Ластівки для Насті

Перфоратор Сергієві позичив напарник зі зміни. Разом із ним дав і пораду: «Тільки не після десятої, бо сусіди тебе з’їдять». Сергій кивнув, приніс валізку додому, поставив під двері й подивився на календар на холодильнику. Двадцять перше липня було обведене червоним маркером двічі. До двадцять першого лишалося дванадцять днів, а додому з хлібозаводу він приходив о пів на сьому.

Тобто до десятої вечора він не встигав нічого.

Настя поїхала до бабусі Ганни в село. Це було перше літо, коли валізу їй збирав він сам: купальник, панамку, книжку зі списку на канікули, зарядку від телефона. Про зубну щітку згадав уже на автостанції й купив нову в кіоску, рожеву, з якимось мультяшним котом. Настя подивилася на неї, потім на тата, і нічого не сказала. Тільки обійняла міцніше, ніж зазвичай.

— Сергію, ти хоч відпочинь, — сказала по телефону теща того ж вечора. — Я ж чую по голосу, що ти не спиш.

— Відпочину, мамо.

Відпочивати він не збирався.

* * *

Зошит він знайшов випадково. Прибирав у Настиному столі перед поїздкою, витягав фантики, зламані олівці, якісь наклейки, і з купи паперу випав зошит з математики за четвертий клас. Останню сторінку там було розмальовано кольоровими олівцями.

Кімната. З віконцем, зі стрілочками й підписами дитячим почерком, у якому літера «д» завжди трохи завалювалася вліво. «Стіни як м’ятне морозиво». «Полиця для книжок і для Зайця». «Підвіконня, щоб сидіти й читати». «Шпалери з пташками, як казала мама». А внизу, дрібно, олівцем, який уже майже не писав: «Колись».

Сергій довго сидів на підлозі з тим зошитом.

Півтора року тому, коли Марина ще була з ними, вони вже все вирішили. Свою спальню, велику, з балконом на південь, віддати Насті. Самим перебратися в маленьку кімнату, бо нащо дорослим стільки місця, якщо там тільки спати. Навіть шпалери встигли подивитися в будівельному гіпермаркеті на виїзді з міста. Марина тоді довго ходила між стелажами, а потім тицьнула пальцем у рулон, де по світлому тлу розліталися дрібні пташки.

— Оці. Вона ж у нас пташка.

Не встигли. Потім стало не до ремонту, потім стало ні до чого, а потім Сергій просто зачинив двері тієї спальні й переселився на диван у вітальні. Так і жили.

Наступного дня він зателефонував у фірму, яка робить ремонт квартир під ключ. Приїхав хлопець із лазерною рулеткою, поміряв, порахував, назвав вартість ремонту кімнати з роботою і матеріалами.

Сергій подякував, провів його до дверей і сів рахувати сам. Відкладені на шкільну форму, на зимову куртку, на кросівки, з яких Настя за літо обов’язково виросте. Виходило рівно на матеріали, якщо не брати найдорожчого.

Роботу він вирішив робити сам. Подивився з десяток відео, як знімати штукатурку, як вирівнювати стіни, як клеїти шпалери встик, щоб не було видно швів. Записав усе в той самий зошит з математики, на сторінку перед малюнком.

* * *

Першого вечора він виніс шафу, розібрав ліжко і зняв лінолеум. Під ним виявилися дошки, сірі від часу, і на одній із них Настиною рукою, ще дошкільною, було виведено фломастером «НАСТЯ». Мабуть, колись, коли перестеляли підлогу, вона пролізла й підписалася, а вони з Мариною й не помітили. Сергій посміявся вперше за довгий час, сфотографував ту дошку і поклав її окремо, на балкон.

Другого вечора відколював штукатурку під вікном. Вона відходила пластами, сипалася на підлогу, забивалася в ніс, у волосся, у вуха. Надворі трималося тридцять чотири градуси, вікно було навстіж, вентилятор ганяв пилюку колами. Закінчив він о пів на дванадцяту.

Третього вечора дійшла черга до перфоратора й шліфмашини.

О двадцять другій сорок у двері подзвонили. Не один раз, а так, як дзвонять люди, що вже набралися терпцю і більше не збираються.

* * *

На порозі стояли троє.

Попереду Валентина Григорівна, старша по під’їзду, колишня вчителька креслення, у квітчастому халаті й з окулярами, підсунутими на лоб. За нею Стас із четвертого поверху, у шортах і майці, з червоними очима людини, у якої вдома немовля. Трохи збоку Ірина з другого, якраз з-під Сергієвої квартири. Вона тримала в руці свою білу наволочку, всю в сірих плямах.

— Сергію Олександровичу, — почала Валентина Григорівна тим голосом, яким колись, мабуть, викликала до дошки, — ви на годинник дивилися?

— Дивився, Валентино Григорівно. Вибачте.

— «Вибачте» — це в перший вечір. А зараз третій.

— Слухай, хлопче, — Стас потер обличчя долонями. — У мене малий щойно заснув. Ми його з Олею дві години колисали. Дві! Ти тільки ввімкнув свою машинку, і він знову кричить. Я тебе як людину прошу.

— А в мене люстра дзеленчить, — додала Ірина. — Я лягла, а вона над головою: дзінь-дзінь. І ось, — вона підняла наволочку. — Повісила білизну на балкон, а з вашого вікна все це летить. Ви що, квартиру на продаж готуєте? То так і скажіть аби ми знали, скільки ще терпіти.

— Не на продаж, — сказав Сергій. — Мені просто треба до двадцять першого.

— А що двадцять першого? — спитала Валентина Григорівна.

— Настя приїжджає.

Він сказав це просто, без натиску, а вони замовкли. Усі троє знали Настю. Знали і про Марину. Весь під’їзд тоді збирав грoші на вінок і на помuнальний обід, і Валентина Григорівна потім ще пів року носила Насті то пиріжки з вишнями, то нові шкарпетки.

Сергій відступив від дверей і махнув рукою: заходьте, мовляв, самі подивіться.

У спальні горіла лампочка без плафона. Голі стіни з латками сірого цементу, дошки на підлозі, мішки зі сміттям під стіною. А на підвіконні, притиснутий рулеткою, щоб не здувало протягом, лежав розгорнутий зошит.

Ірина підійшла перша. Наволочку вона так і тримала в руці, тільки тепер якось незграбно, ніби не знала, куди її подіти.

— «Шпалери з пташками, як казала мама», — прочитала вона вголос і на слові «мама» запнулася.

Валентина Григорівна опустила окуляри з лоба на ніс і довго дивилася на малюнок. Стас тим часом мовчки ходив уздовж стін і проводив долонею по штукатурці, як кравець по тканині.

— А ти знаєш, що перед шпалерами стіну треба ґрунтувати? — спитав він нарешті.

— На відео казали.

— На відео, — хмикнув Стас. — Тут у тебе горб, а тут яма. Поклеїш шпалери на таке, і кожна хвиля вилізе. Ще й світло з вікна збоку, взагалі все буде видно.

Він розвернувся й вийшов, не попрощавшись. Сергій подумав, що тепер усе: напишуть скаргу в ОСББ, і правильно зроблять.

* * *

Ірина повернулася хвилин за двадцять. Із собою вона тягла картонну коробку, перемотану клейкою стрічкою, ще й з написом маркером «Юлі в кімнату».

— Брала доньці три роки тому, — сказала вона, ставлячи коробку на підлогу. — А Юля поступила у Львів і каже: мамо, нічого мені вже не клей, я приїжджаю двічі на рік. Так і лежать на антресолі. Подивіться, може, підійдуть.

Сергій розрізав стрічку. У коробці лежало шість рулонів. Світле, майже біле тло, а по ньому розліталися дрібні сірі ластівки з роздвоєними хвостиками.

— Це не ті, — сказав він тихо. — Марина інші вибирала. Там були синички.

— Сергію Олександровичу, — Валентина Григорівна поправила окуляри. — Ластівка теж пташка. А дитина намалювала пташок, а не синичок. Я дивилася.

Вона дивилася уважно, бо через хвилину вже рахувала вголос, скільки треба рулонів на кімнату з такою висотою стелі і чи вистачить шести, якщо підганяти малюнок. Виходило, що вистачить, ще й залишиться на обклеювання ніші біля дверей.

А потім у дверях знову з’явився Стас. Цього разу з правилом, широким шпателем, лазерним рівнем і пакетом сухої шпаклівки на плечі.

— Оля сказала, щоб ішов, — пояснив він. — Каже, однаково лежиш і слухаєш, як він там нагорі шкребе не туди. Сьогодні вже шуміти не будемо. Розмітимо, щоб завтра з восьмої одразу почати.

— Я ж о восьмій на роботі.

— А я у відпустці, — сказав Стас. — Ключ залишиш.

Того вечора вони втрьох просиділи в спальні до півночі. Тихо. Стас лазером розмічав, де знімати горби, Валентина Григорівна в зошиті з математики креслила план полиці, а Ірина знайшла в коридорі віника й вимела з кутків усю пилюку, яку Сергій три дні розносив по квартирі.

* * *

Далі все пішло так, як буває тільки в старих добрих під’їздах, де люди живуть по тридцять років і знають, у кого яка кружка cтоїть на балконі.

Валентина Григорівна написала в чат будинку коротко: «Хто має що з будматеріалів і вільні руки, квартира 34. Причину поясню особисто». Пояснювала вона, мабуть, дуже переконливо, бо вже наступного ранку Сергієві на роботу подзвонив Стас і сказав, що в нього в квартирі шестеро людей і він не знає, кого куди ставити.

Микола Петрович з п’ятого поверху, який усе життя пропрацював столяром, приніс соснову дошку, відшліфував її у себе на балконі й зробив з неї ту саму полицю «для книжок і для Зайця». Ще й вирізав збоку маленький виступ, щоб заєць міг сидіти, звісивши лапи.

Ірина домовилася з колористкою у знайомому магазині фарби, принесла їй малюнок, і та на очах намішала відтінок, який точнісінько збігався з Настиним олівцем «м’ятне морозиво». Тепер ним пофарбували одну стіну, ту, що навпроти вікна. Решта трьох мали бути з ластівками.

Хлопці з першого поверху, брати Дмитро й Денис, привезли на своїй машині ламінат, який лишився в їхнього знайомого після ремонту офісу. Його вистачило рівно на кімнату, з запасом у дві дошки. Ту дошку з підписом «НАСТЯ» Микола Петрович не дав викинути. Він зробив з неї сидіння для підвіконня, а напис лишив знизу, щоб його було видно, якщо зазирнути.

Сергій приходив з роботи, і його вже чекав готовий план робіт, розписаний рукою Валентини Григорівни на аркуші, прикліпленому до дверей. «Ґрунт другий шар — Сергій. Плінтуси — Сергій і Стас. Не торкатися підвіконня, сохне лак!» Він ішов у душ, переодягався, і до пізнього вечора вони працювали. Тепер уже тихо: усі шумні роботи Стас переніс на денні години.

Малий у Стаса, до речі, спав чудово. Оля казала, що його вперше за місяць нічого не будило, бо татко весь день пропадав у сусіда.

* * *

Шпалери клеїли двадцятого ввечері, в останній день.

Стіни стояли рівні, сірі від свіжої шпаклівки, з олівцевими позначками Стаса. Відро з клеєм, рулони, розкладені на ламінаті, ножиці. Ірина вже нарізала перше полотно, коли Стас раптом сказав:

— Стоп. Є традиція.

— Яка ще традиція? — спитала Валентина Григорівна.

— У будівельників. Перед шпалерами стіну підписують. Хто робив, коли робив. Потім через двадцять років хтось буде здирати й прочитає.

Валентина Григорівна подумала й кивнула. Узяла олівець і акуратно, креслярським шрифтом, вивела біля вікна: «В. Г. Ковальчук, кв. 41. Креслення і загальне керівництво». Ірина підписалася нижче й домалювала квіточку. Стас написав просто «Стас, 4 пов., плитку не клав, бо не треба було». Микола Петрович вивів своє прізвище й дату. Брати з першого поверху розписалися одним розчерком на двох.

Сергій узяв олівець останнім. Довго стояв біля стіни, крутив його в пальцях, ніби вчився писати заново. Потім нахилився й написав зовсім дрібно, там, де мала бути третя від вікна ластівка:

«Насті. Від мами і тата».

Ніхто нічого не сказав. У всіх на очах стояли сльози.

* * *

Автобус прийшов двадцять першого о третій дня. Настя вийшла засмагла, з облупленим носом і банкою бабусиного абрикосового варення в руках.

— Тату, ти схуд, — сказала вона замість привітання.

— Робота, — відповів він.

Удома вона роззулася, пішла на кухню поставити варення й зупинилася. Двері в колишню спальню, які півтора року були зачинені, стояли відчинені навстіж. Зсередини лилося світло з балкона, м’ятне й біле водночас.

Настя зайшла й завмерла посеред кімнати. Подивилася на полицю, де вже сидів її заєць, звісивши лапи з маленького виступу. На підвіконня з подушками. На стіну кольору морозива. Потім підійшла до ластівок і торкнулася однієї пальцем, ніби перевіряла, чи вона не відлетить.

— Тату, — сказала вона, не обертаючись. — Це ти сам зробив?

Сергій озирнувся. Вхідні двері лишилися прочиненими. На сходовому майданчику Валентина Григорівна старанно шукала в сумці ключі, хоча її квартира була поверхом вище. Ірина з другого чомусь стояла поруч з нею зі сміттєвим пакетом. А трохи нижче, на прольоті, Стас тримав на руках сина й зовсім не приховував, що дивиться.

— Ні, доню, — сказав Сергій. — Не сам.

Настя ще не знає, що під третьою ластівкою від вікна є напис. Колись, років через двадцять, коли вона захоче переклеїти шпалери у своїй кімнаті, вона його знайде. А поки що він там, разом з усіма іменами під’їзду, і тримає цю кімнату краще за будь-який клей.