Порожня переноска

О сьомій нуль чотири Мар’яна стояла в темному коридорі й однією рукою намагалася застібнути чобіт. Друга тримала сумку. Переноска чекала біля дверей — розкрита, з відстебнутим верхом, бо звечора вона вирішила: посаджу Сніжка в останню хвилину, нащо йому зайві пів години сидіти в тісному.

Унизу двічі коротко просигналив таксист.

Мар’яна підхопила все, що стояло біля порога, ляснула дверима й побігла з четвертого поверху вниз, через сходинку.

— На вокзал. Дуже прошу, швидко.

— Першого січня всі кудись дуже поспішають, — сказав водій і рушив.

Переноска здалася їй легкою. Але о сьомій ранку першого січня легким здається все: місто порожнє, світлофори блимають жовтим, і ти ніби єдина людина в столиці, яка не спить.

* * *

У цю подорож її втягнула Оксана.

Умовляла три тижні. Показувала фото готелю з дерев’яними балконами, розповідала, як там пахне глицею, скільки коштує оренда лиж і що на витяг черга тільки в перші дні свят. Мар’яна відмахувалася. Вона не любила ані швидкості, ані висоти, ані ситуацій, у яких від тебе нічого не залежить.

Оксана дотиснула останнім аргументом, який завжди тримала на кінець:

— Мар’ян, тобі тридцять чотири. Ти два роки нікуди не виїжджала. Ти в тій орендованій квартирі скоро в стіну вростеш.

І Мар’яна погодилася. Не тому, що повірила. Просто Оксана вміла ображатися так тихо й довго, що це виходило дорожче за путівку.

На вокзал вона встигла за чотири хвилини до відправлення. Провідниця, невиспана й сердита, дивилася на неї, як на особисту образу.

— Без квитка не пущу.

— Він у подруги, вона зараз вийде!

— Усі так кажуть.

Оксана вискочила з вагона в самих шкарпетках, замахала квитком, і провідниця, зітхнувши, відступила вбік.

Двері зачинилися. Поїзд смикнувся й повільно поповз повз перон.

* * *

А у квартирі на четвертому поверсі в цей час прокидався білий кіт.

Опівночі за вікном стало ясно, як удень, і загриміло так, що Сніжок з переляку залетів у шафу й закопався в кашеміровий светр. Він не знав, що це називається феєрверк. Для нього це було просто дуже голосно. Настільки голосно, що до лотка він добігти не встиг.

Підвіконня відпало одразу — там скло, а скло дрижало. Під ліжком запилюжено. Шафа виявилася найкращим варіантом: темно, м’яко й пахне господинею.

Він просидів там до світанку, бо кожні п’ятнадцять хвилин у дворі хтось запускав нову порцію гуркоту.

Коли о четвертій ранку в замку повернувся ключ, Сніжок повів вухом. Він упізнав ходу, упізнав запах, зрозумів — вона. Але виходити не став. А раптом вийдеш, а воно знову почнеться.

Заснув він аж під ранок. І проспав усе: і будильник, і біганину, і те, як господиня схопила порожню переноску й вибігла з дому.

О дванадцятій він розплющив одне око. Потім друге. Прислухався. Тихо.

Штовхнув лапою дверцята, зістрибнув на підлогу й пішов шукати сніданок. Точніше — не сніданок. Спершу господиню, бо ранок у них завжди починався однаково: вона брала його на руки, тицялася носом між вухами й казала одне й те саме дурне, тепле: «Ну доброго ранку, Сніженя».

Кіт обнюхав усі кути на кухні, потупцяв у коридорі, зазирнув у ванну, пройшовся вітальнею й повернувся до спальні. Більше кімнат у квартирі не було.

Про всяк випадок він пройшов тим самим маршрутом ще раз.

У мисці лежало трохи вчорашнього сухого корму. Сніжок доїв усе до останньої крихти, застрибнув на ліжко, покрутився на її подушці й ліг спати далі. А що ще робити першого січня в порожній квартирі.

* * *

— Мар’ян, я не зрозуміла.

Оксана вже пів години крутила в руках стаканчик з чаєм і дивилася на переноску, що стояла під столиком.

— Що?

— Навіщо тобі в Карпатах переноска?

— Як навіщо. Там Сніжок, — Мар’яна навіть усміхнулася. — Не могла ж я його самого лишити. Це єдиний чоловік у моєму житті, який не запізнюється на побачення.

Оксана помовчала.

— Мар’ян. Вона порожня.

— Що?

— Порожня переноска. Там нікого немає.

Мар’яна поставила стаканчик так різко, що чай хлюпнув на столик. Опустилася навпочіпки. Засунула руку всередину — просто щоб переконатися, бо очі могли й збрехати.

Усередині був холодний пластик і складений удвоє рушничок.

Вона так і сиділа на підлозі купе, з рукою в переносці, і не могла зрозуміти, як це взагалі можливо. Як можна забути живу істоту. Не парасольку, не зарядку, не документи. Кота, який п’ять років спав у неї на грудях.

Вона підібрала його в листопаді, у день, коли випав перший сніг. Він сидів під колесом припаркованої машини — мокрий, з якимись жалюгідними ріденькими вусами, і сичав на неї так люто, ніби це вона винна в усьому світі. Мар’яна тоді якраз залишилася без роботи й жила на заощадженнях, рахуючи кожну сотню гривень. Найгірший момент, щоб брати когось до себе. Вона взяла.

Перші три ночі він спав під ванною. На четверту переліз до неї на ліжко й ліг зверху, на груди, важкий і теплий, як грілка. І вона нарешті виплакалася — тихо, щоб не розбудити сусідів, з мокрою котячою шерстю під підборіддям.

— Мар’ян, ти чого. Ну не плач, — розгубилася Оксана. — Ми щось придумаємо.

* * *

Ніна Петрівна з квартири навпроти взяла слухавку після четвертого гудка.

— Алло?

— Ніно Петрівно, це Мар’яна. З Новим роком вас.

— Ой, Мар’яночко! І тебе, дитино.

— Ніно Петрівно, у мене до вас прохання велике. У вас же є мій запасний ключ. Я поїхала, а кіт удома лишився. Сам. Заберіть його до себе, будь ласка, я вам за все віддячу.

— Та яка дяка, Мар’яночко. Заберемо, звісно. Я тут пиріжки печу, у мене син приїхав, Артемчик, сьогодні зранку. Я його й пошлю. Хороший хлопець, а сам-один живе, уяви собі.

— Ви мені передзвоните, як заберете?

— Передзвоню, не хвилюйся. Усе буде добре.

Мар’яна поклала телефон на столик і видихнула.

Минуло сорок хвилин. Ніхто не дзвонив.

Вона набрала знову.

— Алло?

— Ніно Петрівно, це Мар’яна. Ви кота забрали?

— Якого кота, дитино?

Мар’яна відчула, як усередині щось обірвалося.

— Ну я ж вам дзвонила. Сорок хвилин тому. Просила забрати мого кота з квартири.

У слухавці довго мовчали.

— Не пам’ятаю такого, Мар’яночко, — сказала Ніна Петрівна тихо, і голос у неї змінився. — У мене тут біда. Син пропав. Приїхав до мене в гості й пропав. Я йому пиріжки печу, а його немає.

І заплакала.

* * *

Артем відчинив квартиру навпроти й намацав рукою вимикач. Світло не ввімкнулося — мабуть, лампочка. Він зробив крок у темний коридор, і тут із глибини квартири озвався жіночий голос.

Хлопець завмер.

— Доброго дня! Є хтось удома?

— Доброго дня, — привітно відповіла темрява. — На жаль, я не можу відповісти на це питання. Хочете, розповім прогноз погоди?

Артем стояв у чужому коридорі в куртці й не розумів геть нічого. Мама сказала, що господиня поїхала. Виходить, не поїхала. Виходить, вона вдома. Але чому вона говорить із коридором про погоду?

— Мене Артем звати, — обережно сказав він.

— Дуже приємно! Увімкнути вам музику?

— Не треба, дякую. Мене мама прислала. По кота. Вона сказала, що ви поїхали, а кіт лишився вдома сам.

— Знайшла для вас фільм «Сам удома». Увімкнути?

Артем нарешті роззувся й зазирнув у спальню. На комоді світилася синім кільцем розумна колонка.

— От я телепень, — сказав він уголос. — З колонкою розмовляв.

— Я вас не зовсім зрозуміла, — чемно відповіла колонка.

Він перевів погляд на ліжко. З ліжка на нього дивився білий кіт. Дивився, не кліпаючи, і повільно задкував до стіни.

— Не бійся, — прошепотів Артем.

— Я не боюся, — прошепотіла колонка.

Артем підскочив, вихопив шнур із розетки, і в квартирі стало тихо. Сніжок цією тишею скористався. Він рвонув з ліжка так, що ковдра поїхала на підлогу.

* * *

Далі було десять хвилин, які кіт запам’ятав на все життя, а Артем волів би не пам’ятати взагалі.

Спершу Сніжок пішов на кухню. Артем за ним. Кіт застрибнув на стіл, перекинув відкриту пачку корму, і хрусткі рибки посипалися на кахель.

Артем побіг у коридор і посковзнувся на них. Щось хруснуло.

«Хребет», — встиг подумати він, лежачи на підлозі. Потім підвівся й зрозумів, що хрускотів корм.

Він зробив ще два кроки — і посковзнувся вдруге, тепер уже на доріжці, яка після кота зібралася хвилями. Схопився рукою за етажерку. Етажерка не витримала й лягла разом з ним.

Сніжок причаївся у вітальні. Він не видавав ані звуку. Чути було тільки, як гупає його власне серце. Артем зайшов у вітальню, обвів поглядом кімнату, про всяк випадок причинив за собою двері — і почалося друге відділення.

Збоку це, мабуть, дуже нагадувало те, як квартиру перевертають догори дном. Саме так це й почули сусіди знизу. Сусіди набрали 102.

А Ніна Петрівна тим часом так перехвилювалася через сина, що в неї підскочив тиск, і довелося викликати швuдку.

* * *

Мар’яна зійшла з поїзда в Козятині — вискочила з сумкою й порожньою переноскою, майже не слухаючи, що кричить їй услід Оксана.

На заправці біля траси вона півгодини ходила між фурами, поки не знайшла того, хто їхав на Київ. Валерій, водій років шістдесяти, віз мандарини й погодився взяти пасажирку, бо йому було нудно.

У кабіні пахло цитрусом так, що очі щипало.

Три години Валерій розповідав їй про доньку, яка вийшла заміж і поїхала в Гданськ, про те, як він сам колись міняв вікна в чужих квартирах, а потім пішов у далекобійники, і про кішку Дусю, яка чекає його вдома і по звуку двигуна знає, коли він в’їжджає у двір.

— Не картайся, — сказав він на під’їзді до Києва. — Кіт же не образиться. Коти взагалі не вміють ображатися, вони вміють тільки чекати.

Від цього Мар’яні стало ще гірше.

* * *

Вона злетіла на четвертий поверх і побачила, що біля її дверей стоять двоє пoліцейських, а на сходинці сидить незнайомий хлопець і тримається за голову.

— Дівчино, сюди не можна.

— Це моя квартира!

Вона проскочила повз усіх, зазирнула у спальню, потім на кухню, потім спинилася посеред коридору, у якому лежала етажерка.

— Він у вітальні, — сказав хлопець зі сходинки. — Цілий. Просто наляканий.

Сніжок сидів на дивані. Побачивши її, він не кинувся назустріч. Він просто підвівся, повільно підійшов до краю дивана й ткнувся лобом їй у долоню — так, як робив завжди, коли вона приходила з роботи пізно.

Мар’яна сіла просто на підлогу, притиснула його до себе й довго нічого не говорила.

— Заяву писати будете? — запитав поліцейський.

— Яку заяву?

— Ну от на нього, — кивнув він у бік коридору.

— Та ви що. Це я його сюди відправила. Зараз я вам усе поясню.

* * *

Коли пoліцейські пішли, вони удвох стояли посеред розгрому й дивилися одне на одного.

— Це ви мене вибачте, — сказав Артем, розглядаючи підлогу. — Я вам тут таке влаштував.

— Це я вас маю вибачати. Я кота вдома забула. Дорослий чоловік, тридцять шість років, — він підняв на неї очі, — а від кота на етажерку впав.

— Тридцять сім, — уточнив Артем. — І не на етажерку, а разом з нею.

Мар’яна вперше за цей день засміялася.

— Давайте я вам поприбираю? — запропонував він. — І етажерку зберу, я з деревом умію, я вікна ставлю.

— Давайте. Тільки спершу ходімо до вашої мами. Вона вас загубила. І я біля під’їзду швидку бачила.

Артем зблід і кинувся до дверей.

* * *

З Ніною Петрівною все обійшлося. Тиск збили, лікарка сказала пити те, що виписували, і не хвилюватися.

Увечері вони сиділи на її кухні втрьох. На столі стояли пиріжки з капустою, накриті рушником, і чай у чашках з обідками. Сніжок спав на колінах в Артема, підклавши лапу під морду. Мабуть, вирішив, що заборгував.

— Ніно Петрівно, ви вибачте, що я вас зранку потурбувала, — обережно сказала Мар’яна.

Ніна Петрівна поставила чайник і раптом завмерла.

— Мар’яночко. Ти ж мені дзвонила. Просила кота забрати. Я ж пам’ятаю.

Вона сказала це так, ніби сама здивувалася, що згадала. Артем відвернувся до вікна. Довго дивився на двір, де вже блимали чиїсь ліхтарики.

— Мам, — сказав він нарешті. — Я не поїду завтра. Я на тиждень лишуся. І я подивлюся тобі квартиру ближче до мене. Не сперечайся, добре?

Ніна Петрівна нічого не відповіла. Просто підсунула Мар’яні тарілку з пиріжками ближче.

А потім подивилася на них двох — на нього і на неї — і сказала те, що потім казала ще тричі за вечір:

— Яка ж гарна пара.

Сніжок розплющив одне око, подивився на всіх трьох і знову заснув.

* * *

Уночі Мар’яна витягла з шафи кашеміровий светр, щоб покласти його в прання.

Светр був у білій шерсті. Уся спина, весь комір, обидва рукави. Він сидів там кілька годин поспіль, у темряві, притиснувшись до єдиної речі, яка пахла нею.

Вона так і не віддала його в прання. Поклала на крісло біля ліжка.

Сніжок спить на ньому й досі.