Уночі в квартирі

Уночі в квартирі хтось зітхав.

Важко, з присвистом, як людина, що цілий день носила щось важке. Раніше від такого звуку Ліза прокидалася і лежала до світанку з розплющеними очима, перебираючи в голові все, що могло піти не так. Бабуся навчила її: якщо в хаті вночі зітхає — це не просто так.

Тепер вона просто перевертається на другий бік. Бо знає: то у ванній зітхає пес, якому знову наснилася вода.

* * *

Він з’явився того самого дня, коли з передпокою зникли чоловічі черевики, а з полички у ванній — бритва.

Ніхто не кричав. Не було ні битого посуду, ні розмов на підвищених тонах, за якими потім тиждень мовчать. Просто одного листопадового вечора чоловік сів на табурет у кухні, довго дивився на свої руки і сказав:

— Лізо, я втомився. Я щоранку взуваюся і думаю, чи з тієї ноги. Я не можу сісти, коли ти сідаєш на доріжку. Я не можу більше плювати через плече.

— Це ж дрібниці, — сказала вона.

— Уже ні. Уже це все, що між нами лишилося.

Він забрав дві сумки і поїхав до брата. Ліза лишилася в орендованій двокімнатній квартирі, за яку тепер треба було платити самій, і з відчуттям, якого не могла назвати словами. Не образа. Радше тихе підозріння, що з нею самою щось не так. Що вона якась не така, як інші жінки, у яких чоловіки лишаються.

Найбільше вона боялася, що дізнається мама. Мама, бабуся і три тітки жили в іншому місті, дружно, тісно і з великим інтересом до чужого життя. Ліза уявляла ці телефонні розмови — і їй ставало холодно.

Того вечора вона пішла до ставка за гаражами. Просто щоб не сидіти в тиші.

* * *

Спочатку вона подумала, що то мішок. Чорний, розмоклий, він бовтався біля берега і не тонув. Потім мішок підняв голову.

Пес гріб передніми лапами по глині, вилазив на два пальці і сповзав назад. Судячи з того, як він це робив, тривало це вже довго. Ліза скинула сумку і полізла у воду в чоботях. Вода була така, що обпекла до кістки.

— Тьотю, стійте, ви туди не долізете!

Двоє хлопців років чотирнадцяти вискочили з-за гаражів так, ніби чекали там усе життя. Один ухопив її ззаду за куртку і вперся ногами в берег.

— Тримаю. Ви його за лапи беріть, тільки не за шию.

— Дно слизьке! Разом. Раз, два…

Пес важив як мішок картоплі, ще й розкис від води. Вони витягли його втрьох, і він упав на глину боком, не намагаючись підвестися. Трусило його так, що об землю стукали кістки.

Тоді один хлопець стягнув із голови шапку і почав його розтирати. Другий подивився і зняв шарф.

— Шапку не шкода? — запитала Ліза.

— Та він же мокрий увесь.

Вона потім хотіла ці шапки повернути, навіть гpoші пропонувала — хлопці замахали руками і побігли на маршрутку. Обидві шапки і шарф так і лишилися в неї. Вони й досі лежать у ванній, під псом. Ліза їх прала разів двадцять, але викинути не змогла жодного разу.

* * *

У клінiці лікаp довго мовчав, потім помив руки і сказав те, що вона вже знала.

— Йому багато років. Дванадцять, може, більше. Зуби стерті, суглоби нікудишні. Якщо переживе цей місяць після крижаної води — матимете ще рік. Може, два.

— А якщо не переживе?

— То хоч не в тому ставку.

Лікування вийшло майже у дві тuсячі грuвень, і Ліза за тиждень узяла собі другу підробітку — вечорами верстала макети для невеликої друкарні. Це виявилося навіть добре: увечері вдома вже було кому дихати поруч.

Пес вибрав собі ванну. Не кімнату, не кухню, не килимок біля дверей — саме ванну, де під рушникосушкою підлога була тепла. Після кожної прогулянки він ішов туди першим, ставав на задні лапи, тикався носом у теплу трубу і кумедно ворушив вухами, перевіряючи. Тепло було на місці. Тоді він з гуркотом складав усі чотири лапи одночасно, як розкладачку, і затихав.

— Як гадаєш, — питала Ліза, сидячи на бортику ванни, — дати тобі ім’я зараз — це добра прuкмета чи погана?

Пес не відповідав. З його погляду, найкраща прuкмета вже сталася: тепло нікуди не поділося, і поруч була тепла рука.

Тому він так і лишався просто Псом.

* * *

Кота приніс він.

Ліза побачила в його зубах щось сіре і безформне, схоже на ганчірку, і встигла подумати найгірше. Але ганчірка розплющила одне око.

Це був кіт. Чорний, з одним зубом і половиною хвоста.

Чорних котів Ліза боялася з дитинства — бабуся не пускала її через дорогу, якщо попереду хтось таке перебіг. Вона стояла в коридорі, дивилася на цю істоту і розуміла, що зараз понесе її в клініку сама, руками, у власній кофті.

— Ох і красень, — сказав лікар без жодної усмішки. — Де ви їх знаходите?

— Це вони мене знаходять.

— Виживе, якщо переживе тиждень. Років йому чимало, зубів майже нема. Схоже, ішов у рів доживати, а хтось йому завадив.

Він виписав рекомендації на два аркуші, окремо розписав, що робити, якщо серед ночі стане гірше, і на прощання сказав:

— Вітаю, тепер у вас двоє літніх мешканців. Тільки будьте готові.

— Я завжди готова до поганого, — знизала плечима Ліза. — Це до доброго я не готова.

Кіт позіхнув на весь свій єдиний зуб. Страшно від цього не було анітрохи.

* * *

Забобони займали в її житті стільки місця, що іншому там уже й не було де поміститися. Вона сідала на доріжку. Дивилася в дзеркало, коли поверталася. Стукала по дереву, плювала через плече.

А потім виявилося, що на двох літніх тварин потрібні гpoші, корм, тепло і хтось, хто підведеться о шостій ранку. І прuкмети якось самі поступилися місцем.

Якщо вночі в квартирі хтось зітхає — це в ванній мерзне пес. Якщо чорний кіт перебіг дорогу — це він почув, як відкривають банку. Якщо собака скиглить біля дверей, то біда справді буде, але тільки одна: не вивести його вчасно.

* * *

Восени в квартирі почали діятися дивні речі.

Зранку Ліза знайшла біля ліжка шкурку від ковбаси. Ковбаси вона не купувала третій тиждень. Потім на підвіконні з’явився шматочок сиру. Потім по кухні розсипалися горіхи і щось схоже на тирсу.

— Це що таке? — спитала вона в кімнати загалом.

Пес відвернувся до стіни. Кіт зробив вигляд, що спить, хоч хвіст його видавав.

Обидва все чудово знали. Через дірку під кухонною мийкою до них ходив хом’як, який утік від сусідів з дев’ятої квартири. Хом’як обожнював котячий корм, а кіт із дивовижною акуратністю відсовував йому половину миски і відходив.

Хом’яка врешті ловили втрьох на сходах: Ліза і дві сусідки, обидві Галини — одна з третього поверху, друга з п’ятого. Хом’як, до речі, теж був чорний.

— Який у вас гарний кіт! — сказала Галина з третього, побачивши, як Ліза виносить сміття з котом на руках. — Як добре зустріти зранку такого красеня.

Ліза відкрила рота, щоб пояснити про чорних котів, і закрила його назад.

* * *

У Галини з п’ятого жила стара щуриха. Ліза дізналася про неї того самого вечора, коли щуриха вперше прийшла в гості — і одразу пішла перевіряти ванну.

Місце під рушникосушкою вона визнала найкращим у квартирі і зайняла його першою, з виглядом істоти, яка тут головна. Пес не заперечував. Він взагалі рідко заперечував.

Далі щуриха влаштувалася в нього на спині і поїхала оглядати кухню. Так було тепліше й вище.

Літні тварини мерзнуть. Галина з третього шила добре і за два вечори зробила на всю компанію жилетки з фліса, різнокольорові, з липучками. Щуриха отримала жовту. Коли хтось із трьох жінок їхав у справах, лишалася чергова по зграї — вона й годувала, і вигулювала, і перевіряла, чи тепла труба.

Пес, кіт, щуриха і хом’як щиро вважали, що людей у них троє, і любили їх однаково. У гості ходили всі разом. Першим у чужу квартиру заходив пес, ішов у ванну і падав під рушникосушку — у всіх трьох квартирах на цьому місці вже лежав окремий килимок. Другою заходила Ліза. Останнім — кіт, з таким обличчям, ніби він взагалі проти цієї витівки, але мусить простежити, куди ці двоє подалися.

Часу на зайві думки не лишалося зовсім.

* * *

А потім зник кіт.

— Спокійно. Двері були відчинені, він десь у під’їзді, — сказала Галина з третього тим голосом, яким кажуть неправду.

Галина з п’ятого ще раз обійшла квартиру, зазирнула під шафи, за холодильник, на антресолі.

— У квартирі його нема. А пес що каже?

— Мовчить.

Пес сидів на своєму килимку і дивився на них так, ніби вибачався.

— Песику, шукай, — попросила Ліза, і голос у неї зірвався. — Ну будь ласка. Ти ж його сам приніс.

Він вийшов на сходи, обнюхав два прольоти вгору, два вниз і тяжко зітхнув.

— У нього нюх сів. Учора носа в аджику встромив, — сказала Ліза. — Самі шукатимемо.

— Стійте! — Галина з п’ятого вже бігла до себе. — У щурів же нюх кращий за собачий!

Вона повернулася із заспаною щурихою в жовтій жилетці. Щуриха подивилася на трьох схвильованих жінок, на пса, на хом’яка, що визирав із кишені Лізиної кофти, і не зрозуміла нічого, крім одного: перед нею трясуть котячою жилеткою. Загубив, значить. Ну хай.

А потім вона почула потрібний звук і рушила сходами вгору.

— За нею, — тихо сказала Ліза.

Щуриха привела їх на п’ятий поверх, до люка на горище. Кіт сидів під ним і шкріб залізо єдиною цілою лапою.

— Знайшовся, — сказала Ліза і сіла просто на сходинку.

Кіт подивився на неї і вперше за всі місяці, що жив у цьому домі, хрипко нявкнув. Одного разу. Цього вистачило.

Галина з п’ятого відкинула люк. На порозі горища сиділа ворона.

— Кажуть, побачити таку гарну ворону — на добре! — бадьоро сказала Галина з третього.

— Я знаю номер хорошого спеціаліста, — відповіла Ліза.

* * *

— Стара, — сказав лікар, оглянувши птаху. — Але якщо переживе перший тиждень, далі буде нормально. Змокла і перемерзла. Її треба гріти. Найкраще — біля батареї.

— Рушникосушка підійде? — похмуро запитала Ліза, подумки перестеляючи плед.

Виявилося, ворони прекрасно живуть у квартирі. Чудово уживаються з котом, псом, щурихою і хом’яком. І дуже погано — з чоловіками, які раптом вирішують повернутися.

Він приїхав у березні, без попередження, з пакетом мандаринів. Постояв у передпокої, подивився на жилетки, що сохли на батареї, на ворону, яка вкрала і сховала в його черевик чайну ложку, і сказав:

— Лізо, це вже занадто.

— Знаю.

— Тобі ж з ними всіма через рік доведеться попрощатися.

— Знаю, — сказала вона. — І буду з ними до кінця. А ти вже якось сам.

Обидві Галини заглянули в квартиру за двадцять хвилин після того, як від’їхала машина.

— Усе гаразд? Ми бачили. Прибігли рятувати. Чи вітати?

— Вітайте, — засміялася Ліза. — Він вважає, що тварини в домі — до поганого.

* * *

Робота, до речі, знайшлася нова — через жінку, яка прочитала в сусідському чаті історію про ворону і написала першою. Платили більше, ніж на двох попередніх разом.

Того вечора Галина з п’ятого варила каву на всіх, ворона роздивлялася двір, щуриха з хом’яком спали в своїх будиночках, а кіт розлігся просто на столі, на теплому місці біля лампи.

Ліза подивилася на календар. Рівно чотири місяці з того дня, як вона полізла в крижаний ставок за чорним мішком.

Вона взяла ручку, дістала з шухляди картку з клініки, де в графі «кличка» стояв прочерк, і вивела туди три літери.

Пес підвів голову. Він, звісно, не вмів читати. Але хвіст його раптом кілька разів гучно вдарив об підлогу — так, як не бив жодного разу за всі ці місяці.

— Бім, — сказала Ліза вголос, щоб перевірити, як воно звучить.

Звучало добре. І жодної біди після цього не сталося.