Це мій кіт, не смій його чіпати!

Головним правилом безпритульного кота було лишатися непомітним.

Невидимим, нечутним, неіснуючим. Так безпечніше. Сумний досвід поневірянь підказував: тільки так і можна вижити.

Узимку він потай тулився під ніколи не топленою сусідською лазнею, давно перетвореною на курник. Або під верандою великого будинку.

А в тепло його прихистком була нора під старою вербою біля ставка.

Їв усе, що знайшов, відібрав або спіймав.

* * *

Весна того року видалася рання.

Андрій і Тетяна виїхали за місто зранку — сонце світило яскраво, березневе небо нарешті було чисте, асфальт сухий, дорога вільна.

Діти в них давно виросли, завели свої родини й жили далеко за кордоном. Навідувалися зрідка, привозили онуку й онука у велику спорожнілу квартиру.

А з часом з’явилася думка купити будинок. Для відпочинку й для душі.

І от, нарешті, мрія здійснилася. Волею його величності випадку, через знайомих їхніх друзів, вони купили дім у літньої художниці. Саме такий, як хотіли: недалеко, з міськими комунікаціями, на просторій доглянутій ділянці, у кінці якої був великий ставок.

Найнята бригада все доробила якісно й у строк. А попереду було ціле літо з тихими вечорами в маленькому приміському містечку.

* * *

Того дня вони доїхали легко й швидко.

Нашвидку перекусили й вирушили в сад.

Не встигли зробити й двох кроків від будинку, як почули протяжні жалібні крики якоїсь тварини з боку ставка.

Підійшли ближче — і побачили на старій вербі кота.

— Оце так гість, — здивувалася Тетяна. — Чий же це такий?

* * *

Але це був далеко не гість.

Це був неофіційний мешканець їхньої ділянки.

Тиждень тому лаз, через який він потрапляв у курник і підбирав там рештки з годівниці, забили дошкою.

Їсти стало нічого зовсім. Навколо тільки талий сніг.

І голод — той самий, що вже не дає лежати в норі, — змусив його порушити головне правило. Вилізти. Показатися. Закричати.

Кіт кричав спершу в бік теплого будинку. А потім просто задер голову й вив у небо, як собака.

Ніби кликав небеса допомогти йому пережити цей день.

* * *

Тетяна побігла в дім і повернулася з великою котлетою.

— Киць-киць-киць, — покликала вона, тримаючи частування в руці.

Кіт, зачувши запах, замовк. Обережно спустився з дерева й став біля стовбура — хитаючись, тремтячи й не зводячи голодних очей з її руки.

Це був великий живий скелет, обтягнутий шкірою з брудними ковтунами. Ніс подертий ущент. Велику голову вінчали обірвані, обморожені вуха.

Вигляд цього кота вразив подружжя до глибини душі.

 

* * *

Так вони й стояли кілька хвилин, мовчки вивчаючи одне одного. Здичавілий кіт, який помирав з голоду, і двоє людей.

А тоді кіт зібрав останні сили, стрибнув — і точно розрахованим рухом вибив котлету з руки жінки.

Схопив здобич і, насилу тягнучи слабкі лапи, зник.

Усе сталося дуже швидко.

Тетяна дивилася на глибоку подряпину, яку голодний кіт лишив їй ненавмисно.

* * *

Рану вдома ретельно обробили й перев’язали.

Подружжя було засмучене. І все ж жалість до цього вигнанця нікуди не поділася.

Тетяна взяла старий сотейник, склала туди частину привезених продуктів — котлети, сир, творог — і разом із чоловіком віднесла до верби.

Прийшовши надвечір, вони побачили, що частування майже все з’їдено.

Подумали — і поїхали в магазин. Купили великий пакет доброго вологого корму, щоб бідоласі вистачило до наступних вихідних.

А між собою вже називали його Кузьмою.

* * *

Так і повелося.

Приїжджаючи на вихідні, перше, що вони чули, заїхавши у двір, — гучний привітальний бас Кузьми, який чекав у саду.

Він напрочуд точно вмів розрахувати час їхнього приїзду.

Довго цей кіт не міг повірити людині. Її добру й ласці, яких ніколи не знав.

Але добро таки переважило. І кіт поступово почав обережно підходити.

* * *

Тетяна вдягала товсті в’язані рукавиці й гладила його, обережно прибираючи брудні ковтуни, які він не зміг відірвати сам.

Процедура коту, схоже, подобалася. Він муркотів і мружив великі очі.

А муркотів Кузьма голосно. Як трактор.

Невдовзі на рожевій шкірі голих боків почала з’являтися нова пухнаста шерсть.

Кузьма гарнішав на очах. Загоїлися оброблені рани. Став чистим обережно вимитий ніс. Від ситої годівлі кіт почав поправлятися.

Хода стала поважною — з неквапним переставлянням довгих жилавих лап і хвостом, піднятим трубою.

Так він обходив свої володіння. Порушників кордону досвідчений Кузьма виставляв за межі ділянки швидко й з ганьбою.

* * *

Сусідом по ділянці був невизначеного віку низькорослий, замкнутий, самотній чоловік.

Він постійно був не в гуморі й не відповідав на ввічливі привітання нових власників.

Крадькома поглядав на них і на кота вороже. Щось буркотів собі під ніс.

Андрій із Тетяною вирішили, що сусід просто великий дивак, і перестали звертати на нього увагу.

* * *

Подружжя всім серцем прив’язалося до свого маленького сторожа.

Тепер, збираючись на вихідні, вони включали в список і речі для Кузьми: корм, ліки, нашийники від бліх, вітаміни.

Усе було добре.

Але одне правило перебороти вони так і не змогли.

Кузьма заходив на веранду й лишався там з людьми тільки якщо двері були відчинені. Щойно двері зачиняли — кіт починав несамовито метатися й кричати.

А заходити з веранди в дім відмовлявся категорично.

* * *

Спроба заманити його яловичим язиком зазнала цілковитої поразки.

Прокравшись на кухню, Кузьма раптом безпричинно запанікував і буквально злетів сходами на другий поверх.

Там, трощачи все на своєму шляху, кидався на вікна й несамовито волав.

Надалі спроб не повторювали. Просто тримали двері в дім відчиненими — може, сам колись зайде.

Так і жив цей свавільний самодостатній кіт у норі під вербою.

* * *

І нарешті настала довгоочікувана відпустка.

Цілий місяць у власному домі: сад, ставок, риболовля.

Приїхавши буденного дня рано вранці, Андрій і Тетяна пригостили зраділого Кузьму й сіли з книжками на веранді. Кіт, задоволений, пішов у своїх справах у сад.

Тиша й спокій панували в цьому маленькому затишному світі.

* * *

Аж раптом з боку ставка пролунав гучний жалібний котячий крик.

Подружжя кинулося в сад.

Коли вони добігли до води, сусід уже стояв на їхній ділянці з лопатою.

Злодійкувато озираючись, він тягнув до ставка сітку з волосіні, у якій бився заплутаний кіт.

— Стули пельку! Попався, — сичав він. — Зараз ти в мене поплаваєш, бродяго.

* * *

Андрій кинувся до нього, вихопив лопату й закинув її далеко вбік.

Сусід, який не чекав побачити господарів тут в будній день, на кілька секунд сторопів.

Але злоба, що його розпирала, заглушила розум.

— Цей котяра безхатній у мене курчат тягає! Нема чого тут заступатися! Понаїдуть усякі! Однаково йому кінець! Яке ваше діло? Він же нічий!

Він кричав, не дивлячись людям в очі.

* * *

Андрій зблід.

Він узяв за груди цього розвоюваного боягузливого чоловічка, який був йому по груди, — і підняв на рівень своїх очей.

— Це мій кіт, — сказав він голосно й виразно, струшуючи його в такт словам. — Не смій його чіпати!

Потім гидливо відштовхнув його від себе, як щось бридке.

Сусід не втримався на ногах і полетів у ставок.

* * *

На шум прибігла сусідка з іншого боку ділянки.

— Він усе бреше про курчат! Їх яструб по всій окрузі тягає, я сама кілька разів бачила! Він мою кішку зі світу звів, більше тут нема кому! Його тут усі знають і терпіти не можуть! Я бачила, як він із сіткою біля вашого ставка крутився — так ось на кого він полював! А цей нещасний кіт йому завадив! Я от дільничному напишу!

Сусід вибрався з води, підбіг до паркану, переліз на свою ділянку й зник.

* * *

Андрій узяв сітку з котом і швидко попрямував до будинку разом із заплаканою Тетяною.

На веранді сітку розрізали й звільнили Кузьму.

Кіт важко дихав. Підвестися він не міг — лапи його зовсім не слухалися.

Практично всю відпустку подружжя його лікувало.

Кузьма видряпувався з усіх сил. Він же тільки почав жити — завдяки цим добрим людям.

І він вижив.

* * *

Кіт за останній час настільки звик бути з людьми в домі й так йому це сподобалося, що виходити він став тільки за потреби. Або супроводжуючи своїх господарів.

Коли відпустка добігала кінця, Кузьма поїхав до міської квартири в зручній м’якій переносці.

Він швидко освоївся, прийняв нові порядки — і тепер із задоволенням їздить на дачу, гордо розташувавшись на передньому сидінні поруч із Тетяною.

* * *

А коли вони приїжджають, це вже сусід намагається зробити своє існування непомітним.

Кузьма ж походжає біля господарів гоголем.

Відданий і вдячний кіт, як і раніше, пильно охороняє свої володіння.

Тільки тепер він не ховається.