Бездомна кішка обрала книгарню

Килимок біля входу до книгарні на вулиці Сковороди Борис Семенович вибирав особисто. Мацав щетину, приценювався, довго торгувався з продавцем. На килимку було написано «Ласкаво просимо» — і власник вважав, що цим сказано все, що людині треба знати про його заклад.

Кішка думала інакше. Вона вклалася на цьому килимку першого ж холодного тижня і більше з нього не злазила.

— Киш! Ану киш звідси!

Борис Семенович махав на неї текою з накладними. Кішка розплющувала одне око. Сіра, худюща, з надірваним вухом і поглядом, у якому не було ні страху, ні поваги. Потім позіхала — довго, з відтягом, показуючи всі зуби, — і вкладалася назад.

— Оксано! — гукав він у зал. — Я ж просив не годувати цю жебрачку!

Оксана, студентка-заочниця, яка стояла за прилавком чотири дні на тиждень, знизувала плечима так, що жодного слова вже не треба було.

— Борисе Семеновичу, там мінус три вночі.

— Мені байдуже, скільки там. У мене оренда приміщення, у мене товар, у мене покупці. Мені тут звіринця не треба.

Двері його кабінету зачинялися з тим особливим стуком, який у книгарні знали всі троє працівниць.

* * *

Оксана вичікувала хвилин п’ять. Потім діставала з-під каси пакетик корму — маленький, на одну порцію, щоб не було доказів.

— Заходь, тихенько. Тільки не мурчи так голосно.

Кішка вже вивчила порядок. Спершу — грізний чоловік іде до себе. Потім клацає чайник. Потім її кличуть.

Тітка Світлана, яка пропрацювала в книжковій торгівлі тридцять два роки й бачила ще ті часи, коли за дефіцитним томиком стояли в черзі з ночі, спершу бурчала.

— Оце ще напасть на мою голову. Тварина ж некерована.

А сама наливала молоко в блюдце і ставила за стелаж із садівництвом, де ніхто не ходив, бо всі про сад питали навесні, а надворі був листопад.

Удень кішку тримали за ширмою в підсобці. Борис Семенович туди майже не потикався — казав, що від пилюки в нього починається чхання, а фахівець йому щодо цього вже все пояснив. Тітка Світлана постелила між стосами уцінених книжок вовняну кофтину, і виходило тепло: батарея поряд, згори лампа, збоку — паперова тиша.

— Світлано Миколаївно, ви де там подінулися? — долинало з залу.

— Ревізію роблю! — бадьоро відгукувалася тітка Світлана, ховаючи за спину миску.

* * *

Найгірше починалося о восьмій.

Магазин зачинявся, і кішку треба було виставити надвір. Вона це вгадувала хвилин за двадцять — починала ходити підсобкою кругами й тоненько нявкати біля дверей, ніби перевіряла, чи всі на місці.

— Пробач, маленька, — шепотіла Оксана, випускаючи її через чорний хід. — Якби я могла, я б тебе під пахву — і додому.

— У тебе гуртожиток, — казала тітка Світлана. — А в мене онука з алергією. Дві доби погостювала — і все, дитина в сльозах. Отака в нас із тобою нерухомість.

У дощ було зовсім тяжко. Кішка сідала під козирком, підбирала лапи й дивилася вслід — не жалібно, а якось спокійно, ніби вже все про людей зрозуміла й не тримала зла.

Наприкінці листопада вдарив перший мороз, і Оксана повернулася до магазину через годину після закриття. Принесла коробку з-під чобіт, обрізала бік, напхала туди ганчір’я і вставила все це під ґанок, під самі сходи, де не задувало.

— Хоч від вітру, — приказувала вона. — Це в нас, розумієш, тимчасове житло. Поки з ремонтом не визначилися.

Кішка потерлася об її черевик і полізла в коробку, ніби це справді був варіант.

Відтоді тітка Світлана стала приходити на роботу на сорок хвилин раніше — відчиняла чорний хід і впускала змерзлу за ніч гостю. Марічка, нова касирка, яка спершу шарахалася від будь-якої тварини, через два тижні вже носила в сумці контейнер із «залишками від обіду», а насправді — спеціально відкладену з вечері курку.

Так і жили: удень крадькома, увечері прощання. Аж поки тітка Світлана не полізла в підсобку по нову партію енциклопедій.

* * *

Вискочила вона звідти червона.

— Борисе Семеновичу! Там… на складі… книжки!

— Що — книжки?

— Погризені! Три штуки. Нові, вчора тільки привезли.

Борис Семенович пішов дивитися. Три подарункові видання, по чотириста вісімдесят гривень кожне, з тисненням і кольоровими вклейками, мали тепер обгризені кути. Із четвертого стирчали клапті обкладинки.

Він постояв над ними хвилини дві.

— Оксано. Телефонуй у службу, хай приїдуть із гризунами розбиратися.

— Борисе Семеновичу, — обережно почала Оксана, переглянувшись із тіткою Світланою. — А може, навпаки? Може, кішку залишимо? У неї ж робота така.

— Оце облізле створіння? У моїй книгарні?

— Зате безкоштовно, — підключилася тітка Світлана. — А ті приїдуть, розкидають свою хімію по кутках, потім тиждень вітри. Хто до нас у той тиждень зайде? Люди носом крутитимуть.

Борис Семенович подумки склав рахунок від служби. Додав до нього ще одну партію погризених енциклопедій. Потім уявив, як пані з Левади заходить по подарунок онуці й нюхає повітря.

— Хай вам грець, — сказав він. — Тільки на ніч. І щоб удень я її тут не бачив.

* * *

За тиждень він застав у залі картину, до якої життя його не готувало.

У кріслі для читання сиділа пані років шістдесяти в шубі, а в неї на колінах мурчала сіра кішка з надірваним вухом.

— Яке ж воно ласкаве, — казала пані. — Ви знаєте, я через усе місто їхала. Мені сусідка розповіла, що у вас тут таке диво.

— Перепрошую, але з тваринами в нас…

— Та годі вам, — відмахнулася пані. — Ви краще порадьте щось із сучасної прози. І я корму принесла, добрий, дорогий. Можна залишити?

Пішла вона з трьома книжками під пахвою.

— А непогано вона в цьому розбирається, наша Ласка, — хмикнула Оксана.

— Яка ще Ласка?

— Ну треба ж її якось називати. Вона в нас із першого дня спить на «Ласкаво просимо». То й буде Ласка. Менеджерка із зустрічі гостей.

— Ви геть подуріли, — сказав Борис Семенович.

Але виганяти вдень перестав.

* * *

Далі почалося таке, чого ніхто не планував.

Спершу забігали діти з сусіднього будинку — «на кішку подивитися». Потім студенти з інституту неподалік: серед них пішов поголос, що коли перед заліком погладити книжкову кішку проти шерсті, то викладач буде в доброму гуморі. Хтось зробив фотосесію «Коти і книжки» і виклав у соцмережі.

— Борисе Семеновичу! — влетіла якось Оксана. — Нас репостнула блогерка! У неї підписників більше, ніж у нас покупців за десять років!

— І що?

— Як що? Ідіть у зал подивіться.

У залі стояла черга. І майже кожен щось брав — незручно ж вийти з порожніми руками, коли ти півгодини гладив чужу кішку.

До кінця місяця виторг виріс удвічі. Борис Семенович замовив ремонт вітрини, який відкладав третій рік, і вперше за довгий час не рахував дні до платежу за оренду.

А Ласка увійшла в смак. Вона велично сиділа на стійці біля каси й дозволяла гладити себе не всім. Одних вітала мурчанням, інших проводжала таким поглядом, що люди чомусь одразу починали поводитися тихіше. Оксана божилася, що кішка навчилася позувати: щойно телефон піднімався — Ласка повертала голову в три чверті й дивилася в об’єктив.

* * *

Одного дня в книгарню зайшов худий хлопець у круглих окулярах і почав нервово смикати шарф.

— Добрий день. Я з видавництва. Ми тут подумали… може, зробимо матеріал про вашу кішку? «Пригоди книжкової Ласки», щось таке. Юрист наш каже, договір оформимо за тиждень.

Борис Семенович подивився на Ласку. Ласка незворушно вмивала лапу.

— Знаєте, — сказав він повільно, — вона взагалі не наша. Вона сама по собі. Просто прийшла й лишилася.

— Та не скромничайте! Усі ж знають, що ви спеціально прихистили бездомну кішку. Це така гарна історія.

— Так-так, — перебив Борис Семенович. — Але з однією умовою. Частина гонорару піде притулку.

Ласка схвально муркнула.

* * *

Тепер у кутку книгарні на вулиці Сковороди стоїть велика скринька для пожертв притулку. Поряд — фотографія худої сірої кішки з надірваним вухом. Тієї самої, що колись прийшла на чужий поріг і не знала, що з цього вийде.

А Ласка спить на теплому підвіконні, згорнувшись клубком між стосами книжок. Бо кожній кішці потрібен дім. Навіть якщо цей дім — книгарня.