Чужий замок

Тридцять два кущі помідорів їхали в таксі на задньому сидінні, і Тетяна Валентинівна всю дорогу тримала коробки за краї — так тримають дитину, що заснула на руках.

— Ви на ямах повільніше, будь ласка, — просила вона водія вже втретє. — Це «Волове серце». Я їх із лютого на підвіконні виходжувала.

Водій мовчки об’їжджав вибоїни. Він узяв замовлення від міста до садового товариства «Зоря» за Супрунівкою і вже шкодував: жінка сіла з чотирма коробками, з лійкою і з пакетом добрив, від якого на весь салон пахло чимось торф’яним.

А Тетяна Валентинівна була щаслива. Вона три місяці жила цією розсадою. Лампа на підвіконні горіла з шостої ранку, вода відстоювалася в банках із-під огірків, кожен кущик вона пікірувала окремо, бурмочучи собі під ніс, як до котів. Сусідки з під’їзду заздрили. Шість сортів. Два з них вона виміняла у жінки з ринку за банку торішнього аджики.

— Приїхали.

Ворота садового товариства стояли навстіж, як завжди в травні. А от хвіртка на їхній ділянці — ні.

* * *

На петлях висів новий навісний замок. Важкий, ще блискучий, змащений — його явно повісили днями. Тетяна Валентинівна смикнула ручку раз, другий, потім дістала з кишені зв’язку ключів і почала перебирати їх пальцями, наче один із них міг раптом підійти.

За парканом із профнастилу стояла незнайома жінка. Років сорока п’яти, у темних окулярах, у робочих рукавичках, із секатором у руці. За її спиною на мотузці сохли рушники.

— Вам кого?

— Мені? — Тетяна Валентинівна аж задихнулася. — Це моя ділянка. Тобто мого сина. Відчиніть хвіртку, будь ласка, у мене розсада на вітрі стоїть.

— У мене договір оренди, — спокійно сказала жінка. — До вересня. Я нікого не чекаю.

— Який договір? Дівчино, ви що? Мені Сергійко ключі особисто дав, ось вони, дивіться!

Вона потрясла зв’язкою біля прутів. Жінка навіть не подивилася.

— Мені все одно, хто вам що дав. Ділянка оформлена на Олену. Я переказала їй оплату за три місяці наперед і маю папір.

Позаду важко дихав таксист. Він виносив на узбіччя вже третю коробку, ставив її на суху траву й косився на лічильник, який спокійно собі біг.

— Жінко, у мене лічильник працює, — нагадав він. — Ви визначайтеся.

— Та куди я визначуся? — Тетяна Валентинівна розвела руками. — Мене на власну дачу не пускають!

— Вона вам не власна, — сказала жінка за парканом. — Заберіть коробки від в’їзду, мені ввечері воду привозять.

Тетяна Валентинівна набрала сина. Довгі гудки. Ще раз — довгі гудки. Потім коротке «абонент зайнятий», і вона зрозуміла, що Сергій скинув дзвінок.

Жінка з секатором тим часом дістала телефон і відійшла вбік, до старої шовковиці.

* * *

Олена в цей час стояла в цеху друкарні, і від гуркоту машин у неї злегка дзвеніло у вухах. Вона була начальницею зміни: перевіряла пробний відбиток, тримала аркуш під лампою і мружилася — синій знову пішов у фіолетовий, а тираж рекламних буклетів для мережі аптек треба було здати до вечора.

Телефон у кишені халата завібрував.

— Олено, вибачте, що відриваю. Тут ваша родичка приїхала. З розсадою. Каже, це її город.

Олена заплющила очі й притулилася лобом до холодного краю столу.

— Я зрозуміла. Не відчиняйте нікому. Я приїду.

Вона приїхала о пів на восьму, коли сонце вже сідало за лісосмугу. Тетяна Валентинівна сиділа на перевернутій коробці біля узбіччя, у пальті, з лійкою в ногах. Розсада стояла поруч. Вітер за день зробив своє: листя на верхніх кущах пожовкло по краях і обвисло.

— Ну? — сказала свекруха, не встаючи. — Поясни мені.

Олена не стала виправдовуватися. Вона мовчки перенесла дві коробки в затінок, під паркан, повернулася, сіла поруч на другу коробку й дуже довго дивилася кудись у бік поля.

— Це бабусина ділянка, — нарешті сказала вона. — Оформлена на мене. Я здала її з квітня. Шість тисяч на місяць. Жінка заплатила за три вперед.

— А сказати?

— А кому казати, Тетяно Валентинівно? Вам? Ви б Сергію переказали за годину.

Свекруха підібгала губи.

— І що? Це його дружина, він має знати, де що діється.

— Він знав би — і ті грoші розчинилися б, — тихо сказала Олена. — Як розчинилися ті, що я відкладала з осені.

* * *

Далі вона говорила рівно, майже без інтонацій, і саме від цього ставало незатишно.

Сергій пішов з роботи в грудні. Сам. Сказав, що керівник його не цінує, що на такій посаді він себе закопує і що з січня буде «нормальна пропозиція, серйозна фірма». Потім була ще одна серйозна фірма. Потім знайомий, який ось-ось відкриє напрямок і візьме його старшим. Потім ще один знайомий.

П’ять місяців. Щоразу — «з понеділка».

А в Олени зміна починалася о сьомій. Маршрутки з їхнього мікрорайону в таку годину ще не ходили, і вона щоранку викликала таксі. Двісті гривень туди. Коли зміна закінчувалася вночі — ще двісті назад. Порахуйте самі, скільки це на місяць.

— Я хочу машину, — сказала Олена. — Не нову. Просту, з пробігом, щоб заводилася й везла мене на роботу. Я вже й на СТО домовилася, щоб перед купівлею подивилися ходову. Мені до тієї машини не вистачає трохи. Оренда — це те, що я можу зробити сама, ні в кого не питаючи.

Вона помовчала.

— І частину я віддала на дах. Орендарка попросила — там над верандою текло. Ми полагодили і насос новий поставили. Ви ж торік самі казали, що качає ледве-ледве.

Тетяна Валентинівна дивилася на свої помідори. Тридцять два кущі. Лампа з шостої ранку. Банки з-під огірків.

— Чому ти мовчала? — спитала вона вже інакше.

І Олена вперше за весь вечір повернулася до неї обличчям.

— Бо я дуже втомилася, — сказала вона. — Я не скаржуся. Я просто вже не можу щоразу чути «з понеділка» і рахувати в голові, чи вистачить до зарплати. Я не вмію вимагати. Я вмію мовчки заробити.

* * *

Тетяна Валентинівна не відповіла одразу.

Вона сиділа на коробці й раптом дуже чітко згадала себе — молоду, з двома сумками картоплі, у черзі на автостанції. Її чоловік теж усе життя мав велику ідею й маленьку зарплату. І вона теж носила сумки сама. І теж нікому не казала.

— Поїхали до автобуса, — сказала вона нарешті. — Тільки коробки давай під шовковицю переставимо, щоб не пекло.

Сергій приїхав наступного дня — обурений, гучний, із порога.

— Мамо, ви уявляєте, що вона зробила? Пустила чужих людей! Без мене! Я взагалі юриста хочу питати, чи має вона право!

— Має, — сказала Тетяна Валентинівна. — Ділянка на неї. Договір оренди у неї на руках.

— Мамо?

— Сідай.

Вона поставила перед ним чай і не сіла сама.

— Ти скільки місяців шукаєш роботу? П’ять. А тепер порахуй, скільки твоя дружина за ці п’ять місяців віддала за таксі, бо в нас у мікрорайоні о шостій ранку транспорту нема. Порахуй уголос, я почекаю.

Сергій мовчав.

— Отож. Ти не роботу шукаєш, ти чекаєш посади, яка тобі личитиме. А вона тим часом працює у дві зміни й ховає від тебе конверт, щоб ти його не «вклав у перспективний напрямок». Мені соромно, Сергію. Мені за тебе соромно, а я тебе виростила.

— То ви на її боці?

— Я на боці того, хто в цій сім’ї працює, — сказала мати.

* * *

Оренду не розірвали. Навпаки — восени орендарка попросила продовжити до наступного літа, і Олена погодилася. Тепер уже з відома всіх.

А розсада не пропала.

Наступного ранку Тетяна Валентинівна взяла таксі вдруге за два дні — і повезла коробки через дві вулиці, до Ніни Петрівни, з якою колись разом стояла в черзі за водою. У тієї ділянка була наполовину порожня: сама вже не тягнула, силоміць не насадиш.

— Валентинівно, та в мене ж грядка стоїть гола! — зраділа Ніна Петрівна, витираючи руки об фартух. — Давай сюди своє «Волове серце». У мене й крапельний полив брат провів минулого літа, і засоби від шкідників є, я в господарському брала. Приживуться.

— Ти ж їх не залий, — суворо сказала Тетяна Валентинівна. — Вони в мене ніжні.

— А ти приїжджай і перевіряй. І от що: восени половину врожаю — твоя. Чесно ділимо. Ще й компот разом закатаємо, як колись.

* * *

У серпні Тетяна Валентинівна приїхала по свою половину.

Помідори вродили такі, що Ніна Петрівна виносила їх по два в руках — більші за її долоню, з тріщинками біля плодоніжки, важкі. Вони сиділи під шовковицею, різали один просто на газеті, солили й їли руками, і сік капав на фартухи.

— Твої, — сказала Ніна Петрівна з набитим ротом. — Ніколи в мене таких не було.

А в жовтні під її під’їздом зупинився сріблястий універсал із пробігом. Не новий, але доглянутий — Олена вибирала довго, тричі їздила на діагностику.

— Сідайте, підвезу, — сказала вона у відчинене вікно. — Мені все одно повз ринок.

Сергій на той час працював уже четвертий місяць. Не старшим і не керівником напрямку, а нормальним логістом на складі за об’їзною. Приходив утомлений і мовчазний, зате свої грoші клав на стіл сам.

Тетяна Валентинівна сіла на переднє сидіння й поставила собі на коліна ящик із помідорами. Обхопила його за краї обома руками — точнісінько так, як тримала ті коробки в травні.

— Ти, — сказала вона, дивлячись у лобове скло, — якщо він тобі ще раз почне про понеділок — ти мені дзвони. Я з ним поговорю.

Олена усміхнулася й увімкнула поворот.