Напарниця з ранкового маршруту

Стас вів облік у шкільному зошиті в клітинку. Зошит лежав на панелі бусика, між накладними й термосом, і майже щовечора туди лягав новий рядок. «Вівторок: мінус дві ряжанки, батон нарізний». «Четвер: мінус ящик кефіру». Ящик кефіру означав, що весь ранок він працював безкоштовно.

Будильник дзвонив о 3:40. О пів на п’яту Стас уже стояв біля воріт хлібозаводу на Корбутівці, потім заїжджав у молочний цех, вантажив бусик до самої стелі й рушав маршрутом: чотирнадцять точок по Житомиру, від кіосків біля зупинок до крихітних магазинчиків у приватному секторі.

Водій, вантажник і експедитор в одній особі. Поки він ніс ящики з хлібом у підсобку, задні двері бусика стояли відчинені. Хтось цим користувався.

— Стасику, постав камеру, — радила пані Галина з кіоску біля зупинки.

— І що вона мені покаже? Чорну куртку з капюшоном? Таких пів міста.

Охоронця він собі дозволити не міг. Тому просто записував у зошит і рахував, скільки віддасть із зарплати цього разу.

* * *

Того січневого ранку було мінус дванадцять. Біля ганку магазину «Колосок» лежав клубок рудої шерсті, припорошений інеєм. Стас вирішив, що собака замерзла, і в нього всередині щось неприємно стиснулося. Він присів і торкнувся її плеча. Собака розплющила одне око, позіхнула на весь рот і подивилася на нього так, ніби це він її розбудив без поважної причини.

— Ну ти й соня, — засміявся Стас. — Я вже думав, усе.

У кишені був бутерброд із салом, який він брав на обід. Собака взяла його дуже обережно, самими губами, не вихопила. Так беруть ті, кого колись вчили манер, а потім викинули на вулицю разом із цими манерами.

Наступного ранку Стас привіз їй гречану кашу в банці з-під майонезу. Потім пакет ліверної ковбаси. Через тиждень руда вже сиділа біля «Колоска» о п’ятій ранку і, побачивши фари бусика, стукала хвостом по снігу. Він називав її Сонькою, бо так і не зміг забути, як вона тоді позіхала на морозі.

За місяць ребра в неї сховалися. Шерсть стала гладкою і блискучою, а ліве вухо, яке завжди стирчало трохи вбік, надавало їй вигляду вічно здивованої. Стас купив їй у зоомагазині синій нашийник. Продавчиня спитала, чи гравіювати на жетоні номер телефону. Він відмахнувся: та вона ж і так біля мене.

* * *

Усе вирішилося випадково. Стас зачинив двері на ручку, взяв візок із молоком і кинув через плече:

— Посторожиш, Соню? Я швидко.

Він сказав це просто так, як кажуть щось коту. А коли повернувся, побачив дивну картину. Сонька сиділа просто на сходинці бусика, двері були прочинені, мабуть, від вітру. За метр від неї стояв хлопець у темній куртці, руки в кишенях, і робив вигляд, що чекає маршрутку. Сонька не гавкала. Вона тільки трохи підняла верхню губу і тихо, низько, на одній ноті гуділа.

— Це твоя собака? — спитав хлопець, не зводячи з неї очей.

— Моя, — сказав Стас. І зрозумів, що це правда.

Хлопець пішов до зупинки, так і не дочекавшись маршрутки. Стас відчинив пасажирські двері.

— Слухай, напарнице. Зарплати не обіцяю. Каша щодня, диван удома і подушка твоя. Поїдеш?

Сонька подумала рівно секунду. Потім застрибнула на сидіння, покрутилася і поклала морду на панель, просто на його зошит.

* * *

До весни Сонька знала весь маршрут краще за навігатор. Вона першою бачила поворот до «Колоска» і підводилася. Біля кіоску пані Галини завжди чекала кістка, загорнута в газету. Продавчиня Лілія з приватного сектору називала її «наша охорона».

Сонька сиділа біля відчинених дверей бусика, як на посту. Вона ніколи ні на кого не кидалася. Їй вистачало встати і подивитися. Коли собака важить під тридцять кілограмів і має звичку гавкати басом, глибоким, як із бочки, бажаючих перевірити її характер не знаходиться.

У зошиті з’явилися порожні сторінки. Стас якось помітив, що вже три тижні не записав жодного «мінус».

Вечорами в однокімнатній квартирі на Богунії вони вечеряли разом. Стас розповідав їй про все: про маму в селі під Коростишевом, яка щонеділі питала по телефону, чи він когось знайшов; про те, що йому тридцять вісім, а вдома його чекає тільки Сонька; про те, що треба б колись поміняти зчеплення.

Сонька слухала, нахиливши голову, з тим своїм здивованим вухом. Спочатку вона спала на старій куртці біля дивана. Потім, якось непомітно, на дивані. Стас не заперечував.

* * *

У травні три дні поспіль лили зливи. Вода стояла на дорогах по кісточки, у кабіні пахло мокрим картоном. На сьомій точці Стас поспішав, бо вже запізнювався, і грюкнув задніми дверима, навіть не озирнувшись.

Він помітив, що сидіння порожнє, тільки на дев’ятій.

Того дня він ще якось довіз хліб, бо в людей на полицях мало бути що їсти. А потім поїхав маршрутом назад. Ходив від магазину до магазину і гукав у дощ: «Соню! Сонько!» Заглядав під машини, у підворіття, за гаражі. Додому повернувся після півночі, мокрий до нитки, і так і сів на дивані в куртці.

Наступного дня він клеїв оголошення на зупинках. Писав у районні групи в соцмережах, виклав фото, де Сонька сидить у бусику поруч із ящиком сметани і дивиться в камеру тим своїм поглядом. Телефон дзвонив. Бачили рудого собаку біля ринку. Бачили біля школи. Стас мчав туди і щоразу знаходив чужого пса, рудого, але не того.

Він погано спав. Прокидався о другій і лежав, дивлячись у стелю, поки не дзвонив будильник. Зошит лежав на панелі, і він ловив себе на думці, що хоче записати туди щось, але не знає, яким словом.

— Може, знайшла собі кращих господарів, — обережно сказала пані Галина на шостий день.

— Кращих не буває, — відрізав Стас і пішов, не взявши здачу.

* * *

На дев’ятий день, у магазинчику Лілії Миколаївни, він розписувався в накладній, коли зайшла бабуся в квітчастій хустці і з пластиковим відерцем.

— Ліліє, а обрізків нема? Ковбаски там, що пропаде. Чи кісточок.

— Ви ж, Валентино Степанівно, ковбасу не їсте, — здивувалася Лілія.

— Та то не мені. То собаці. У мене в дворі собака чужих кошенят годує, уявляєш? Сусідська Мурка кудись пропала, а малі лишилися в сараї пищати. Аж тут прибилася ця. Лягла біля них і не встає. І молоко в неї з’явилося, своїх нема, а молоко є. Сама стала, як тріска, а від них не відходить.

Стас поклав ручку.

— Руда? — голос у нього раптом сів. — Велика?

Бабуся подивилася на нього уважно.

— Руда, — сказала вона. — І гавкає так, що в мене кури почали нестися не за розкладом. Ваша, чи що?

— Покажете? Будь ласка.

Він перегнав бусик на узбіччя біля магазину, замкнув його і попросив Лілію приглянути. Валентина Степанівна йшла попереду, не поспішаючи, і всю дорогу розповідала, що помідори цього року пізно посадила, бо травень такий, що хоч човна купуй. Стас кивав і не чув жодного слова.

* * *

За хатою стояв сарай із дощок, колись пофарбованих у блакитний. Біля стіни, у цинковому відрі, росли ромашки. На старому смугастому рядні, на підстеленому сіні, лежала Сонька.

Вона дуже схудла. Шерсть звалялася, синій нашийник став завеликим. А навколо неї, у теплих складках рудої шерсті, спали четверо кошенят: двоє смугастих, одне руде, як вона сама, і одне трикольорове, з білою плямою на носі. Руде вмостилося просто в неї під лапою.

Сонька побачила Стаса. Хвіст забив по рядну, раз, другий, але вона не встала. Тільки тихо, тоненько заскиглила, як скиглять цуценята.

Стас опустився на коліна просто в мокре сіно.

— Сонько… Ну що ж ти, дурненька. Я ж увесь район оббігав. Я ж думав…

Він не договорив, що саме думав. Сонька лизнула йому руку, а потім повернула голову й так само лизнула руде кошеня. Ніби пояснювала: ось чому. Ну куди я від них піду?

— Нашийник я бачила, а номера на ньому нема, — сказала за спиною Валентина Степанівна. — Я б подзвонила.

Стас тільки кивнув. Про той жетон без гравіювання він потім думав ще довго.

— Я їх заберу, — сказав він. — Усіх.

— Куди ти їх, у свій бусик до кефіру?

— А хоч і туди.

Бабуся похитала головою, пішла в хату і винесла плетений кошик, вистелений старою кофтою. Стас обережно переклав кошенят. Сонька встала, похитуючись, і пішла поруч, весь час тицяючись носом у кошик, щоб перевірити, що всі на місці.

Біля хвіртки Стас дістав гаманець. Валентина Степанівна відсунула його руку так рішуче, що він аж розгубився.

— Сховай. Я не за грoші. Ти краще скажи: жонатий?

Стас засміявся вперше за дев’ять днів.

— Та яке там. Я о четвертій встаю, о дев’ятій падаю. Хто зі мною витримає?

— Угу, — сказала бабуся і чомусь примружилася. — А номер телефону залиш. Мало що. Може, кошенятам щось треба буде.

* * *

Наступного ранку біля магазину Лілії Миколаївни на лавці сиділа жінка років тридцяти п’яти, у дощовику, з великою спортивною сумкою на колінах. Побачивши бусик, вона встала.

— Ви Стас? Я Мар’яна. Донька Валентини Степанівни. Мама вчора пів вечора розповідала, як ви плакали над собакою.

— Я не плакав, — почервонів Стас.

— Мама каже, що плакали. З мамою краще не сперечатися, повірте досвіду.

Вона працювала у ветклiніці на Польовій. У сумці були замінник котячого молока, піпетки, маленькі пляшечки й термос із теплою водою. Мар’яна заглянула в бусик, де на передньому сидінні в кошику спали кошенята, а Сонька сиділа поруч і стежила за ними. Присіла, погладила Соньку, і та дозволила. Чужих вона до кабіни не підпускала ніколи.

— Худа, але ціла, — сказала Мар’яна. — Четверо для неї забагато. Треба їх догодовувати, інакше вона сама себе виснажить. Кожні три години. А ви за кермом.

Вона помовчала.

— У мене сьогодні вихідний. Можна, я з вами проїдуся? Буду годувати, а ви возіть свій кефір.

— Та… Звісно. Якщо вам не важко, — сказав Стас і відчув, що червоніє знову.

Вона сіла на пасажирське сидіння з кошиком на колінах. Сонька перебралася назад, до ящиків, і поклала морду на спинку сидіння між ними. Десь біля сьомої точки Мар’яна взяла з панелі зошит і, перш ніж Стас встиг заперечити, розгорнула.

— «Мінус дві ряжанки, батон нарізний», — прочитала вона вголос. — Ви бухгалтер чи водій?

Він пояснив. Вона сміялася так, що руде кошеня прокинулося й обурено пискнуло. А потім Мар’яна перегорнула на останню сторінку і замовкла. Там його нерівним почерком, учорашнім, було написано всього два слова: «Сонька знайшлася».

Вона нічого не сказала. Просто закрила зошит і поклала його назад на панель, дуже акуратно.

Того вечора вона допомогла занести кошик у його квартиру на Богунії. Вони пили чай із печивом, яке знайшлося в шафці, і розмовляли до десятої. Додому Мар’яна поїхала на таксі, а піпетки залишила на столі. «На завтра», сказала вона. І наступного дня приїхала знову.

* * *

Минуло півтора року.

Сарай за хатою Валентини Степанівни знову блакитний: Стас перефарбував його ще минулого літа, сам, за два вихідні. Двоє кошенят поїхали до пані Галини й до Лілії Миколаївни, і обидві тепер при кожній нагоді показують Стасові їхні фотографії в телефоні. Двоє лишилися вдома.

Стас і далі возить хліб, але тепер маршрут у нього до обіду. Так вирішила Мар’яна, і сперечатися з нею, як і з її мамою, марна справа. На Соньчиному нашийнику висить металевий жетон, на якому вигравіювано два номери телефону.

Валентина Степанівна розповідає сусідкам на ринку, що зятя собі знайшла за відерцем ковбасних обрізків. Сусідки сміються. А вона й не жартує.

Вечорами Сонька лежить на ганку, на тому самому смугастому рядні. Під її лапою спить руде кошеня, яке давно вже не кошеня, а здоровенний кіт. Він досі вважає, що краще місця на світі немає. І, якщо чесно, з ним тут ніхто не сперечається.