Тендітна любов

Лізина чашка так і стояла на полиці — синя, в білий горошок, з відбитою ручкою. Сергій Макарович щоранку діставав свою, велику, як цебро, а ту не чіпав. Обмахне навколо ганчіркою й поставить назад. Уже рік як обмахує.

Микола Кузьмич зайшов у неділю без стуку, як заходив останні сорок років. Постояв у дверях, придивився до друга — і в грудях неприємно кольнуло.

— Сергію, ти в дзеркало давно заглядав?

— А що там нового.

— Та нічого. Штани на тобі теліпаються, от що нового. Ти ж був дуб дубом, тебе трактором не звалиш було. А зараз?

Сергій Макарович знизав плечима й поставив чайник. Спина в нього й досі була широка, руки — важкі, робочі, а от очі стали чужі. Вигорілі.

— Може, тобі… — Кузьмич покашляв. — Ну, знайти когось. Рік уже минув.

— Ні.

— Та я ж не про весілля кажу. Просто щоб хата не мовчала.

— Коля, — Сергій Макарович повернувся від плити, і Кузьмич пошкодував, що почав. — Ти мою Лізу бачив? От і не кажи більше нічого.

Кузьмич і справді не міг уявити на її місці іншу жінку. Ліза була маленька, тонка в кістці, у сорок кілограмів разом із зимовим пальтом. Поруч із чоловіком вона здавалася горобчиком, що сів на плече бику. Сорок років сів — і не злетів.

Він її беріг, як не бережуть кришталь. Носив на руках через калюжі, коли їй було вже за шістдесят і сусіди сміялися. Возив по лікаpнях, коли почалося. Купував лікu, за які віддавав половину пенсії, і жодного разу не сказав уголос, скільки вони коштують. Не вберіг тільки від хворобu, яку знайшли надто пізно.

— Ну добре, — здався Кузьмич. — Жінку тобі не треба. А душа жива поруч потрібна. Собаку заведи.

Сергій Макарович помовчав. А тоді раптом кивнув.

* * *

Кузьмич повеселішав. Раз погодився — значить, житиме. Не згорить від тиші.

Собаку він другові підбирав так, як підбирають чоботи: щоб по нозі. Велика фігура — великий пес. Вівчарка. Або хоч серйозний двірняк, з тих, що гавкають так, що в сусідів клямка сама відскакує.

Почали з Петра з крайньої вулиці — у нього Сільва саме привела шістьох.

— Макарович, ти глянь, які кабани! — Петро підняв за черево кудлате щеня. — Місяць, а вже морда серйозна. Оцей он дивиться на тебе так, ніби прикидає, з якого боку почати.

Сергій Макарович подивився. Щеня подивилося у відповідь.

— Гарні, — сказав він. — Я подумаю.

— Думай, — трохи ображено дозволив Петро. — Тільки не до Різдва.

За ворітьми Кузьмич не витримав:

— Ну?

— Не моє, Колю.

— Та чому?!

— Бо гризти я і сам умію. — Сергій Макарович довго шукав слова. — Мені б… м’якшого когось. Щоб треба було берегти.

Кузьмич аж крякнув.

Потім було ще два села, чотири двори і його стара «шістка», яка з’їла бензину більше, ніж вони проїхали кілометрів. Один пес був завеликий, другий надто голосний, третій дивився вовком.

— Декому наречену легше підібрати, ніж тобі псину, — бурчав Кузьмич десь у травні. — Усіх знайомих собак перебрали. Усе, Сергію. Кінчилися в мене собаки.

— Значить, не час, — спокійно сказав Сергій Макарович.

Він і сам не міг пояснити, чого чекає. Просто знав: коли побачить — упізнає.

* * *

У липні в хату навпроти заїхали люди.

Хата стояла порожня років вісім, з провислим дахом і бузиною під вікнами. Нові господарі почали з даху: спершу привезли шифер, потім бригаду, потім вікна. Гриміли з ранку до вечора.

Жінка була молода, у коротких шортах і рожевій панамці, говорила так, що чути було через дорогу. Чоловік — високий, сутулий, в окулярах, років тридцяти. Мовчазний. А під ногами в них крутилася якась темно-коричнева дрібнота на тонких ніжках, кругленька, з вухами як два локатори.

«Дачники», — визначив Сергій Макарович і знайомитися не пішов.

Дачники прийшли самі.

— Доброго дня! — жінка штовхнула хвіртку й зайшла на подвір’я так, ніби заходила сюди все життя. — Ми ваші сусіди тепер. Марина. А то мій Славко.

Славко ніяково кивнув. Йому явно було незручно, що вони вломилися до чоловіка серед роботи.

Дрібнота вискочила з-за його ніг, дзвінко тявкнула й помчала просто до Сергія Макаровича.

— Ой, ви не лякайтеся! — Марина спробувала перехопити собаку й не встигла. — Це Клепа. Клеопатра. Вона в нас безсоромна, але не зла.

Клеопатра тим часом ретельно обнюхувала його калошу. Калоша їй сподобалася.

— Вона в нас, знаєте, злочин скоїла, — тараторила Марина, ганяючись за нею між грядками. — Порода ж, документи. Я вже й покупців на цуценят знайшла. А ця от вибрала якогось волохатого кавалера з ферми. І що тепер із того вийде — ніхто не скаже.

Клепа прошмигнула між калошами й зникла в кропі.

— Вам, до речі, собачка не потрібна? — віддихуючись, спитала Марина.

Сергій Макарович тільки хмикнув. Собака йому була потрібна. Але ж хіба то собака.

Так він думав тоді.

* * *

Наприкінці серпня Марина перехилилася через паркан:

— Наша безсоромниця розродилася! Дві дівки. Малесенькі, як дві ложки шоколадного морозива. Хочете глянути?

Хотів.

У кутку, в коробці з-під пральної машини, лежала втомлена й дуже горда Клеопатра. Поруч ворушилося щось коричневе, сліпе й таке маленьке, що Сергій Макарович затамував подих. Здалося: дихнеш у той бік — і здує.

Він нахилився. Одне з цуценят підняло голову — сліпу, з носом-ґудзиком — і засопіло в його бік.

І тут його накрило.

Тому що воно було тендітне. Не маленьке, не смішне, а саме тендітне — так, що серце заходилося. Він сорок років жив поруч із тендітним. Умів тільки одне: тримати обережно.

Марина щось говорила, він не чув.

— Візьмете одну? — долетіло нарешті.

— Візьму, — сказав він хрипко. — Коли можна?

— Місяців через три, не раніше.

Він відразу засмутився. Три місяці — це вже листопад, дачники давно поїдуть.

— Так ви ж…

— Я поїду, — Марина махнула рукою. — А Славко залишиться. Він, бачте, котел уже поставив, стіни утеплив, інтернет провів супутниковий. Йому місто набридло. Каже, з його професією можна працювати хоч із-за печі. Комп’ютерний геній у мене. А як на мене, то просто сич.

* * *

Марина поїхала в кінці серпня. І більше не приїжджала.

Славко про це сказав тільки раз — у жовтні, коли Сергій Макарович зайшов подивитися на цуценят.

— Ми надто різні, Макаровичу. Вона — свято. А я… — він поправив окуляри. — Я взагалі не розумію, як ми два роки протрималися. Вона більше не приїде. Хату лишила мені.

Сергій Макарович жаліти не вмів. Постояв, поклав важку руку йому на плече, потримав. Славко чомусь відвернувся до вікна.

Мабуть, відтоді вони й потоваришували.

* * *

Наприкінці листопада Миша переїхала через дорогу. Ім’я причепилося з першого дня, і винен був Кузьмич.

— Це що таке?! — сказав він, побачивши на долоні друга коричневу грудочку. — Це ж миша! Сергію, ти з глузду з’їхав. Я тобі яких кабанів пропонував!

— Миша то й Миша, — погодився Сергій Макарович.

Він накупив їй усього: лежак, мисочки, корм, іграшкового зайця більшого за неї саму. А ще виніс із шафи стару Лізину хустку, вовняну, з китицями, і сам, у три вечори, кривими стібками пошив із неї попону. Ніхто того не бачив. Тільки Миша, яка спала в нього на колінах, поки він шив.

Кузьмич не вгавав до самої зими.

— Ну от що ти в ній знайшов? Здоровий мужик і таракан на мотузці. Таких у сумочках носять! Ти її що, в авоську саджатимеш, коли по хліб підеш?

— В кишеню, — незворушно відповідав Сергій Макарович. — У мене кишені глибокі.

— Тьху на тебе.

А одного разу він усе-таки відповів по-справжньому. Сиділи на кухні, Миша дрімала в рукаві його светра — вона завжди залазила туди, як у нору.

— Ти, Колю, думаєш, вона від холоду труситься? Ні. Вона від почуттів труситься. Її розпирає, а вона маленька, їй нікуди те подіти. — Він помовчав. — Ліза так само була. Пам’ятаєш, як вона плакала на весіллі в Оксанки? Всі сміються, а вона стоїть і тремтить. Я її тоді за руку взяв, а рука холодна, як льодяник.

Кузьмич поставив чашку й нічого не сказав.

— Мені велика собака не потрібна була, — тихо закінчив Сергій Макарович. — Мені треба, щоб було кого берегти. Я більше нічого робити не вмію.

За вікном скреготнула хвіртка. Миша вилетіла з рукава, зіскочила на підлогу й залилася дзвінким гавкотом — уся, від носа до хвоста.

— О, — усміхнувся господар. — Славко з її мамою прийшов. Ти з ним м’якше, добре? Він теж сам залишився.

— Друга завів, — пошепки обурився Кузьмич.

— Він тепер наш, сільський. Дай людині шанс.

* * *

Новий рік зустрічали втрьох.

Хоча ні. Під столом крутилися дві коричневі бешкетниці — Клеопатра й Миша, мати з дочкою, — і гризли одну на двох іграшку. На столі стояв яблучний пиріг, який Славко спік уперше в житті й тому нервував більше, ніж на роботі. Чайник доливали тричі.

— Славку, — сказав Сергій Макарович, піднімаючи чашку з узваром, — бажаю тобі в новому році зустріти свою людину. Бо без любові чоловікові кепсько. Ти хлопець розумний, добрий, руки з правильного місця. Дах мені перекрив і гpошей не взяв.

— І я бажаю, — приєднався Кузьмич. — Я тебе, чесно скажу, спершу недолюблював. Думав: городський, у слухавках ходить. А ти нормальний виявився.

Славко зніяковів, поправив окуляри.

— Дякую. А я долі вдячний. І Марині трохи. Це ж вона цю хату вибрала: недорого, каже, і досить уже перебирати. Не знаю, чи хотіла зекономити, чи швидше нас із Клепою кудись подіти. Не виправдали ми надій. Але вийшло, як вийшло. І, здається, всім добре.

Миша вилізла з-під столу, дряпнула хазяїна по холоші й почала вимогливо сопіти, поки він не підняв її на долоню. Влаштувалася в теплому рукаві, зітхнула по-людськи і затихла.

Сергій Макарович накрив її зверху другою долонею — обережно, ніби тримав воду.

За вікном сипав густий сніг. Грудень тихо передавав справи січню. І чоловікам за столом чомусь вірилося, що рік буде добрий.