як мені важко.

— Ох, спину зовсім прихопило, навіть не розігнутися, — сказала я вголос, ніби сама до себе.

Віктор почув. Я зрозуміла це по тому, як дзенькнула об мангал решітка і на секунду обірвалася розмова.

Я чекала кроків. Кроків не було.

Був голос Олени:

— Вітю, не йди.

— Оле, ну в неї ж спина.

— Саме тому їй не треба зараз стояти в теплиці. Хай залишить усе і сяде.

— А помідори?

— Це її помідори, Вітю. Вона сама вирішила їх посадити. Ми не просили.

Я випросталася так різко, що перед очима попливло, і довелося вхопитися за стійку.

— Звісно, не просили! — крикнула я з теплиці. — Зате взимку банки забираєте!

Олена підійшла до дверей.

— Торік ви самі винесли нам шість банок.

— Бо у вас удома голо!

— Я відмовлялася. Ви сказали, що вони однаково пропадуть.

— Ага, тепер я ще й винна, що вас годую!

— Мамо, досить, — Віктор поклав щипці.

— Що — досить? — я вийшла надвір із секатором у руці. — Я все літо на ногах, щоб вам восени було що взяти. Огірки, лечо, варення. Один раз попросила допомогти — і виявилося, що ви гості.

Олена помовчала. Потім сказала рівно:

— Тоді давайте домовимось зараз. Ми більше нічого не беремо.

— Що?

— Ні огірків, ні помідорів, ні варення. Нічого. Якщо за вашу допомогу потім треба відпрацьовувати, то нам така допомога не потрібна.

— Олено! — озвався Віктор.

— Що «Олено»? Хіба я неправа?

Син мовчав. Дивився в землю.

— Ніхто вас боржниками не називав, — сказала я вже тихіше.

Олена подивилася на теплицю. Просто подивилася, нічого не сказавши. І я не знайшла, що відповісти.

Віктор зробив крок до мене:

— Мам, давай я тобі двадцять хвилин допоможу.

Я відступила.

— Не треба. Іди до дружини.

І повернулася в теплицю. Спина тепер боліла по-справжньому, але зізнатися в цьому було вже неможливо.

* * *

Через кілька хвилин потягло димом і смаженим м’ясом. Раніше цей запах означав для мене свято. Я виносила соління з погреба, різала кріп, діставала хліб, і в дворі ставало гамірно й тепло.

Цього разу я не вийшла. Хвилин через сорок у дверях з’явився Віктор:

— Мам, ходімо їсти.

— Не хочу.

— Охолоне.

— Нічого.

Він постояв і пішов. А я подивилася перед собою і раптом побачила те, чого не помічала роками. Сорок кущів помідорів. Сорок. Для однієї жінки, яка сама з’їдає за літо, може, два відра.

Торік я закрутила понад п’ятдесят банок огірків. Половину роздала сусідам. Варення стояло в погребі ще позаторішнє, під шаром пилу.

Навіщо?

Відповідь у мене завжди була одна: «Для дітей».

Тільки Віктору тридцять п’ять. У нього своя робота, своя жінка, свої плани. Ніхто не просив мене садити сорок кущів. Ніхто не просив у липні стояти над плитою і стерилізувати банки, поки в хаті тридцять два градуси.

Це я так вирішила. Сама. А потім образилася, що за мою турботу зі мною не хочуть розраховуватися роботою.

Мені стало соромно. Я відклала секатор і вперше за весь день просто сіла на перевернуте відро. Крізь мутну стінку теплиці було видно двох людей за столом. Олена щось розповідала, Віктор сміявся — так, як удома при мені вже давно не сміявся.

І я згадала себе в її роки. Субота. Прання руками. Вода з колонки. Малий на руках. Город. І чоловік, який складає вудки в багажник.

Як я тоді хотіла один-єдиний день нічого не робити. Сісти на ґанок з горнятком чаю і книжкою. Просто сісти.

Мені ніхто не забороняв. Я сама собі не дозволяла. А тепер вимагала того самого від іншої жінки.

* * *

Я вийшла з теплиці й підійшла до столу. Віктор одразу підвівся:

— Спина?

— Сиди.

Олена мовчки посунула мені чисту тарілку. Не одноразову. Мою, з блакитним обідком — вона таки заходила в дім. Кілька хвилин ми їли мовчки.

— Смачне м’ясо, — сказала я нарешті.

— Дякую.

— Що ти туди клала?

— Гірчицю, трохи меду, цибулю, чорний перець. І кефір замість оцту.

Вона розповідала, а я слухала й раптом зрозуміла, що за чотири роки не знаю про цю жінку майже нічого. Знаю, що «менеджер». Що пізно повертається. Що не любить город.

А що вона робить на тій роботі? Чого боїться? Про що мріє? Я жодного разу не спитала. Зате точно пам’ятала, скільки банок вони забрали восени.

— Олено, — сказала я. — Ти на город злишся не через мене, правда?

Вона поставила склянку.

— У мене бабуся мала хату в селі. Мене возили туди на все літо. Підйом о шостій, і поки не прополеш два рядки — не снідаєш. За вісім років мене жодного разу не спитали, чи я хочу. Просто будили.

Віктор перестав жувати.

— А потім бабуся ображалася, що я до неї не їжджу, — Олена знизала плечима. — Я її любила. Дуже. Але їхати не могла.

У дворі стало тихо. Тільки вугілля потріскувало.

— Я, здається, сьогодні перегнула, — сказала я. — Треба було нормально спитати, а не вирішити за вас.

Олена подивилася на мене трохи розгублено.

— А я могла відповісти м’якше.

— Могла, — погодилась я.

І ми обидві якось незграбно всміхнулися.

* * *

Восени сталося те, чого я не чекала. Вони приїхали по картоплю, і я за звичкою винесла коробку: огірки, лечо, кабачкова ікра.

Олена похитала головою:

— Залиште собі.

— Та куди мені стільки?

— А навіщо ви стільки накрутили?

Я хотіла образитись — і засміялася.

— За звичкою.

Узяли дві банки огірків. Не десять. Дві.

Навесні я посадила дванадцять кущів помідорів замість сорока. Огірків — одну коротку грядку, під крапельний полив, який Віктор поставив мені ще торік, а я все відмахувалася. Картоплю не садила взагалі.

Сусідка Валентина ледь не сіла на межу.

— Тамаро, а що ти взимку їстимеш?

— Куплю.

— У магазині?!

— Уяви собі.

Уперше за багато років у мене з’явився вільний час. Я перечитала всі книжки, які роками лежали на етажерці. Спина, до речі, боліти майже перестала.

* * *

А в червні біля хвіртки зупинилася машина. Я нікого не чекала. Вийшла на подвір’я — Віктор у старих джинсах і футболці. Олена поруч. Не в босоніжках. У кросівках.

— Щось трапилось?

— Нічого, — сказав син. — Ми до тебе.

— На шашлик?

— І на шашлик теж, — усміхнулася Олена й відкрила багажник.

Там лежали рукавички, моток шпагату для підв’язування і новенький секатор.

— Ви казали, помідори треба підв’язати, — сказала вона. — Якщо пропозиція ще в силі, ми годину попрацюємо. Тільки годину, — одразу попередила вона.

— Домовились, — сказала я. І чомусь мусила відвернутися.

Упоралися ми за сорок хвилин. Дванадцять кущів — це вам не сорок.

Потім Віктор смажив м’ясо, Олена розповідала якусь смішну історію про свого начальника, а я вперше за багато років не бігала навколо столу з тарілками й не рахувала подумки, кому що ще передати.

Я винесла пиріг із вишнями.

Олена з’їла два шматки і попросила рецепт. Я записала його на картці — тим самим дрібним почерком, яким колись писала мені мама.

* * *

Пізно ввечері, коли машина вже від’їхала, я мила ту саму тарілку з блакитним обідком і думала про одну просту річ.

Сорок років я була певна, що любов вимірюється тим, скільки ти встигла зробити за інших. Наварити, закрутити, віддати, донести.

Виявилося, іноді достатньо просто запитати.

І почути відповідь.