Кіт, про якого всі писали
— Та кинь ти його, Катре. Намучаєшся сама, і його намучиш. Хіба не видно, що воно не жuлець?
Сусідка Ганна стояла біля хвіртки й витирала руки об фартух. Говорила вона без злості — швидше з тією втомленою жалістю, з якою в селі кажуть про приречене.
Катерина не відповіла. У неї в долонях, загорнуте у стару фланелеву сорочку, лежало щось таке мале, що вміщалося в одну жменю. Воно навіть не пищало вже — тільки дрібно тремтіло.
— Ганно, я його миску вже поставила, — сказала вона нарешті. — Що ж я тепер, миску заберу?
І пішла до хати.
* * *
А за годину до того був звичайний четвер, і Катерина вийшла в город нарвати кропу до борщу.
Біля компостної купи щось ворушилося. Спершу вона подумала — їжак. Підійшла ближче й побачила двох котенят, злиплих у сірий клубок.
Одне було справжнє диво: кругленьке, пухнасте, димчастого кольору, з рівними лапками. Друге — удвічі менше. Очі затягнуті так, що не розібрати, чи вони взагалі є. Шерсть збилася в тверді ковтуни. Задні лапи не тримали, і воно радше повзло, ніж стояло.
— Ой лишенько, — тільки й сказала Катерина.
Вона винесла з хати миску теплої води, ватні диски, окуляри для читання — бо руки треба було бачити зблизька. Сіла просто на стежці між грядками і почала обережно розмочувати кірочки на мордочці. Хвилин двадцять, не менше. Кріп так і лишився нарваний, кинутий на землю.
Коли одне око нарешті відкрилося, котеня подивилося на неї. Довго, уважно, ніби перевіряло — а ти взагалі хто.
— Виживеш, — сказала йому Катерина. — Чуєш? Виживеш.
* * *
Перші тижні вона згадувала потім як суцільну ніч.
Годувати треба було кожні три години, зокрема й о третій ранку. Микола, її чоловік, спершу бурчав, що в хаті вже й спати не можна, а потім якось прокинувся сам, розігрів молоко і мовчки поніс до кухні.
Гріли теж по-старому: гумову грілку в наволочку, наволочку — у коробку, зверху шматок вовняної хустки. Ветерuнарна клінікa була в райцентрі, за двадцять кілометрів, і туди їздили так часто, що Катерина вивчила напам’ять розклад маршруток.
Діагнозu додавалися по черзі, як лихі новини. Aлергія майже на все, крім одного дорогого корму. Слабкі суглоби. Порушена координація. Лікар говорив обережно, підбирав слова.
— Ви розумієте, що він завжди буде особливим? Ходити нормально, скоріш за все, не навчиться.
— Та я вже зрозуміла, — кивнула Катерина. — Ви краще скажіть, що йому давати.
Ім’я прийшло само собою. Її дід Григорій усе життя тягнув до хати те, що інші викидали: побитий годинник, кульгавого пса, дірявий чайник. Полагодить — і воно ще двадцять років служить. Тож кота назвали Грицем, і сусідка Ганна, почувши, тільки руками сплеснула: людське ім’я, ще й дідове.
Сестричку забрали за тиждень. Приїхала родина, побачила пухнасту красуню — і все, питань не було. За Гриця ніхто не питав жодного разу.
* * *
Він таки вижив. Виріс у великого сірого кота з широкими грудьми й кумедною ходою — його трохи вело вбік, ніби палубою під час хитавиці.
Умивався Гриць з великими труднощами: піднімав лапу, тягнувся до вуха й перекидався на бік. Знову сідав. Знову тягнувся. Знову падав. Могло минути хвилин десять, поки він доб’ється свого, і Катерина щоразу дивилася на це з кухні, тримаючи в руці ложку.
А десь через півроку вона вперше по-справжньому роздивилася його морду.
Очі в Гриця стояли надто близько одне до одного — те, що колись здавалося вадою, тепер робило його схожим на людину, яка щойно почула щось абсолютно неймовірне. Круглі жовті очі. Брови будиночком. Вираз безмежного здивування, який не сходив з нього ні вдень, ні вночі.
— Грицю, — розсміялася Катерина, — у тебе така морда, наче ти щойно згадав, що не вимкнув праску.
Вона взяла телефон і зробила знімок. Потім ще один. Потім ще.
За місяць у неї в галереї було двісті фотографій. Гриць спить із напіврозплющеними очима — повіки в нього теж працювали абияк. Гриць сидить на підвіконні з виглядом філософа, який щойно осягнув сенс життя і не радий цьому. Гриць вкотре не долітає до дивана і дивиться на диван так, ніби диван його зрадив.
* * *
Люба, її давня подруга, приїхала в гості восени, з пиріжками й новинами.
Гриць вийшов з кімнати, сів посеред кухні й подивився на гостю своїм фірмовим поглядом. Люба поставила чашку на стіл. Дуже повільно.
— Катю. Катю, а що з ним?
— Нічого. Це Гриць.
— Він… він завжди отак дивиться?
— Завжди. Прокидається вже здивований.
Люба хвилин п’ять не могла говорити нормально. Витирала очі, знову дивилася на кота, знову починала сміятися. А потім схопила телефон і зробила з десяток кадрів підряд.
— Слухай. У нас на День селища буде конкурс, «найпухнастіший хвіст» чи щось таке. Веди його.
— Та який з нього конкурсант.
— Веди, кажу.
Хвіст у Гриця й справді був знатний. Але на конкурсі сталося дивне: організатори раз у раз поверталися до їхнього столика, перезиралися, щось тихо обговорювали. Катерина вже почала думати, що вони не знають, як делікатно сказати про його ходу.
Підійшла дівчина у футболці з логотипом свята.
— Пані Катерино, а ви його десь показуєте? В інтернеті?
— Кого, Гриця? Та кому він цікавий.
— Зніміть відео. Просто зніміть, як він живе. Повірте мені.
* * *
Перше відео зібрало триста переглядів. Друге — півтори тисячі.
А третє Катерина завантажила ввечері й пішла поратися. Там не було нічого особливого: Гриць п’ять хвилин полював на сонячного зайчика по стіні, врізався в шафу, сів і подивився в камеру з таким обличчям, ніби шафа з’явилася там щойно і без попередження.
Уранці Микола влетів на кухню з планшетом.
— Катю. Катю, ти це бачила?
— Що там?
— Сімдесят тисяч.
— Чого сімдесят тисяч?
— Людей, Катю. Сімдесят тисяч людей підписалися на твого кота.
Вона сіла на табуретку прямо в фартусі. Сповіщення сипалися одне за одним, коментарі не встигали вантажитися:
«Я тиждень не сміялася, а тут сиджу і плачу від сміху»
«Це моє обличчя щоранку в понеділок»
«Він виглядає так, наче все життя дивується, як опинився в цьому тілі»
«А в нього очі добрі. Ви подивіться, які в нього очі»
Катерина завела Грицю окрему сторінку. І почала писати не підписи до фото, а маленькі історії: як він півгодини веде боротьбу з поліетиленовим пакетом і програє; як він щовечора приходить перевіряти, чи всі вдома; як він боїться пилососа, але лише того, старого, — новий чомусь не боїться зовсім.
Двадцять тисяч. Тридцять. П’ятдесят.
* * *
Першою написала районна газета. Потім обласний сайт. Потім великий портал прислав журналістку з фотографом, і та півдня ходила по хаті, вибираючи світло.
А одного вечора Микола простягнув їй телефон, тримаючи його двома пальцями, як щось небезпечне.
— Катю, тут якийсь англієць пише. Про інтерв’ю щось.
Виявилося — британське видання. За ним підтягнувся німецький журнал. Потім австралійський новинний сайт. Потім японська газета, і Катерина довго дивилася на ієрогліфи в листі, поки перекладач не пояснив, що там ідеться про «кота, який дивиться на світ так, як усі ми хотіли б».
— Грицю, — сказала вона тоді, чухаючи його за вухом, — про тебе в Токіо пишуть. Ти хоч розумієш?
Гриць подивився на неї своїм звичним поглядом абсолютного здивування і перевернувся на спину, показуючи живіт. Токіо його не вразило.
***
Увечері за вікном сіявся дощ упереміш зі снігом, лампа в кутку світила жовтим, і Гриць лежав у Катерини на колінах — важкий, теплий, гучний.
Вона гладила його по круглій голові й думала про ту фланелеву сорочку, у яку колись загорнула жменю тремтячої шерсті біля компостної купи.
— Ти ж мав не вижити, — сказала вона тихо. — Тобі всі це казали. А тепер люди пишуть, що дивляться на тебе, коли їм зовсім погано. Розумієш, що це значить?
Гриць заплющив одне око. Друге, як завжди, лишилося напіврозплющеним.
Він не вмів вилазити на дерева. Не вмів стрибати на підвіконня з першого разу. Не вмів навіть умитися так, щоб не впасти. Зате він умів щось таке, чого не вміли всі рівні, красиві й здорові коти світу, — з’являтися в чиємусь телефоні о пів на дванадцяту ночі й змушувати людину всміхнутися.
Красиве й правильне — поняття відносні. А доброта відносною не буває. Саме вона колись примусила жінку сісти просто на землю між грядками і двадцять хвилин розмочувати кірочки на очах у котеняти, якого всі радили не чіпати.
Усе інше сталося вже потім, само собою.
