Ото б мені таку маму

Засідання міського суду минуло буденно.

Павлик зрозумів, що матір позбавили батьківських прав, а його визначають у дитячий будинок. Або, як висловилася суддя, — «тимчасово поміщають в організацію для дітей, що залишилися без піклування батьків».

* * *

Мати істерично кричала, що буде скаржитися. Що відбирають у матері єдину дитину!

Присутнім було ніяково дивитися на опущену жінку в м’ятому, просякнутому тютюном одязі, обрезклу від постійних запоїв.

* * *

На цьому засідання суду закінчилося.

Павлик очікував подібного рішення й не засмутився. Тим паче до матері синівських почуттів не відчував. Утім, як і вона до нього — материнських.

* * *

До Павлика підійшла літня жінка з утомленими очима.

Галина Іванівна — упізнав Павлик. Директорка міського дитячого будинку.

— Ходімо, Павле, — сказала вона й поклала руку на його плече. — У нас тобі буде краще.

* * *

Павлик різким рухом скинув із плеча руку й зміряв її колючим, недовірливим поглядом.

За десять прожитих років він уже надивився на дорослих і засвоїв: що краще вони до тебе ставляться, то більше потім від тебе вимагатимуть.

* * *

Першого ж дня, після відходу вихователів, дитбудинківці з вигадкою, але без злоби «прописали» новоприбулого.

Павлик вирішив поки що дотримуватися дитбудинківських законів і не викаблучуватися.

* * *

Йому не сподобалося тут.

Відбій і підйом — за розкладом. Та ще й у школу ходити — обов’язково.

Що добре — так це смачна, ситна їжа й теплий одяг, виданий до холодів.

Затримуватися тут він не збирався і тільки чекав зручного випадку.

* * *

Галина Іванівна, добра й чуйна на дитяче горе жінка, завідувала дитбудинком багато років.

Її колишні підопічні з’їжджалися щороку в день чергового випуску хлопців. Підтримували, допомагали їм знайти своє місце у великому світі.

* * *

Приходили і на свята. Та й просто так забігали.

Загалом, вважали себе старшими братами й сестрами вихованців.

Багато душі й нервів було вкладено в кожного з них. Але великого серця Галини Іванівни вистачало на всіх.

* * *

І ось тепер — Павлик…

Кілька разів вона намагалася поговорити з ним. Але відчувала, що пробитися крізь кірку, яка роками наростала на душі цього вовченяти, буде непросто.

Потрібен час.

* * *

Він пішов листопадової ночі, поки не випав перший сніг.

Крім одягу прихопив щільний поліетиленовий пакет, у який висипав каструлю котлет, приготованих на ранок хлопцям, буханець хліба й велику пачку чаю.

На перший час вистачить. А там можна буде відкоркувати заначку.

* * *

Відчинивши половинку вікна, вибрався з дитбудинківської кухні, стулку акуратно причинив і рушив глухими вулицями — за місто.

Дійшовши до кінцевої зупинки автобуса, під неяскравим світлом ліхтаря набив пів кишені недопалків і рушив далі. До садових ділянок.

* * *

Це місце він вибрав завчасно, ще до суду, передбачаючи подібний результат справи.

Занедбаний будиночок на краю ділянок, зарослий бур’яном і з поваленим парканом — незаселений, дурневі зрозуміло. Двері і шибки — на місці.

* * *

Намагаючись бути непоміченим, натягав сюди старих ковдр, пару матраців, подушку.

Усе це позичив у спорожнілих після літнього сезону будиночках.

Треба відсидітися тижденьок, а потім — на південь, до моря.

* * *

Дійшовши до місця, роззирнувся. Усе чисто.

Обережно ввійшов у будиночок. У світлі ранку, що наставав, переконався — усе на місці, непроханих гостей не було.

Виклав із пакета припаси — котлети видавали приємний аромат. Уміють таки готувати дитбудинківські кухарі!

* * *

Відчинивши двері на вулицю, він, похитуючись, вийшов на ґанок і присів, заплющивши очі.

Млість минала, але очі ще застилала пелена сліз.

Крізь них він і розгледів, як із бур’яну висунулася голова кішки. Потім вона показалася вся.

Осінній вітер куйовдив шерстку на кістлявому тільці.

* * *

«Триколірна», — відзначив про себе Павлик.

— Голодна? Котлети занюхала?

Кішка стояла мовчки, насторожено поглядаючи на нього.

— Схоже, ти теж залишилася без піклування батьків, — Павлик хохотнув. — Ну заходь, поділюся з тобою їжею.

* * *

Павлик увійшов у дім, кішка шмигнула за ним.

Він дістав із пакета дві котлети, одну став жувати сам, другу кинув кішці.

Та з жадібністю кинулася на підношення, але їсти не стала.

* * *

Схопивши котлету, вона підійшла до дверей і здавлено нявкнула.

— Їж тут, можна, — з напханим ротом запропонував Павлик.

Але кішка чекала.

— Гаразд, іди.

* * *

Павлик прочинив двері й почав спостерігати за непроханою гостею.

Та перетнула ділянку й забралася в купу дощок, що були колись собачою будою.

* * *

Він пішов за нею і, заглянувши в буду, навіть присвиснув.

Котлету, муркочучи й давлячись, поїдали двоє кошенят.

А мама-кішка, ні шматочка не з’ївши, вилизувала їх, прикриваючи від осіннього вітру своїм худеньким тільцем.

* * *

Від побаченого в Павлика чомусь защеміло в грудях.

— Ото б мені таку маму, — прошепотів він.

Рішуче згріб хвостату родину й попрямував у будиночок.

— Будете жити зі мною! — сказав він мамі-кішці, і вона замуркотіла, напевно зрозумівши зміст його слів.

* * *

Увесь ранок він морочився з котородиною. Годував їх котлетами, грався з кошенятами.

Кішка з вдячністю дивилася на нього. Одного разу навіть підійшла, потерлася об Павликову щоку, щось нявкнула й прилягла на розкладений на підлозі матрац.

* * *

Ближче до полудня Павлик збагнув, що з кішкою щось негаразд.

Вона не вставала, носик був сухий і гарячий, а тільце часом стрясало тремтіння.

* * *

Кошенята безтурботно спали, укутані ковдрою.

А Павлик няньчився з кішкою, гріючи її за пазухою казенного пальта.

Щось розповідав їй і просив потерпіти.

Кішка вдячно муркотіла й навіть лизнула його в щоку, відгукуючись на турботу й ласку.

Але їй ставало дедалі гірше.

* * *

Збагнувши, що без лікарської допомоги вона не витримає, Павлик забрав усю свою заначку, яка в нього була, загорнув кішку в ковдрочку й майже бігом кинувся до кінцевої зупинки автобуса.

Благо він був на місці й рушив, щойно Павлик із кішкою на руках зайшов у двері.

* * *

Ветеринарна клініка була в сусідньому кварталі з дитбудинком.

Але Павлик уже не думав про наслідки.

«Треба врятувати маму-кішку, — засіло в нього в голові. — А там — хай буде що буде».

* * *

Прийом ішов за записом.

Але молодий лікар, окинувши поглядом Павлика, чомусь усміхнувся й запросив його до приймальні поза чергою.

— Давай сюди свою страдницю, — лікар спритно розгорнув ковдру.

* * *

Покликав на допомогу медсестру і, виставивши Павлика за двері, наказав чекати.

Чекати довелося хвилин тридцять.

Вийшов той самий лікар і, присівши поруч із Павликом на стілець, заходився розповідати.

* * *

— Кішка твоя сильно застуджена й виснажена. Ще й інфекцію підхопила. Організм ослаблений. У неї ж є кошенята?

— Так, — кивнув Павлик. — Двоє. Вони жили на вулиці. Вона сама не їла, усе їм тягала. Вона одужає?

— Будемо лікувати, — лікар знизав плечима. — Думаю, одужає.

* * *

— Лікарю, візьміть ось, у мене більше немає, тільки вилікуйте її, — Павлик простягнув лікареві свою заначку.

Але той м’яко відвів його руку.

* * *

— Будемо лікувати, — повторив він. — А ти приходь завтра. Ні, краще сьогодні ввечері. Обговоримо з тобою її лікування. І обов’язково принеси кошенят, їх теж треба оглянути.

* * *

Ледве дочекавшись вечора, Павлик дістався до клініки й дістав із-за пазухи кошенят.

— Ось вони, — Павлик погладив нетямущих і оглянув приймальню. — А де їхня мама? Вона жива?

* * *

— Не хвилюйся, усе гаразд, — лікар дивився на нього серйозно, навіть суворо. — Вона поки що під крапельницею, але все буде добре — слово даю. А я слово тримаю!

Він хитро глянув на нього поверх окулярів.

— Залиш кошенят і зачекай у коридорі. Тільки пообіцяй, що нікуди не підеш! Обіцяєш?

* * *

— Звичайно! — Павлик навіть здивувався. — Куди я піду?

Він зачинив за собою двері й завмер у нерішучості.

* * *

У коридорі на стільці сиділа Галина Іванівна.

Директорка дитячого будинку, з якого вночі він дав дьору.

Галина Іванівна із сумною усмішкою дивилася на Павлика.

* * *

— Обіцяв лікареві — тримай слово, — вона поплескала долонею по стільцю поруч із собою. — Сідай, Павлику, зачекаємо разом.

— Як ви дізналися, що я тут?

Павлик не дивився на співрозмовницю. Було соромно, хотілося зірватися з місця й бігти, аби не бачити добрих очей цієї немолодої жінки.

* * *

— Льоша, вірніше, Олексій Сергійович — ветеринарний лікар, він теж ріс у нашому дитбудинку. Був першим забіякою й хуліганом і ледь не втрапив у колонію.

Вона помовчала.

— Невже ти думаєш, що така людина не зрозуміла, що ти — наш?

* * *

— Він теж? — Павлик, приголомшений цим відкриттям, на всі очі витріщався на Галину Іванівну.

— Так, він теж. Завжди любив тварин, особливо кошенят. Довелося навіть дозволити йому тримати їх у дитбудинку.

* * *

Вона усміхнулася, згадавши, яким був Льоша в дитинстві.

— Після цього він дав мені слово, що забуде колишнє життя. І слово дотримав! Потім вивчився і ось… — вона змахнула рукою в бік кабінету. — Тепер він Олексій Сергійович!

* * *

Павлик мовчав і напружено думав.

Він хотів висловити все, що лежало на душі. Що зараз він розуміє, що вчинив негарно, але вночі здавалося — що правильно.

* * *

Розповісти про турботливу кішку-маму. Про те, як йому хотілося стати її кошеням, щоб відчути ніжність і ласку мами, чого не було в його житті.

Як йому хочеться допомогти кішці — бо вона така хороша, що й серед людей таких не буває.

Але слова комом стояли в горлі.

* * *

Галина Іванівна зрозуміла, що коїться в душі хлопчика, м’яко обняла його, притягнула до себе.

— Намерзся, Павлику? Холод-то який надворі!

* * *

І відчула, як напружилося хлоп’яче тіло, ще соромлячись відгукуватися на ласку.

Але кірка, що обліпила душу, уже осипалася шматками. Оголюючи гаряче, добре, чуйне серце.

Павлик обм’як і притих, відчувши себе кошеням під захистом мами, готової затулити й уберегти його від негод цього не завжди справедливого світу.

* * *

— У вас усе нормально? Павле? Галино Іванівно?

У дверях кабінету стояв Олексій Сергійович із кошенятами в руках, очі його за скельцями окулярів весело мружилися.

Хлопчик і жінка відповіли йому усмішками, водночас утираючи очі.

* * *

Щось перевернулося у свідомості хлопчика за ці кілька хвилин.

Павлик встав, глянув на них і, ставши серйозним, твердо сказав:

— Галино Іванівно, Олексію Сергійовичу! Я теж — даю слово!