Кіт, якого залишили

— Алло Степанівно, стійте! Ви ж зараз разом із тією валізою зі сходів поїдете!

Марина саме поверталася з магазину й побачила сусідку між другим і третім поверхами. Літня жінка стояла, притулившись плечем до стіни, а біля її ніг височіла темно-синя валіза, набита так щільно, що блискавка ледь сходилася.

У старій п’ятиповерхівці ліфта не було.

— Ой, Мариночко… — Алла Степанівна перевела подих. — Не кажи. Думала: що там ті два поверхи? А тепер стою й думаю, може, мені вже тут і жити залишитися.

Марина засміялася.

— Давайте сюди.

— Та вона важка.

— Я бачу.

Марина взялася за ручку й одразу зрозуміла, що сусідка не перебільшувала.

— Ви туди цеглу поклали?

— Майже. Три банки меду, варення, светри, чоботи… Ще сестрі кави купила. В неї там у селі магазин такий, що хорошу каву треба шукати з ліхтариком.

Телефон у кишені Алли Степанівни знову задзвонив. Жінка глянула на екран і скривилася.

— Оце вже четвертий раз водій дзвонить.

— Бо машина чекає.

— Каже, що платне очікування пішло. От скажи мені, Марино, за що ми тепер тільки не платимо? За світло платимо. За воду платимо. За газ платимо. Тепер ще й за те, що людина в машині сидить.

— Це таксі, Алло Степанівно.

— Та знаю я, що не санаторій.

Марина засміялася вдруге. Такою була Алла Степанівна. Навіть про неприємне вона вміла сказати так, що хотілося усміхнутися. Коли вони нарешті спустили валізу вниз і вийшли з під’їзду, Марина запитала:

— А ви надовго?

Алла Степанівна поправила на голові світлу хустку. Надворі стояв прохолодний жовтневий ранок. На мокрому асфальті лежало жовте листя, між будинками тягнуло димком — десь неподалік у приватному секторі вже топили піч.

— Не знаю, — тихіше відповіла вона. — Може, й назовсім.

— Як це?

— До сестри їду. Вона сама живе під Черкасами. Я тут сама. Вона там сама. Вчора зідзвонилися і думаємо: а що ми дуріємо? Сидимо кожна у своїй хаті й телефоном одна одну питаємо, який тиск і що їли на вечерю. Вона усміхнулася, але очі в неї стали сумними.

— Скільки там тієї старості лишилося, Мариночко? Хочемо разом пожити.

Марина нічого не відповіла відразу. Вона знала, чому Алла Степанівна так не любила самотність. Майже тридцять років тому вона втратила чоловіка і сина. Вони поїхали машиною на риболовлю, але додому так і не повернулися.

Про це Алла Степанівна майже ніколи не говорила. Лише іноді. Переважно пізно ввечері за чаєм, коли спогади ставали важчими за мовчання. Коли два роки тому померла мама Марини, саме Алла Степанівна чи не щодня приходила до неї.

Не давала порад. Не говорила: «Тримайся». Просто ставила на стіл пиріжки, заварювала чай і сиділа поруч. Іноді вони мовчали. Іноді плакали удвох. Марина тоді вперше зрозуміла, наскільки важливо, коли людина не намагається забрати твій біль, а просто допомагає тобі його витримати.

— А квартира? — запитала вона.

— Здам. Подруга пообіцяла людей знайти. У неї донька нерухомістю займається. Пенсія сама знаєш яка. Зайві грoші не завадять.

Потім Алла Степанівна раптом взяла Марину за руку.

— Тільки ти дивись там за ними одним оком. Якщо якісь концерти почнуться серед ночі — телефонуй.

— Домовилися.

— І квіти мої не дай викинути.

— Особливо ваш фікус?

— Фікус — це вже майже член родини.

Марина допомогла покласти валізу в багажник. Алла Степанівна сіла в машину, опустила скло.

— Бувай, дитинко.

— Щасливої дороги.

Машина рушила. Марина ще кілька секунд стояла біля під’їзду й дивилася їй услід. Чомусь дуже хотілося вірити, що там, у сестриній хаті, Алла Степанівна нарешті перестане вечеряти одна.

—

Квартира порожньою залишалася недовго. Приблизно за тиждень туди заїхали молоді чоловік і жінка. Він — років тридцяти, високий, майже завжди з банкою чогось у руці.

Вона — Марининого віку або трохи молодша, з темним волоссям і дуже різким голосом. Спочатку Марина намагалася підтримувати нормальні сусідські стосунки.

— Добрий вечір.

— Добрий.

Наступного разу:

— Вітаю.

Жінка мовчки дивилася на неї. А одного вечора не витримала.

— Слухай, а ти чого постійно з нами вітаєшся?

Марина навіть зупинилася.

— Перепрошую?

— Ну от бачиш нас — і щоразу «добрий день», «добрий вечір». Тобі що від нас треба?

Чоловік ніяково посміхнувся.

— Та годі тобі…

— Не годі. Я питаю.

Марина кілька секунд дивилася на неї.

— Нічого мені не треба. Я просто звикла вітатися із сусідами.

— От і не треба так звикати.

— Добре.

Марина знизала плечима й пішла до своєї квартири. Після того вони майже не розмовляли. Зате Марина часто чула їх крізь стіну. Будинок був старий, звукоізоляція — символічна. Вони сварилися через грoші.

Через немитий посуд. Через те, хто має йти до магазину. Через те, чому він досі не запропонував їй одружитися. А одного дня Марина почула інший звук.

Протяжне:

— Мя-а-а-у…

Вона завмерла біля кухонної шафи.

Потім знову:

— Мяу!

«Кіт?»

Марина підійшла ближче до стіни. Сумнівів не було. У сусідній квартирі з’явився кіт. За кілька наступних днів із уривків розмов Марина зрозуміла: тварина жила з ними й раніше, просто після переїзду її майже місяць тримали у знайомих.

І ще вона зрозуміла інше. Забирати його вони не дуже хотіли. Кота так і називали — Кіт. Колись ще маленьким він сам забіг за чоловіком до під’їзду, потім до квартири. Вони посміялися й залишили.

Спочатку він здавався їм кумедним. А потім став «проблемою».

— Ти корм Купив? — кричала якось жінка.

— Забув.

— Звісно, забув. Пиво собі не забув.

— Та дам йому щось.

— Що «щось»?

— Ковбаси.

— Ти нормальний? У холодильнику навіть ковбаси нема!

Пауза.

— Ну тоді нехай до ранку потерпить.

Марина мимоволі стиснула ніж у руці. Вона саме готувала вечерю. За стіною знову жалібно нявкнув Кіт. Марина відкрила свою шафку й подивилася на пакет корму, який інколи купувала для дворових котів.

На секунду їй захотілося піти й постукати. Але вона стрималася. «Може, це разова ситуація». Виявилося — ні. Потім були сварки через лоток.

Через шерсть. Через подряпані шпалери. Одного вечора Марина почула:

— Прибери нарешті той туалет! На всю квартиру смердить!

— Чого я?

— А хто?

— Це твій кіт.

— Мій?! Це ти його колись додому притягнув.

— Я не притягував. Він сам за мною забіг.

— А я, дурепа, сказала залишити…

— Ну от. Сама сказала.

Кіт тихо нявкнув.

— Та замовкни вже! — крикнула жінка.

Марина відчула, як у неї всередині все стиснулося. А через кілька хвилин почула чоловічий голос:

— Добре. Зараз вирішу проблему.

Грюкнули двері. Марина ще хвилину стояла біля вікна. Потім побачила його. Чоловік ішов до контейнерів за будинком. В одній руці ніс пластиковий лоток.

В іншій… Кота. Тримав грубо, під передні лапи. Тварина виривалася. Марина спершу навіть не зрозуміла, що відбувається. Чоловік підійшов до смітників.

Поставив Кота на землю. Лоток кинув у контейнер. Розвернувся. І пішов назад. Сам.

— Ні…

Марина майже прошепотіла це слово. Кіт побіг за ним. Кілька метрів. Зупинився. Нявкнув. Чоловік навіть не озирнувся. Тоді Марина вискочила з квартири. На сходах вони зустрілися.

— Ви що робите?!

Він подивився на неї так, ніби це вона зробила щось дивне.

— А тобі що?

— Ви кота викинули!

— Не викинув. Випустив.

— Біля смітників? Домашнього кота?!

— Слухай, не лізь не у свою справу.

— Він жив із вами!

Чоловік усміхнувся.

— Уже не живе.

Марина аж задихнулася від цієї байдужості.

— А якщо його машина зіб’є? Якщо собаки нападуть?

— Забери собі, якщо така добра.

Він обійшов її плечем.

— І взагалі, менше слухай, що в нас за стіною відбувається.

Марина подивилася йому вслід. А потім побігла вниз.

—

Кота біля контейнерів уже не було.

— Ки-и-ит…

Марина обходила двір.

— Котику…

Мряка ставала густішою. Під ногами чавкало мокре листя.

— Ну де ти?

Тихе «мяу» почулося з-під припаркованого автомобіля. Марина присіла. Два зеленувато-жовті ока дивилися на неї з темряви.

— А ось ти де.

Кіт притиснувся до землі.

— Не бійся.

Вона простягнула руку. Кіт відсунувся.

— Я не буду тебе ловити. Добре? Просто давай домовимося: ти зараз виходиш, а я тебе годую.

Кіт не рухався.

— А потім можеш мене ігнорувати скільки захочеш.

Вона принесла з дому корм. Поставила мисочку неподалік. Чекала. Через кілька хвилин чорна мордочка обережно висунулася з-під машини.

Потім одна лапа. Друга. Кіт підійшов до їжі й почав їсти так швидко, наче боявся, що миска зараз зникне. Марина дивилася на нього й відчувала, як до горла підступає клубок.

— Господи… Ти ж голодний.

Кіт їв.

— Ну нічого. Їж.

Коли миска спорожніла, він уперше дозволив їй торкнутися спини. Тільки на секунду. Потім відскочив.

— Добре. Не будемо поспішати.

Марина зняла куртку. Повільно підійшла ближче.

— Але ночувати тут я тебе не залишу.

Зрештою Кіт опинився в неї на руках. Спочатку виривався. Чіплявся лапами за куртку. Голосно нявкав.

— Тихо, тихо… Я тебе не несу назад.

Кіт завмер.

— Не бійся. Туди ти більше не повернешся.

У квартирі він довго сидів у коридорі. Озирався. Нюхав незнайомі речі. Марина поставила воду. Поклала рушник у старий кошик.

— Оце поки що твоє місце.

Кіт подивився на неї.

— Не подобається?

Мовчання.

— Розумію. Інтер’єр не дизайнерський.

Уперше за весь вечір Марина усміхнулася. Кіт обережно пройшов до кімнати. Потім застрибнув на диван. Згорнувся біля самого краю.

Марина сіла неподалік. Не торкалася його. Просто сиділа.

— Знаєш… Я теж колись думала, що найстрашніше — це коли тебе залишають.

Кіт повів вухом.

— А потім зрозуміла: страшніше, коли тебе залишає той, кому ти довіряв.

Вона погладила його одним пальцем по голові. Цього разу він не відсунувся.

— Але ти не переживай. Тут тебе ніхто не викине.

Кіт тихо замуркотів. Спочатку ледь чутно. А потім сильніше. Марина відчула, як у неї защипало очі.

— Ну от. Домовилися.

Саме тоді задзвонив телефон. На екрані висвітилося: Алла Степанівна.

— Добрий вечір.

— Мариночко, не спиш?

— Та де там.

— А я з сестрою чай п’ю. Вона варення відкрила те, з абрикосів. І щось ми твою маму згадали…

Марина мовчки провела рукою по котячій спині.

— Ти дуже на неї схожа, — продовжила Алла Степанівна. — Особливо характером. Така сама: якщо комусь погано, повз не пройдеш.

Марина усміхнулася.

— Є трохи.

— Тільки сама чомусь живеш. От цього я не розумію.

— Уже не сама.

— О!

У голосі сусідки одразу з’явилася цікавість.

— Хто він?

Марина засміялася.

— Чорний. Зелені очі. Приблизно п’ять кілограмів.

— Що?

— Кіт.

— А-а-а…

Алла Степанівна засміялася.

— Уже й ім’я дала?

— Його так і звуть. Кіт.

— Оригінально.

Марина трохи помовчала.

— Алло Степанівно… Це кіт ваших квартирантів.

На тому кінці стало тихо.

— В якому сенсі?

— Вони сьогодні винесли його до смітників і залишили.

— Що значить «залишили»?

— Просто викинули.

— Марино, ти зараз серйозно?

— На жаль.

Кілька секунд Алла Степанівна мовчала. А потім сказала зовсім іншим голосом:

— Ясно.

— Алло Степанівно…

— Ні, Мариночко. Нічого мені не пояснюй.

— Я просто хотіла…

— Скажи тільки одне. Кіт у тебе?

— У мене.

— Нагодувала?

— Так.

— У теплі?

— Так.

— Добре.

Ще пауза.

— А з рештою я розберуся.

—

Через два дні біля під’їзду стояли валізи. Ті самі квартиранти сперечалися так голосно, що на балкони повиходили сусіди. Алла Степанівна стояла біля дверей свого під’їзду в темному пальті.

— Ви не маєте права! — кричала жінка.

— Маю, — спокійно відповіла Алла Степанівна. — І попередила вас ще вчора.

— Через якогось кота?!

Алла Степанівна подивилася на неї довго.

— От саме після цих слів я остаточно зрозуміла, що ви тут більше жити не будете.

Чоловік спробував втрутитися:

— Та ми можемо іншого кота завести.

— Не треба.

— Чого?

— Бо справа не в коті.

Вона трохи нахилилася до нього.

— Справа в тому, що ви живу істоту, яка вам довіряла, винесли до смітника, як стару коробку.

— Та він би вижив.

— А ви перевіряли?

Чоловік промовчав.

— От і я про те.

Алла Степанівна відкрила двері під’їзду.

— Ключі залишили?

— Так.

— Тоді всього доброго.

Жінка щось сердито сказала чоловікові. Він відповів. За хвилину вони вже сварилися між собою. Марина спостерігала за ними з вікна.

Кіт сидів поруч на підвіконні. Він дивився вниз, але навряд чи розумів, що саме відбувається. Марина погладила його.

— Бачиш тих двох?

Кіт моргнув.

— Забувай.

Він раптом підвівся, потерся головою об її руку й замуркотів. Марина засміялася.

— Правильно. У нас із тобою справи важливіші.

—

Нових мешканців Алла Степанівна цього разу шукала сама. Подруга пропонувала кілька варіантів, але вона уважно розпитувала кожного. Так у квартиру заселилася молода сім’я з п’ятирічною донькою. Коли вони прийшли дивитися житло, Алла Степанівна помітила переноску.

— А там хто?

— Наша киця, — відповіла жінка. — Ми її одну вдома не залишаємо надовго.

— А орендовані квартири вона не псує?

Чоловік усміхнувся.

— Може диван трохи подряпати. Але ми привеземо кігтеточку.

Алла Степанівна серйозно кивнула.

— А якщо набридне?

Подружжя перезирнулося.

— Хто?

— Кішка.

Жінка навіть здивувалася.

— Як вона може набриднути? Вона з нами сім років.

— А на вулицю не винесете?

— Господи, та ви що? Це ж наша Муська.

Алла Степанівна вперше за весь огляд квартири посміхнулася.

— Тоді можете заселятися.

Через місяць вона зателефонувала Марині.

— Ну що там мої нові?

— Нормальні.

— Не галасують?

— Ні.

— Кішку годують?

— Алло Степанівно…

— Я просто уточнюю.

— Годують. Навіть краще, ніж себе.

— Оце вже люди.

Кіт у той момент лежав поруч із Мариною на дивані. За кілька тижнів він змінився. Шерсть блищала.

Він набрав вагу. Перестав здригатися, коли хтось голосно зачиняв двері в під’їзді. А головне — навчився спати, розтягнувшись просто посеред ліжка.

Ніби нарешті зрозумів: йому більше нікуди не треба тікати. Одного осіннього вечора Марина сиділа біля вікна з чашкою чаю. За склом дрібно стукав дощ. Кіт підійшов, поклав передні лапи їй на плече й притулився теплою мордочкою до щоки.

— Ну що ти?

Він замуркотів.

— Любиш мене?

Кіт заплющив очі. Марина засміялася.

— Я теж тебе люблю.

Вона обійняла його обережно, щоб не злякати. І раптом подумала, що того вечора біля смітників вона, можливо, рятувала не лише Кота. Після смерті матері квартира Марини довго була просто місцем, куди вона поверталася після роботи.

Тихим. Порожнім. Холодним навіть улітку. А тепер біля дверей її зустрічали. На кухні хтось вимагав вечерю. Вночі хтось нахабно забирав половину подушки. І вперше за дуже довгий час, відкриваючи двері своєї квартири, Марина могла сказати не:

— Я прийшла.

А:

— Я вдома.