Нікого не знайшли

Щоразу, коли важка машина виїжджала за ворота частини, на бетонному блоці біля шлагбаума сидів смугастий кіт.

Сидів рівно, наче його туди поставили на службу. Не сахався від сирени, не мружився від вихлопу. Проводжав машину поглядом до самого повороту, а тоді неквапом ішов у двір і вкладався під сливою — чекати.

Чекав, скільки треба. Дві години, шість, цілу ніч.

Хлопці до цього звикли так, що вже й не помічали. Але варто було не побачити його на блоці — і всередині чомусь ставало неспокійно.

Того жовтневого ранку Васька на блок не пішов.

Коли оголосили виїзд і всі кинулися до машини, кіт прошмигнув між чобітьми, стрибнув на приступку, звідти — на сидіння, і сів. Просто сів. Наче так і мало бути.

— Оце новина, — сказав Тарас, уже тримаючись за кермо. — Сергію, ти бачиш?

Сергій бачив.

Десять років на викликах відучили його вірити в прикмети. Але зараз він стояв біля відчинених дверей і чомусь не міг просто взяти кота під живіт і винести назад у двір.

— Хай їде, — сказав нарешті. — Тільки з машини не випускати. Юрко, він на тобі.

* * *

З’явився Васька в частині чотири роки тому, і теж якось не по-людськи — сам себе привів.

Їхали тоді в приватний сектор: у літньої жінки затліла проводка в літній кухні. Дощу не було вже тижнів зо три, все сухе, як порох. Машина вилетіла на вуличку — і різко стала.

— Ти чого? — вирвалося у Сергія.

— Кошеня. Посеред дороги.

— Та посигналь ти йому.

— Сирена ж реве. Якби мав куди тікати — уже давно втік би.

Сергій вискочив з кабіни. Кошеня сиділо просто на теплому асфальті, маленьке, сіре в темну смужку, з великою головою на тонкій шиї. Воно навіть не нявкнуло. Тільки дивилося вгору, як дивляться, коли вже нема сил ні тікати, ні боятися.

— Воно з-під тієї кухні вилізло, я на власні очі бачила! — гукала від паркана сусідка в хустці, тицяючи рукою кудись у бік диму.

Сергій підняв кошеня двома пальцями — воно важило як пачка печива — і повернувся до машини.

— Сергію, а сюди навіщо?

— А куди? Під кущ покласти? Ми рятувальники чи хто? Потім розберемося.

Розібралися вони швидко: коли з викликом упоралися й вернулися на базу, кошеня вже спало у Юрка на колінах, засунувши морду під рукав.

* * *

Фахівець, до якого його завезли того ж вечора, сказав, що малому тижнів п’ять, не більше, і що жити він буде. Перші дні кошеня їло з піпетки й уміщалося в капець. Юрко бурчав, що частина — не притулок і що нам тут не до котів. Через тиждень саме Юрко тягав із зоомагазину пакетики корму й ховав їх у шафці з робою.

Ім’я вигадувати не довелося.

Хтось запропонував щось урочисте, з двома складами й гордим звучанням. Тарас подивився на сіру морду з роздертим лівим вухом і сказав:

— Та Васька він. Ти на нього подивись.

Так і лишилося.

Ріс він швидко. За півроку з долоні виріс у кремезного кота, який ходив двором так, ніби перевіряв, чи всі на місці. Мишей після нього в частині не стало взагалі — жодна не потикалася навіть до складу.

А потім Васька взявся за спорядження.

Ніхто його не вчив. Просто якось після зміни він підійшов до розкладених на бетоні речей і почав їх обходити: обнюхував, обережно чіпав лапою, десь пробував на зуб. Робив це поважно, довго, з таким виглядом, що хлопці ставали навколо й реготали.

— Технічний контроль, — казав Тарас. — Не заважайте фахівцю.

Сміялися рівно до одного разу.

* * *

Того дня Васька підійшов до змотаної мотузки — і зашипів.

Не мугикнув, не позадкував. Зашипів так, як шиплять на щось живе й недобре. Шерсть на загривку стала дибки, хвіст розпушився вдвічі.

Хлопці спершу вирішили, що мотузка чимось пахне. Сергій уже хотів махнути рукою, але щось його спинило. Він розмотав її всю, від початку до кінця, метр за метром.

У трьох місцях волокна були перетерті мало не наскрізь. У частині того вечора було дуже тихо.

Ваську погодували чимось смачним, почухали за вухом і більше ніколи над його оглядами не сміялися. Він перевіряв чоботи, роз’єми на рукавах, ліхтарі. Одного разу сів на каску й не злазив, хоч ти його неси, — виявилося, що в неї тріснуло кріплення ременя.

Сергій потім довго вертів ту каску в руках і нічого не казав.

* * *

Отож, того жовтневого ранку кіт сидів у кабіні, а машина йшла за місто.

— Що там? — спитав Тарас, не відриваючись від дороги.

— Люди подзвонили: дим із покинутого санаторію. З траси видно.

— Знову хтось із сірниками бавився?

— Може, й діти. А може, й дорослі, — сказав Сергій. — Там же й досі все дерев’яне всередині.

Санаторій «Джерело» стояв за містом років двадцять з гаком, відколи його закрили. Блакитна фарба на стінах лущилася шматками, на торці ще трималася мозаїка з оленем біля води, а над бічними дверима іржавіла табличка «Тиха година». Колись сюди їздило на вихідні пів містечка.

Років п’ять тому будівлю збиралися викупити під невеликий готель: приїжджали серйозні люди, ходили з рулетками, говорили про ремонт даху й нову котельню. А тоді зникли, і корпус лишився стояти сам.

Дорогою Васька мовчав, але його неспокій відчували всі. Він то вставав, то сідав, вертів головою, і кінчик хвоста в нього сіпався, як від струму.

— Тримай його, — сказав Сергій Юркові.

Потім стало не до кота.

Одні пішли по корпусу — дивитися, чи немає всередині людей. Інші взялися за роботу. Тарас лишився біля машини, налив собі чаю з термоса — з чебрецем, він завжди возив із собою такий — і став чекати.

Васька вислизнув з кабіни, щойно двері прочинилися. Сів біля переднього колеса й завмер, весь витягнутий у бік головного входу.

— Та чого ти? — тихо спитав Тарас. — Ну чого?

Кіт на нього навіть не глянув.

* * *

Хлопці вийшли години через півтори. Тарас глянув на їхні обличчя й видихнув: усе нормально.

— Вчасно приїхали, — сказав Сергій, стягуючи рукавиці. — Спізнилися б хвилин на двадцять — вовтузилися б тут до ночі. Дерево ж усередині, самі бачили.

Тарас закрутив кришку термоса. Четверта чашка за ранок. Йому іноді здавалося, що на цій роботі чай п’ють не від спраги.

А Васька, побачивши людей, раптом голосно занявчав.

Підійшов до стіни, пройшовся туди-сюди попід вікнами, вернувся, знову занявчав. Дивився то на Сергія, то на темний прямокутник входу.

— Командире, їдемо? — Тарас уже відчинив дверцята.

— Стій.

— Чого стояти?

— Щось не те. Хлопці, ви точно все всередині обійшли?

— Сергію, ну ти скажеш.

— Та я не про те, — він не зводив очей з кота. — Ви ж його знаєте. Він через дурницю так себе не поводить.

Сергій ступив до Васьки — і не встиг. Кіт розвернувся, стрибнув на підвіконня й зник у чорному отворі.

— Усі тут! — гукнув Сергій і пішов слідом.

* * *

Хвилин через десять він вийшов з головного входу. Йшов повільно, обережно, притискаючи щось до грудей.

На згині ліктя в нього лежало кошеня. Крихітне, замурзане, перелякане до заціпеніння. Воно не виривалося. Тільки розтуляло рот і нявчало без звуку.

— Під підлогою було, — сказав Сергій. — У ніші, де труби йшли. Ми туди й не заглядали.

— Ти ба, — тільки й сказав Тарас.

— А Васька де?

Сергій озирнувся й не встиг відповісти. Кіт саме вилазив назад через вікно — з другим кошеням у зубах.

Він поклав його просто на асфальт біля чобота Сергія, підвів голову й подивився чоловікові в очі. Дуже довго подивився. Так, ніби хотів щось сказати, а слів не мав.

Сергій нахилився взяти його на руки — Васька викрутився й побіг назад.

Юрко кинувся до машини по коробку. Хтось стягнув куртку й розстелив її на асфальті. Коли кіт виніс четверте, Тарас уголос спитав, скільки їх там узагалі. Ніхто не відповів.

Кошенят було шестеро.

Останнє Васька майже волік — сам ледве переставляв лапи. Поклав його до інших, зробив два кроки вбік і ліг на асфальт. Просто ліг, витягнувши лапи, і лежав, важко дихаючи боками.

Сергій сів поруч. Прямо в робі, на холодний асфальт. Поклав долоню коту на спину.

— Все, — сказав тихо. — Досить. Немає там більше нікого. Чуєш?

Кіт заплющив очі.

* * *

Назад їхали повільно.

Коробку з кошенятами поставили Юркові на коліна, і він усю дорогу тримав над нею руку, щоб не перекинулася. Васька лежав поруч і дивився на них так, ніби вони були його власні.

— Слухай, — озвався Тарас через кілометр. — А як вони туди потрапили? Самі ж не прийшли.

— Не знаю, — сказав Сергій. — І думати про це не хочу. Головне — встигли.

Він помовчав і додав, більше сам до себе:

— Але як він знав? Ми там ходили. Двоє дорослих чоловіків з ліхтарями ходили. І нічого.

Кошенят розібрали того ж тижня, і навіть оголошень давати не довелося. Двох забрав Юрко — той самий Юрко, який колись бурчав, що частина не притулок. У нього вдома дочка, шість років, і, за його словами, вона того вечора не спала до півночі, вигадуючи їм імена.

А Ваську відтоді почали брати на виклики завжди.

Він і далі сидить у кабіні на своєму місці, і далі перевіряє спорядження, і далі шипить, коли з чимось негаразд. У частині це давно вже не смішно. У частині кажуть коротко:

— Якщо Васька дивиться на будівлю — треба зайти ще раз.

Заходять. І чомусь щоразу знаходять, за чим повертатися.