Я тобі нагадаю

Пустир за гаражами Оксана знала з дитинства — сама тут колись гасала. І все одно двічі мало не впала: черевики на тонкій підошві ковзали по глині, розмоклій за тиждень відлиги.

— Де ти?!

Вона кричала в порожнечу і сама розуміла, яка це дурниця. У щеняти не було клички. Воно не знало її голосу. Воно взагалі нікого на цьому світі не знало — крім хлопчика, який чотири години тому витяг його з котловану.

Оксана заглядала під розмоклі картонні коробки, розгортала руками пакети, від яких тягло кислим, і раз у раз озиралася на свою цегляну п’ятиповерхівку. У кухонному вікні горіло світло. Там залишився Данилко з температурою — і жінка, перед якою Оксані було соромно так, як не було з другого класу.

А почалося все з квітів.

* * *

— Валентино Іллівно, а тут завиток не виходить.

Данилко тицьнув пензликом у зелений листочок, який уперто загинався не в той бік, і зітхнув так тяжко, ніби йому не вісім років, а сорок вісім.

У класі пахло гуашшю і мокрою ганчіркою. На підвіконні мутніла вода в банці з-під огірків, і з неї стирчали чиїсь забуті пензлі. За вікном капало з даху — березень того року видався ранній і брудний.

— А ти на пензлик менше тисни, — Валентина Іллівна нахилилася над партою. — Веди ним, наче пір’їнкою по долоні. Отак. О! Молодець. Це вже не завиток, а краса.

Данилко висолопив кінчик язика і провів іще один — обережно, майже не дихаючи.

— Для кого ж ти таку красу малюєш?

— Для мами. У неї сьогодні день народження. Це подарунок мій, — гордості в голосі після похвали помітно додалося.

— Тоді альбом поки не закривай. Хай фарба підсохне, бо змажеться. А вдома вирвеш листок акуратно, по лінійці. Мамі сподобається, от побачиш.

Хлопчик кивнув і знову схилився над аркушем. Валентина Іллівна повернулася до столу і крадькома ще раз глянула на його квіти. Вони виходили живі. Не «як у дитини», а живі — здавалося, зараз зашелестять тими самими завитками.

Треба буде подзвонити мамі, подумала вчителька. Сказати про мистецьку школу на Соборній: там і оплата посильна, і викладачка добра. Такий хист гріх під сукно ховати.

А заразом і спитати, чи сподобався подарунок. Бо мама в Данилка — її ж колишня учениця. Оксанка, тендітна дівчинка з другої парти біля вікна. Двадцять три роки минуло, а вчителька й досі пам’ятала, як та малювала на полях зошита коней. У сина рука мамина, тут і гадати нічого.

* * *

Телефон озвався близько дев’ятої.

— Валентино Іллівно, це Оксана, мама Данила. Дзвоню попередити: завтра він до школи не прийде.

Голос був рівний і холодний, як залізний поручень у під’їзді.

— Добрий вечір, Оксанко. Захворів?

— Захворів. Мені весь день народження зіпсував, а тепер лежить із температурою. Невідкладна щойно поїхала.

— Стривай. Як із температурою? Він же зі школи здоровий пішов, подарунок тобі ніс…

— Ви про ті ляпки?

— Які ляпки, Оксано? Він тобі такі квіти намалював, що я тобі сама дзвонити збиралася! Про мистецьку школу говорити!

— Не знаю я, що там за квіти були. Знаю тільки, що на мокрий блохастий клубок я сьогодні аж ніяк не розраховувала.

Валентина Іллівна перехопила слухавку зручніше і хвилину слухала збивчиве, на високих нотах пояснення. Слухала і хмурніла.

— Оксанко. Ти не проти, якщо я зараз до вас зайду? Ненадовго. Я ж через двір живу.

У слухавці помовчали. Потім сухо: «Заходьте».

Вчителька поклала слухавку, постояла хвилину серед тиші власної кухні — і полізла в тумбочку по товстий альбом із вицвілими фотографіями. Той самий, який тримала вже сорок років і показувала дуже рідко.

* * *

На кухні в Гнатюків було світло і безлад. Торт із трьома кремовими трояндочками стояв зсунутий на самісінький край столу, посуд горою громадився в раковині, а пральна машина дожовувала третю поспіль програму. На батареї сохли куртка, штани й розкритий альбом для малювання.

Оксана прибрала торт у холодильник, сіла навпроти й почала розповідати. Уривками, злими короткими фразами.

Як син прийшов зі школи на сорок хвилин пізніше. Як із рюкзака на килимок текла руда вода, і в коридорі досі стоїть той запах.

Як витяг із-за пазухи щеня, мокре наскрізь, від якого за версту несло смітником.

Як з’ясувалося, що хлопці зі старших класів закинули те щеня в котлован за гаражами, а Данилко, дурненький, поліз туди по коліна в талій воді. Сам. У куртці, яку вона три місяці вибирала.

Як розмокли підручники, а замість квітів в альбомі лишилися сірі розводи, на які без сліз не глянеш.

Як за годину температура піднялася майже до тридцяти дев’яти, і довелося бігти в аптеку, а потім усе одно викликати невідкладну. Жінка, що приїхала, подивилася на неї так, що краще б насварила.

Як гості порозходилися, торта й не покуштувавши. А вона ж хотіла за тим тортом і поїздку на море обговорити, і ремонт у дитячій, на який відкладала два роки.

— А щеня я віднесла назад, — Оксана фиркнула. — Туди ж, на пустир. Коли Данилко заснув.

І геть не помічала, як із кожним її словом обличчя вчительки темніє.

* * *

Валентина Іллівна підняла з підлоги альбом, що сповз із батареї, поклала на нього долоню і заговорила тихо. Так тихо, що Оксана мимоволі затихла теж.

Про зелені завитки, які восьмирічний хлопчик виводив півуроку. Про те, як він боявся дихнути на аркуш, щоб не змазати. Про те, що фарба не встигла висохнути, бо він поспішав додому — до неї.

Про хлопців, які кинули живе в яму, і про малого, який цього не стерпів.

Потім устала, взяла Оксану за руку і підвела до вікна.

— Он він, той котлован. Бачиш? Там не те що цуценя — там Данилко твій міг лишитися. Ти про це подумала? А він, гадаєш, про це думав? Він, може, про квіти свої думав. Щоб устигнути до вечора.

Оксана мовчала.

— А може, ти забула, як сама сиділа на лавці біля школи і ревіла в три струмки? Кошеня до грудей притискала, яке в хлопців за котельнею відібрала. Ми його всім класом гладили і твою маму чекали.

— Валентино Іллівно…

— Ти додому йти не хотіла. Пам’ятаєш чому? Бо твої той «блохастий клубок» за двері винесли. Добре, схаменулися за півгодини.

Вчителька розкрила альбом.

— То я тобі нагадаю. І Тимка твого нагадаю, з яким ти нізащо не хотіла прощатися. І Дуная, вухатого щеняти двірської Найди, що ходив за тобою хвостом мало не до самого інституту. І грака з переламаним крилом, над яким ти в живому куточку шефство взяла.

Вона дістала з пожовклих сторінок велику фотографію. Тендітна дівчинка у білому фартусі притискала до грудей пухнасте кошеня і всміхалася до однокласників, що обступили лавку.

— І доброту твою нагадаю. Ту, що в тобі всьому наперекір проростала.

Услід за фотографією на стіл ліг дитячий малюнок, вицвілий до блідо-рожевого. Дівчинка тримала в одній руці кудлате цуценя, а другою міцно чіплялася за мамину долоню.

— Була б моя воля, — вже суворіше сказала Валентина Іллівна, — я б те щеня разом із Данилком розцілувала. А ляпки ці в рамку вставила. Бо це не ляпки, Оксано. Це доказ, що ти виростила людину.

Оксана дивилася на малюнок і не бачила його. Вона дивилася на зачинені двері дитячої кімнати і біліючими пальцями стискала край нещасного альбому.

— Валентино Іллівно. Рідненька. Ви побудьте з ним хвилин двадцять. Я швидко. Я миттю.

І, накинувши пальто просто на домашнє, вибігла в під’їзд.

* * *

На пустирі вже сутеніло.

Вона обійшла його двічі. Кликала і так, і сяк — «гей», «маленький», «ну де ти». Промочила ноги по кісточки і перестала це помічати. Раз у раз оглядалася на своє вікно і думала одне: пробачить чи ні?

Знайшла не на голос. Почула шкряботіння під шматком шиферу, підняла його — і на неї глянули двоє переляканих очей.

Щеня не тікало. Воно просто трусилося і мовчало.

Оксана розмотала шарф, загорнула щеня разом із багнюкою і понесла за пазухою, під пальтом. Усю дорогу відчувала на ключиці холодний мокрий ніс і думала не про бліх. Думала, що завтра з ним треба до фахівця, а сьогодні — тепла вода, ганчірка і терпіння.

На сходах їй трапилася сусідка з третього поверху. Подивилася на брудне пальто, на шарф, що ворушився, і не сказала нічого.

Уночі Данилко прокинувся, побачив біля батареї коробку і вирішив, що це від температури.

— Спи, — озвалася мама з крісла. — Він нікуди не подінеться.

* * *

Наприкінці травня, коли уроки вже скінчилися, а сонце ще стояло високо, Данилко зазирнув у порожній клас.

— Валентино Іллівно, а вгадайте, хто це.

Він поклав на парту аркуш. З аркуша дивився чорнявий пес із білою плямою на передній лапі.

— Ясь! — упізнала вчителька. — Он же й зірочка на лапі світиться. Як згадаю, скільки ми з твоєю мамою ті лапи відмивали…

— А я їх тепер щодня мию, — гордо сказав Данилко. — Мама каже: завів друга — доглядай. Вона нам для цього ванночку окрему купила. І місце йому в коридорі зробила, під вішаком.

— Хороша в тебе мама.

— А ще, — хлопчик раптом насупився, — у нас над столом ляпки висять. У рамці. Мама на них дивиться і всміхається. Хіба ж можна всміхатися ляпкам, Валентино Іллівно?

— Ляпкам? — вчителька хмикнула. — Виходить, можна. Якщо ляпки ті від щирого серця. Ти краще скажи, як у мистецькій справи? Виходить?

— Ще й як виходить! Скоро мамин портрет намалювати зможу. Ото вона зрадіє. А поки що ось, — Данилко поліз у рюкзак і витяг складений удвоє аркуш. — Це вам. Від мами. Вона теж малює.

Валентина Іллівна розгорнула.

На білому аркуші розсипом кольорів усміхався Данилко, поклавши руку на голову чорнявого пса, який дивився на нього знизу вгору з відвертим обожнюванням.

Праворуч стояла мініатюрна світловолоса дівчинка у шкільній формі, що давно вийшла з моди, і притискала до грудей пухнасте кошеня.

А ліворуч, з-за столу, заваленого букварями, на них обох дивилася вона сама — Валентина Іллівна. З усмішкою і такими живими очима, яких у себе в дзеркалі давно вже не бачила.

Вчителька змахнула сльозу і раптом усміхнулася.

У самісінькому куточку аркуша, виведене квітами й тонкими зеленими завитками, причаїлося одне-єдине слово.

«Пам’ятаю».