Кіт Пірат ненавидів собак усе життя

У Пірата в тому дворі було чотири скарби, і кожен у хаті це знав.

Бляшана миска під рукомийником. Стара ряднина в затінку під грушею, вичовгана до білого. Зелений тенісний м’ячик, який дід Степан колись підібрав біля стадіону й приніс додому в кишені. І ліва половина бабиної подушки — та, що ближче до вікна.

А кличку свою кіт заробив чесно. У три роки він приніс із сусідського подвір’я в’ялену рибину завбільшки зі свою голову. Через тиждень — шматок сала з чужої літньої кухні. Потім була ще курка, але про курку в хаті домовилися не згадувати.

— Пірат ти, а не Васько, — сказала тоді баба Ганна, забираючи в нього чужу здобич. — Справжнісінький пірат.

Так і прилипло.

* * *

На початку липня Пірат зник на три дні. Пішов, як завжди, у сусіднє село — у своїх котячих справах, про які нікому не звітував. Повернувся під вечір, худий, з реп’яхами в шерсті на боці, і ще від повороту відчув: щось не так.

З двору чути було чуже.

Він підійшов до хвіртки повільно, як ходять, коли не хочуть, щоб їх помітили. Просунув голову між штахетинами.

По його двору, по його втоптаній стежці, між його кущами смородини бігали двоє. Руді, вухаті, з великими незграбними лапами. І — це вже було занадто — вони гризли його зелений м’ячик.

Собаки. Ще малі, щенята, але від того не менш вороги. Пірат за своє життя вивів просте правило: собака в будь-якому віці лишається собакою. І розбиратися з нею краще, поки вона менша за тебе.

* * *

Із собаками в нього не складалося ніколи. Досить було побачити на іншому кінці вулиці кудлатого пса — і Пірат уже вигинався мостиком, шипів так, що чути було через дорогу. Пси гавкали у відповідь. Нелюбов була взаємна й давня.

Зате вдома завжди було безпечно. За це він господарів і любив.

Дід зі старою жили без собаки — сторожити було нічого, а зайвий рот у господарстві ні до чого. І Пірат віддячував як умів. Щовечора вмощувався бабі Ганні в узголів’ї, притискався до потилиці й лежав так годину, дві, поки вона не засинала. Потім переходив до діда.

Найдивніше, що це працювало.

Раніше баба Ганна прокидалася з важкою головою мало не щоранку, і в aптeчці на полиці постійно щось закінчувалося — то одні таблеткu, то інші. А відколи в хаті з’явився кіт, коробочки стояли непочаті місяцями. Дід Степан тільки хмикав і казав, що це в неї тuск нормалізувався через погоду.

Баба Ганна на це відповідала, що погода тут ні до чого.

На зекономлені грoші вона купувала котові то печінку, то мороженого хека. Пірат після такої вечері старався ще дужче.

* * *

— О, дивіться, хто прийшов! — баба Ганна стояла на порозі з мискою в руках. — Три дні його носило. Худий який, самі кістки.

Пірат нявкнув — коротко, невдоволено, більше для форми.

Цього вистачило. Щенята кинули м’ячик і синхронно повернули до нього голови. Такого звіра вони бачили вперше. Роздумували секунд десять, не більше, а тоді радісно потупотіли в його бік — знайомитися з цим дивним недопсом, схожим на них, тільки трохи іншим.

З хати вийшов Вадим, син баби Ганни, з рушником на плечі.

— Мам, а кіт їх не подере?

— Пірат? — вона примружилася. — Та я більше за нього боюся. Двоє ж їх, а він один.

— Це Буся і Молі. Вони нікого не бояться, я їх щойно з ветклінікu привіз, там на них весь коридор дивився. — Вадим засміявся. — О, вже загнали твого пірата на паркан.

Пірат сидів на штахетах, розпушений удвічі проти звичайного, і шипів згори з такою експресією, що навіть кури під літньою кухнею повернули голови.

— Вони до нього з добром, — сказав Вадим.

— Він до них з добром не буде, — відповіла мати.

* * *

Хвилин за двадцять Пірат методом нескладних роздумів дійшов висновку, що незвані гості — то, виходить, якась дальня рідня. Приїхали з сином. Отже, не назовсім.

Заспокоївся. Але здавати позиції не збирався.

Щойно баба Ганна з Вадимом зайшли в хату, кіт беззвучно зістрибнув з паркана й пішов на зближення. Без попередження — так він робив завжди, і виняток не робив нікому.

Розчепірив лапу, дав Бусі коротку двійку по носі. Той сів у пилюку й закліпав. Другу таку саму Пірат готував для Молі, але дівчинка, мабуть, вирішила, що бійка — то не її, і швиденько відступила за куток літньої кухні.

Задоволений собою, кіт пішов на ряднину під грушею. Ліг, підібгав лапи й час від часу розплющував одне око, щоб оцінити обстановку. Обстановка була спокійна: щенята сиділи посеред двору й ображено дивилися в його бік. Потім Буся знайшов у траві якусь тріску, і вони забули про все.

* * *

Наступного дня Пірат пояснив гостям ще одне правило, і цього разу серйозно: з його миски не п’ють.

М’ячик — гаразд, хай беруть, він усе одно старий. Але вода в бляшаній мисці була його водою.

Далі правил ставало більше. Не лягати на ряднину. Не наступати на хвіст, навіть випадково. Не підкрадатися ззаду. Не сунути мокрого носа, коли він їсть. Не гавкати під грушею, коли він спить.

Цих «не можна» набралося на цілий звід законів. Пірат виголошував їх лапою — швидко, доступно, без повторень.

Через тиждень Буся й Молі боялися виходити з веранди. Їх усе одно виганяли гуляти, і вони ходили двором бочком, весь час озираючись, щоб вчасно помітити, звідки летить рудувато-смугаста біда.

Люди у стосунки не втручалися.

— Стерпиться — злюбиться, — казала баба Ганна й ішла поливати огірки.

Вадим спершу не міг зрозуміти, як його породисті собаки бояться сільського кота. А потім почув від сусідів, що Пірата боїться половина вулиці, включно з деякими дорослими псами, і трохи заспокоївся.

* * *

Липень стояв сухий і білий від спеки. Дід Степан із самого ранку сидів у холодку й лагодив паркан — не той, що на вулицю, а бічний, між городами. Дошки там давно розсохлися, дві внизу тримались на чесному слові, і він усе збирався взятися за них по-людськи, з новими штахетами й фарбою, та поки що тільки прикидав, скільки те коштуватиме.

Не встиг.

Того дня Вадим збирав речі — завтра назад у місто. Баба Ганна носила з погреба банки: аджику, компоти, огірки на зиму. У хаті стояв гамір, усім було чим зайнятися.

А Бусі й Молі не було чим.

Тому вони, обережно просуваючись уздовж паркана в затінку малинника, страшенно зраділи, коли знайшли внизу дірку. Доросла собака в таку не пролізе. А вони — легко.

* * *

На сусідському подвір’ї котів не було. Зате там був Вихор.

Здоровенний пес дядька Миколи повністю виправдовував свою кличку. Кидався на все, що рухалося: на котів, на курей, на людей. Ціле життя провів на ланцюзі — може, тому й характер такий. А може, через характер його там і тримали.

Ту дірку в паркані, до речі, зробив саме Вихор. Навесні він так рвався дістати Пірата, що виламав дві дошки й обірвав ланцюг. Кіт тоді ледве виніс ноги й відтоді до того паркана ближче ніж на два метри не підходив.

Щенята цього не знали.

Коли Вихор вискочив із будки й гримнув на весь город, вони не кинулися врозтіч. Навпаки — заходилися дружно махати хвостами. Свій же. Не той дивний недопес зі шпильками в лапах, а нормальна велика собака. Що вона їм зробить?

* * *

Пірат бачив усе з гілки груші.

Він сидів там від обіду, бо на землі було гаряче. Побачив, як двоє рудих задків зникають у дірці. Сів. Смикнув хвостом.

Так, він вважав Бусю й Молі ворогами. Але вони ще й дальня рідня, як не крути. І малі зовсім.

Він зістрибнув, підбіг до дверей і завів своє — голосно, вимогливо, так, як ніколи не робив. У хаті дзвеніли банки, працював телевізор, Вадим щось гукав матері з кімнати.

Ніхто не почув.

Пірат метнувся до паркана й зазирнув у дірку. Вихор гримнув — кіт відскочив на три метри. Постояв. Повернувся. Зазирнув знову.

Буся вже лежав на боці, притиснутий важкою лапою до землі, і над ним нависала морда, від якої нічого доброго чекати не випадало. Молі задкувала до паркана й скавуліла тонко, безпорадно.

Ось тоді кіт і забув про свій страх.

Пірат протиснувся в дірку й пішов на ворога — цього разу не уявного.

Що було далі, у дворі згадували потім увесь серпень. Кіт злетів на спину Вихору й вчепився так, що пес закрутився на місці, забувши про щенят. Ланцюг брязкав, курка з переляку залізла під бочку, з-під лап летіла суха земля. Буся підхопився й відскочив до сестри. Вони стояли біля паркана і вчотирьох очима дивилися на те, що коїлося за два кроки.

На гамір повибігали з хат усі: дядько Микола, Вадим, дід Степан із молотком у руці.

— Пірате! Пірате, кинь! — кричала баба Ганна, і в голосі в неї було стільки, що дід аж озирнувся на неї.

Щенята нарешті здогадалися, що треба додому. Спершу з переляку полізли в дірку вдвох і застрягли, потім розібралися, що по черзі. На щастя, вибралися цілі.

А Пірат вибрав момент, зістрибнув, у три стрибки долетів до паркана й перемахнув через нього згори — у дірку лізти було вже небезпечно, там можна було й хвоста не порахувати.

* * *

Баба Ганна перехопила кота біля ґанку й притисла до себе так, що він навіть не пручався. Тільки дихав часто й дрібно.

— Ти диви, — сказав дядько Микола через паркан, розглядаючи свого пса. — Вухо подряпав. Такий малий, а он воно як.

Вихор ще довго обурювався за парканом. Але то вже були їхні проблеми.

Того вечора Буся й Молі вперше підійшли до груші й лягли поруч із рядниною. Не на неї — поруч, метрів за півтора, на всяк випадок.

Пірат розплющив одне око. Подивився. І не встав.

* * *

Вадим затримався ще на чотири дні — сказав, що батькові треба допомогти з тим парканом, і вони таки поставили нові дошки. Хоча баба Ганна потім розповідала сусідці, що паркан там був ні до чого.

Коли машина від’їжджала, кіт сидів на стовпчику хвіртки й дивився вслід, доки вона не зникла за поворотом на трасу.

Потім двір став тихий.

М’ячик так і лежав під смородиною, погризений з одного боку. Пірат обійшов його, понюхав і не взяв.

Він щодня приходив до хвіртки й сидів там годину-другу. Баба Ганна виносила йому хека, ставила поруч і мовчала. Вона й сама раз у раз поглядала на дорогу.

— Скучив, — казала вона діду ввечері. — Бач, скучив за ними.

— Та де там, — відповідав дід Степан. — Він же їх не любив.

— Отож, — казала баба Ганна. — Не любив.

* * *

У середині вересня, коли груша вже відходила, а на вулиці пахло димом із чужих городів, до хвіртки під’їхала знайома машина.

Пірат зістрибнув із стовпчика раніше, ніж заглушили мотор.

Він ніколи ні до кого не бігав — не та порода, не той характер. А тут пішов до дверцят так швидко, що баба Ганна на ґанку витерла руки об фартух і нічого не сказала.

Буся й Молі за літо витягнулися вдвічі. Вони вискочили з машини, побачили кота й завмерли — обидва разом, як завмирали колись посеред двору.

Пірат підійшов упритул. Понюхав одного, потім другу.

А тоді повернувся, пішов під грушу, ліг на свою ряднину і — вперше за все своє піратське життя — посунувся вбік.