Два тижні потайки

Спочатку був звук. Навіть не гавкіт, а низьке, тягуче гарчання на три голоси — таке, від якого всередині все стискається в грудку.

Матвій ішов від зупинки й уже майже дійшов до свого під’їзду. Дощ сипав третій день поспіль, той листопадовий, дрібний і безкінечний, від якого не рятує ні капюшон, ні парасолька. Під ногами хлюпало. Біля гаражів глину розмісило так, що кросівки провалювалися по щиколотку, і він щовечора чистив їх у ванній старою зубною щіткою, щоб мама не сварилася.

Гарчання йшло саме звідти, з-за гаражів.

Він міг пройти повз. Чесно — міг. Було холодно, було темно, було пів на шосту, а здавалося, що дев’ята. Але ноги самі повернули на звук.

Три собаки притиснули щось чорне до залізних дверей підвалу. Вони не кидалися — вони робили гірше: підступали по колу, поволі, впевнено, як роблять ті, хто знає, що здобич уже нікуди не дінеться. Чорне тіло вжалося в кут між дверима й стіною і шипіло. Тонко, надривно, останніми силами.

Матвій не думав. Він розігнався, гримнув ногою по гаражних воротах — і замок загув так, що в нього самого задзвеніло у вухах.

— А ну пішли звідси! Пішли!

Собаки сахнулися. Найбільший, рудий, з обвислим вухом, обернувся, глянув на хлопця довгим оцінювальним поглядом. Матвій ударив по воротах ще раз. І ще. Гуркіт покотився поміж гаражами, десь у будинку відчинилося вікно. Собаки потрусили в бік смітників, оглядаючись.

Стало тихо. Тільки дощ шелестів по калюжах.

* * *

Матвій присів навпочіпки метрів за два. Ближче не пішов — знав, що не можна.

У кутку сидів кіт. Чорний, мокрий наскрізь, від чого здавався худим, як щур. Шерсть злиплася бурульками. Одне вухо було надірване згори, і по ньому текла темна цівочка, змішана з дощем. Очі — жовті, круглі, застиглі від переляку.

— Тихо, — сказав Матвій. — Тихо ти. Я не по тебе.

Кіт шипів. Хлопець сидів. Хвилину, дві. Коліна занили, вода з капюшона затікала за комір. Він стягнув з себе олімпійку — під нею лишилася сама футболка, і листопад одразу вгризся в лопатки — і поклав її на землю розкритою.

— Давай так. Я тебе беру, ти мене дереш. Домовились?

Кіт не дер. Коли Матвій обережно згорнув його в олімпійку, той тільки обм’як і став раптом дуже маленьким і дуже легким, наче в руках була не тварина, а жменя мокрого пір’я. Серце в нього гупало часто-часто, як у горобця. Матвій відчував це животом, крізь тканину.

І тільки коли пішов до під’їзду, до нього дійшло, що він робить.

* * *

Квартира була не їхня. Це головне, що треба знати про цю історію.

Вони з мамою знімали однокімнатну в п’ятиповерхівці, і коли підписували папери, господиня, Валентина Петрівна, сказала рівно три речі: платити до п’ятого, у ванній не свердлити, тварин не заводити. Мама тоді закивала так швидко, що Матвій зрозумів: питання закрите назавжди.

Мама, Олена, працювала в магазині на розі. Зміна до дев’ятої, а ще вона брала підміни, і тоді приходила о пів на одинадцяту, ставила сумку, скидала кросівки й хвилин десять просто сиділа на табуретці в коридорі, не вмикаючи світло. Матвій знав цю тишу напам’ять. У такі вечори про кота говорити не можна було в принципі.

Він відчинив двері своїм ключем. У квартирі пахло вчорашнім борщем. На годиннику — 17:52. Мама прийде о 21:20, якщо без підміни.

Три з половиною години.

* * *

У ванній Матвій налив у тазик теплої води й почав по одній вимивати котові лапи. Кіт терпів. Не мурчав, не вирвався — просто дивився кудись у стіну поверх його плеча, наче вирішив, що це все відбувається не з ним.

Вухо хлопець промив і притиснув чистою серветкою, поки не перестало. Більше нічого робити не став — боявся зробити гірше.

Потім витер кота маминим старим рушником. І ось тут сталося головне.

Кіт почав сохнути. І рости.

Худий мокрий щур на очах перетворювався на чорну хмару. Шерсть підіймалася, розпушувалася, і за півгодини на пральній машині сидів кіт розміром приблизно з мікрохвильовку, з коміром, як у боярина, і з абсолютно ображеною мордою.

Матвій сів на край ванни й засміявся вперше за весь вечір.

— Ти ж пух. Ти реально пух.

Кіт кліпнув.

Так у нього з’явилося ім’я.

* * *

Далі почалися найдовші два тижні в житті Матвія.

Він вирахував усе. Лоток — пластиковий тазик, у якому мама колись замочувала білизну; піску набрав унизу, з дитячого майданчика, носив у пакеті по два кілограми й пересипав уночі. Тазик стояв на лоджії за коробками з-під ремонту, які лежали там ще від попередніх квартирантів.

Годував із кишенькових. Мама давала йому трохи гpoшей на день на буфет — і два тижні Матвій ходив голодний до третьої, зате Пух їв нормальний корм, а не суп.

Прокидався на двадцять хвилин раніше, щоб зібрати шерсть. Шерсть була скрізь. Вона була в чайнику. Вона була в підручнику з геометрії. Одного разу він знайшов чорну волосину в мисці з вівсянкою і встиг вибрати її за секунду до того, як мама повернулася від холодильника.

— Матвію, ти собак десь гладив?

— Що?

— На кофті шерсть.

— А. То з фізри. У нас у залі кіт живе, сторожихин.

Мама подивилася на нього трохи довше, ніж треба було. Але нічого не сказала.

А Пух… Пух перші три ночі сидів під ліжком і виходив, тільки коли в кімнаті гасили світло. На четверту він виліз, походив по кімнаті, обнюхав кросівки, рюкзак, батарею. А потім заскочив на ліжко, потоптався в Матвія на ногах і ліг. Важкий, гарячий, справжній.

Матвій пролежав до другої ночі, боячись поворухнутися.

* * *

Спалилося все на дурниці.

У четвер маму відпустили на дві години раніше — привезли товар не тієї партії, приймання перенесли. Вона відчинила двері о сьомій, коли Матвій сидів на кухні над задачами, а Пух спав у коридорі просто посеред килимка. Розкинувшись. Пузом догори. Як господар.

Матвій почув ключ і встиг тільки підвестися.

Мама стояла в дверях із пакетом у руці. Дивилася вниз.

Пух прокинувся, підняв голову й подивився на неї.

— Матвію, — сказала мама дуже спокійно. І від цього спокою всередині все впало.

— Мам.

— Скільки?

— Що скільки?

— Скільки він тут живе?

Він хотів збрехати. Правда, хотів. Але подивився на неї і сказав:

— Два тижні.

Мама поставила пакет на підлогу. Не роззуваючись, пройшла на кухню, сіла на табуретку в куртці. Матвій став у дверях.

— Два тижні, — повторила вона. — У мене в квартирі. Яка не моя.

— Мам, я його з-під собак витяг. Там три було. Вони його до підвалу притисли, він уже й не тікав, він просто сидів і…

— Матвію.

— Йому вухо порвали!

— Матвію! — вона підвищила голос, і він замовк. — Ти розумієш, що Валентина Петрівна нас за два дні звідси попросить? Ти розумієш, скільки зараз коштує оренда? Ти хоч раз бачив, скільки я плачу за цю однокімнатну з обдертими шпалерами?

— Я знаю.

— Нічого ти не знаєш.

Він хотів сказати щось іще. Але тут у кухню зайшов Пух.

Зайшов спокійно, як людина, яка почула, що обговорюють її. Підійшов до маминої ноги. Понюхав холошу джинсів. І ткнувся лобом їй у коліно.

Мама завмерла.

Вона сиділа й дивилася на нього довго-довго. А потім опустила руку і провела по чорній спині — раз, другий. Пух заплющив очі й загув, як старий холодильник.

— Мам?

Вона не одразу відповіла.

— У нас у бабусі в селі кіт був. Мурчик. Я в твоєму віці була. — Голос у неї став якийсь інший, тихіший. — А потім ми в місто переїхали, у гуртожиток, туди з тваринами не можна було. Його сусідам залишили. Мені сказали: не переживай, він там у себе вдома, йому й краще.

Вона помовчала.

— Я через рік приїхала. Питаю про нього. А вони плечима знизують: та ходив-ходив, а потім десь дівся.

Матвій не знав, що на це сказати.

— Мам, я його не віддам.

— Я чую.

Пух гудів. За вікном шелестів той самий безкінечний дощ.

— Завтра подзвоню Валентині Петрівні, — сказала мама і встала. — І, Матвію. Якщо ти ще раз два тижні ходитимеш без обіду, я про це дізнаюся не від класної, а від тебе. Домовились?

Він кивнув. Вона все знала. Мами завжди все знають.

* * *

Валентина Петрівна вислухала мовчки. Потім спитала:

— Кіт? А шпалери він дере?

— Ще ні, — чесно сказала мама.

— Значить, буде. Купіть йому оту штуку, дряпалку. Мій колись диван на клапті пустив, поки я здогадалася.

Мама зробила паузу.

— То це «так»?

— Ой, Олено. Мені шістдесят вісім. Що я, кота в хлопця забиратиму? Тільки щоб на балконі не смерділо.

* * *

Перший сніг ліг у середу, під ранок.

Матвій вийшов у школу — і на секунду серце в нього провалилося кудись у живіт. Біля дверей під’їзду, просто в снігу, сидів чорний кіт. Згорблений, засипаний, з білими крупинками на морді й на вухах, і дивився знизу вгору жовтими очима.

Не Пух. Пух лежав удома на батареї, розкинувшись, як паша.

Інший.

Матвій постояв. Потім піднявся назад на третій поверх, узяв з кухні жменю корму і стару картонну коробку з-під чайника. Поставив коробку в кутку тамбура, підстелив свою здохлу флісову кофту, висипав корм у кришку від банки.

Мама вийшла на сходовий майданчик у халаті, побачила коробку і все зрозуміла з першого погляду.

Він приготувався до розмови.

— Кофту могла б і я стару дати, — сказала вона. — Ця в тебе ще нормальна була.

І пішла вдягатися на зміну.