Приходь на мене подивитися

У найдальшому вольєрі, здавалося, не було нікого.

Вікторія навіть нахилилася й зазирнула за дерев’яний піддон. У всіх попередніх її зустрічали одразу: хто гавкотом, хто нявчанням, хто просто мокрим носом у сітку. А тут тиша. Миска стоїть, вода свіжа, на шматку картону маркером виведено «Кіт, 4 міс.» — і все.

— Він там, — тихо сказала жінка в гумових чоботях і показала пальцем у дальній куток. — Просто сидить спиною.

Кошеня справді сиділо в кутку. Смугасте, худеньке, хвостик акуратно обгорнутий довкола лапок. Воно чуло, що до вольєра підійшли люди, — вухо сіпнулося, — але не обернулося.

— А чому на картонці немає клички?

— Бо ніхто не придумав, — знизала плечима жінка. — Нема кому.

* * *

Того ранку Вікторія взагалі нікуди не збиралася.

Була субота, перша нормальна субота за місяць, і план вона склала ще напередодні: спати до обіду, потім каву, потім знову спати. Але будильник вона з вечора забула вимкнути, о сьомій він задзвенів, і далі все пішло не за планом.

Вікторія встала його вимкнути й визирнула у вікно.

Надворі стояло бабине літо — те саме, справжнє, коли повітря прозоре до дзвону, а клени вздовж вулиці стоять такі руді, що в очах світліє. У Вінниці таких днів за осінь буває п’ять, від сили сім. І проспати один із них у своїй орендованій однокімнатній здалося їй майже злочином.

— Бусю, вставай. Ми сьогодні гуляємо.

Буся, руда кішка з характером завідувачки складу, розплющила одне око, оцінила пропозицію й перевернулася на другий бік. Вікторія випила каву стоячи, біля вікна, поки кішка вмощувалася на теплому підвіконні, зняла з полиці фотоапарат — не новий, куплений з рук разом із подряпаним об’єктивом, зате свій — і вийшла з дому.

Спочатку був парк. Там вона хвилин двадцять пoлювала на білку, яка спершу вимагала горіхів, а коли зрозуміла, що горіхів не буде, перестала позувати й пішла у справах.

Потім був центр. Вікторія хотіла назбирати кадрів з усмішками перехожих — і не назбирала жодного. Люди йшли зосереджені, з телефонами біля вуха, ніби надворі був не оцей золотий день, а мокрий листопадовий вівторок.

«Дивні. Така погода, а вони як на роботу йдуть», — подумала вона й повернула до набережної, щоб не стати такою самою.

До набережної вона так і не дійшла.

На стовпі біля зупинки висіло оголошення. Вікторія їх ніколи не читає — там завжди або сантехніка, або ремонт квартир під ключ. Але тут великими літерами вгорі було надруковано: «ПРИХОДЬ НА МЕНЕ ПОДИВИТИСЯ». А під написом — фотографія кошеняти.

Вона зупинилася. Прочитала дрібніше: міський притулок, день відкритих дверей, з десятої до сімнадцятої, адреса, як доїхати.

«А чого б і ні. Подивитися ж можна».

Вікторія відкрила карти в телефоні, знайшла маршрутку й поїхала в гості до тих, хто сам у гості прийти не може.

* * *

Людей у притулку було небагато, але були. І найрізноманітніші: двоє хлопців років двадцяти, подружжя пенсіонерів, тато з донькою в жовтій куртці, яка трималася за сітку обома руками й пошепки називала кожного собаку «хороший».

Пахло вологою шерстю, хлоркою й сіном. Хтось фотографував на телефон, хтось присідав навпочіпки й розмовляв із псами так, як розмовляють з людьми.

Вікторія теж дістала фотоапарат і почала полювати на котячі та собачі усмішки. Вона анітрохи не сумнівалася, що притулкові тварини усміхаються. А як не усміхатися, коли в тебе свято? До тебе люди прийшли.

— Добрий день. Ви просто подивитися чи когось додому шукаєте?

Жінка в гумових чоботях і флісовій куртці стояла поруч. На бейджі було написано «Алла».

— Добрий. Подивитися. У мене вдома вже є кішка, вона другу не пробачить, — усміхнулася Вікторія. — Можна я пофотографую? Просто на пам’ять.

— Фотографуйте, чому ні. Хочете, я вам коротку екскурсію проведу? У мене якраз півгодини вікно.

— Не відмовлюся.

Наступні півгодини вони повільно йшли вздовж вольєрів, і Алла розповідала. Про вівчарку, яку принесли в коробці з-під бананів сім років тому. Про кота, що вміє відчиняти защіпку і двічі за зиму влаштовував усім переполох. Про двох собак, яких тут звали нерозлийвода.

— Вони з гаражного кооперативу. Чоловіки їх там підгодовували, будку зробили, все нормально було. А потім одна впала в оглядову яму й просиділа там до ранку.

— Ну треба ж…

— Отож. Витягли, обійшлося. Але голова кооперативу сказав: усе, більше не можу, викличу службу. От вони до нас і приїхали. Разом сплять, разом їдять, поодинці навіть із вольєра не виходять.

Вікторія слухала і знімала. Кадри виходили теплі, живі — вона вже подумки склала з них альбом.

Так вона й дійшла до останнього вольєра. До того, де на картонці не було клички.

* * *

— То що з ним не так? — запитала Вікторія. — Він хворий?

— Та не хворий він, — Алла зітхнула так, як зітхають, коли пояснювати доводиться вже вкотре. — Просто… Ходімо, простіше показати.

Вона відчинила дверцята, зайшла в вольєр і взяла кошеня на руки. Воно не пручалося. Просто обм’якло, як обм’якають ті, хто вже знає, що від них нічого не залежить.

Алла повернула його до світла, і Вікторії вистачило одного погляду.

Мордочка була гарна — рівні смужки, білі «шкарпетки», рожевий носик. Праве око дивилося на неї уважно й трохи злякано. Лівого не було.

— Бідненький, — тихо сказала Вікторія.

— Ну я ж кажу: безнадійний. Ми його між собою так і називаємо. Ніхто такого не візьме, і житиме він тут усе життя. Або поки притулок узагалі буде. Він, мені здається, це розуміє. На контакт не йде ні з людьми, ні з котами.

— Ви так спокійно про це говорите.

— А я тут восьмий рік, — сказала Алла без злості, буденно. — Я вам зараз чесно скажу, як є. За здоровими стоїть черга. По вихідних телефон обриває: «а щось маленьке», «а щось пухнасте», «а щоб до дитини». А до цього за три місяці підійшли двічі. Обидва рази питали, чи це назавжди, і обидва рази більше не дзвонили.

— Але ж він нормальне кошеня. Одне око — це не вирок. Ветклініка каже, що з ним щось не те?

— Ветклініка каже, що він здоровий, — Алла погладила кошеня між вухами. — Тільки людям же не діагноз потрібен. Людям потрібно, щоб гарно було.

Вікторія мовчала секунд п’ять.

— Знаєте що? Я сама цим займуся. Зроблю нормальні фотографії, розкидаю по соцмережах, по групах, по дошках оголошень. Місяць — і в нього буде дім.

Алла подивилася на неї так, як дивляться на людину, що вперше в житті вийшла на лід.

— Дівчинко… Я вам це не зі злості кажу. Просто щоб ви потім так не переживали. Не забирають таких. Практично ніколи.

— Побачимо, — сказала Вікторія. — До речі, як ви його кличете, коли миску несете? Не «безнадійний» же.

Алла розгубилася.

— Та… «кицю» кличемо.

— Тоді він буде Тимко, — сказала Вікторія. — Напишіть на картонці. Треба ж якось по-людськи.

* * *

Знімати Тимка виявилося найважчим завданням за всю її аматорську фотокар’єру.

Він відвертався. Щойно наводиш об’єктив — плавно, без паніки, з якоюсь навіть ввічливістю повертається спиною. Вікторія сіла просто на бетонну підлогу, поставила фотоапарат на коліна й перестала його чіпати. Просто сиділа й розповідала йому, яка в неї вдома нахабна руда кішка і як та краде сир зі столу.

Хвилин через п’ятнадцять Тимко обернувся.

Вона встигла зробити чотири кадри. На трьох він був розмитий. А на четвертому дивився прямо в камеру — одним оком, уважно, без жодного жалю до себе.

Саме цей кадр вона й поставила першим.

* * *

Наступні два тижні Вікторія робила все, що могла придумати.

Фото в соцмережах, фото в міських групах, фото на дошках оголошень, фото у знайомих знайомих. І до кожного вона підписувала ту саму фразу, через яку сама туди потрапила: «Приходь на мене подивитися».

Люди реагували. Ще й як реагували. Серця, коментарі, «яке ж воно сонечко», «тримайтеся, малюк», «хай у нього все буде добре».

Вікторія відповідала кожному. І кожному ставила одне й те саме запитання: а ви б його забрали? Далі відбувалося одне з двох. Або людина зникала. Або писала: «Ми подумаємо».

Один чоловік довго розпитував про корм, про ветклініку, про те, скільки такий кіт узагалі живе. Вікторія відповіла докладно, з посиланнями. Він подякував і більше не написав.

А одна жінка запитала просто: «А такого самого, але з двома очима, у вас немає?» Вікторія того вечора довго сиділа на кухні з холодною кавою.

— Бусю, ну невже нікому? Він же класний.

Буся дивилася на хазяйку з підвіконня і мовчала. Кішки взагалі рідко коментують те, що і так зрозуміло.

* * *

Через три тижні зателефонувала Марина з роботи.

— Вікусь, привіт! Ми, як ти просила, з’їздили в той притулок усією сім’єю.

— І? — у Вікторії аж серце підстрибнуло.

— Ну, бачили твого. Нормальний кіт, симпатичний навіть. Тільки нелюдимий якийсь, він до нас навіть не підійшов.

— Марин, він там три місяці сидить, він просто не вірить нікому. Вдома за тиждень розійдеться. Коли забирати плануєте?

У слухавці стало тихо.

— Вікусь… ти що. Навіщо нам такий?

— Який такий?

— Ну… — Марина явно шукала слова й не знайшла нічого кращого. — Ми собі іншого взяли. Нормального, з двома. Сірого, пухнастого, Данилко від нього не відходить. Ти не ображайся, але ж треба тверезо дивитися.

Вікторія попрощалася ввічливо, поклала телефон на стіл і довго дивилася у вікно, за яким уже зовсім не було бабиного літа — був дощ, і клени стояли голі та мокрі.

І тоді вона вперше подумала, що найстрашніше на світі — це не залишитися без дому.

Найстрашніше — це коли ти є, а ти нікому не потрібен.

* * *

У наступну суботу вона знову приїхала в притулок. Без фотоапарата.

Алла побачила її ще від воріт і пішла назустріч, витираючи руки об куртку. На обличчі в неї було написано «ну я ж казала» ще до того, як вона відкрила рот.

— Що, не вийшло? — і в голосі прозвучала та особлива, майже тепла іронія людини, яка виявилася права. — А я попереджала. Я тут восьмий рік, у мене досвід. А ви доросла дівчина, а вірите в дива. Немає ніяких див. Немає. Це тільки в кіно.

— Чому ж немає, — сказала Вікторія. — Одне зараз відбудеться. Прямо тут.

— Та ну вас.

— Тримайте, — вона дістала з кишені паспорт і простягнула його Аллі. — Думаю, вам, як людині з досвідом, пояснювати не треба?

Алла взяла документ і не поворухнулася.

— Не зрозуміла…

— Я забираю Тимка. Сьогодні. Давайте договір відповідального утримання, анкету, що там у вас іще. Сітки на вікнах стоять, квартира хай і однокімнатна, зате тепла, ветклініка за рогом, на корм заробляю.

— Ви ж… — Алла розгубилася по-справжньому, вперше за всю розмову. — Ви ж через тиждень його назад привезете. Вам навіщо це взагалі?

«Бо якщо не я, то хто?» — подумала Вікторія.

А вголос сказала:

— Як це навіщо? Хочу подарувати йому свою любов. Ви маєте щось проти?

Алла мовчки відкрила теку з бланками. Руки в неї трохи тремтіли, і вона про це знала, тому відвернулася до столу.

— Ручку дати? — запитала вона хрипко.

— Дайте.

* * *

Дорогою додому в маршрутці Тимко не подав жодного звуку. Вікторія трималася за переноску обома руками й тихо панікувала: Буся ж роками жила сама, Буся ж нікого не пустить, Буся ж узагалі вважає квартиру своєю приватною територією.

Буся вийшла в коридор, подивилася на переноску й зашипіла. Один раз, для протоколу. Потім сіла поруч і почала чекати.

Тимко вибирався години дві. Спершу ніс, потім вуса, потім увесь. Обійшов кухню по периметру, обнюхав миску, обнюхав батарею, зазирнув під диван. Буся ходила за ним на відстані двох кроків, як інспекторка з перевіркою.

А коли стемніло, Вікторія зайшла в кімнату й побачила таке.

Тимко спав. Просто спав — на темно-сірому пледі, згорнувшись у клубочок, підклавши лапу під мордочку. Обидва вушка розслаблені, вуса тремтять уві сні. Так сплять тільки ті, хто абсолютно впевнений, що їх ніхто не чіпатиме.

Поруч, на відстані долоні, вмостилася Буся. Вікторія обережно, щоб не розбудити, взяла фотоапарат. Це був перший кадр, на якому він не відвернувся.

І єдиний, який вона нікуди не викладала.

* * *

А через місяць Алла зателефонувала сама. Спершу довго питала, як там кіт, чи їсть, чи звик. Потім помовчала й сказала:

— Вікторіє, а ви б не приїхали ще? З фотоапаратом. У нас тут є кого пофотографувати, а мої знімки на телефон виходять такі, що я б і сама за ними нікого не взяла.

Вікторія почала їздити туди по суботах. Просто сідала на підлогу біля вольєрів і чекала, поки хтось обернеться. За зиму шістьох забрали додому.

Під кожним фото стояв один і той самий підпис. «Приходь на мене подивитися».