Привіт, Матусю

У таксі сіла молода жінка з дитиною на руках. Місяців п’яти-шести, не більше — у в’язаній шапочці, зі сплячим личком.

Слідом умостився її чоловік.

— Куди? — спитав літній водій.

— Міський дитячий будинок, будь ласка.

Машина рушила. Таксі шелестіло шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі, водій не поспішаючи вів її знайомими вуличками — і крадькома поглядав у дзеркало заднього огляду.

Раз. Другий. Третій.

— Пашо, квіти! — раптом нагадала жінка.

— Пам’ятаю, Настю, пам’ятаю, — відповів чоловік і повернувся до водія: — Батьку, зупини біля квіткового.

Він вийшов і, не ховаючись від вітру, попрямував до магазину.

Водій провів його поглядом.

А тоді не витримав.

— Дитина у вас красива, самі ви теж наче в порядку. Чого ж у дитбудинок?

Сказав він це з таким осудом у голосі, що молода жінка спершу не зрозуміла запитання.

А коли до неї дійшов його прихований зміст, очі її широко розплющилися.

— Жах! Ви що подумали?

— Та я так… Мало що… — водій зніяковів. — У наш час усяке буває.

Потім глянув на неї вже по-доброму:

— То чого ж у дитбудинок?

— Я там росла. Сім років, потім мене вдочерили. А чоловік мій, Павло, чотири роки виховувався там же.

— У Галини Іванівни? — водій широко всміхнувся. — Он воно що! І ви, значить, із поїзда — одразу до неї? Оце молодці!

— А ви її знаєте?

— Та хто ж її не знає!

Водій зібрався був пуститися в довгу розповідь, але дверцята таксі відчинилися — і в салон уплив розкішний букет троянд.

— Насте, дивись, яке диво є в нашому місті!

Павло гордо всміхався. Високий, підтягнутий, у білій сорочці з пілотськими погонами — щойно з рейсу, навіть перевдягтися не встиг.

— Пашко! — захопилася Настя. — Ти навіть мені таких троянд не дарував!

— Не ображайся, — виправдовувався Павло. — Я ж кажу: такі троянди тільки в нашому місті. А коли ми були тут удвох востаннє?

— Удвох?.. Одинадцять років тому.

* * *

Галина Іванівна сиділа за столом у своєму кабінеті, кутаючись у пухову шаль.

У будівлі було тепло, але шаль була така м’яка й пухнаста, так лагідно облягала плечі, що розлучатися з нею не хотілося навіть у теплі.

Випала вільна хвилинка: старші дітки в школі, у молодших тиха година. У дитячому будинку незвично спокійно, тільки на кухні подзенькує посуд — готується обід.

Вона гортала альбом із фотографіями.

Обличчя. Обличчя дітей, хлопчиків і дівчаток, молодих людей. Вихованці. І кожного вона пам’ятає на ім’я, і вже дорослих чоловіків і жінок називає, як тоді, у дитинстві: Сашко, Мишко, Оленка…

А ось Настя Знайда. Ні, тепер уже Гончар. Найдобрішої душі людина, Ігор Володимирович, удочерив її років п’ятнадцять тому.

А ось Павлик. Де ж ти, Павлику?

Закінчив льотне. Ось його фото: курсант. А в дитинстві мріяв стати ветеринарним лікарем, як Олексій Сергійович. Льоша теж великий шмат серця забрав, пустун. Але не дарма, не дарма…

* * *

Приглушені кроки коридором. Хто б це міг бути?

Стук у двері.

— Заходьте!

Величезний, розкішний букет троянд. А хто ж за ним ховається?

— Пашко! Павлику, рідний ти мій!

Букет шльопнувся на підлогу.

— Де ж ти так довго пропадав, Павле!

— Галино Іванівно, ну що ви. Ось же я, тут. Не писав, ну та не завжди можна було… Я не один. Ось, дружина моя. І дочка — Галя.

— Настя… Настенько! Невже ти? Та візьми дочку, Павлику! Дай ми з Настенькою обнімемося.

Коли пристрасті вляглися й серця забилися рівніше, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину вклали на диванчик, а самі всілися навколо столу.

— Як же ви, дітки, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці…

— Я Насті слово дав, Галино Іванівно. А я слово своє тримаю.

— Колись я це вже чула, — по-доброму розсміялася вона. — Настенько, а в тебе як усе склалося?

— Все добре, Галино Іванівно.

І з обличчя Насті було видно, що вона не лукавить.

— Закінчила медичний, разом з Артуром і Андрієм, моїми братами. А ви знаєте, що образити мене вони нікому не дозволять. Тепер я педіатр, як тато. А з Павлом ми завжди були поруч, навіть коли в розлуці… А ось наша донечка, Галя. Ім’я навіть не обговорювали.

— Ну, здрастуй, Галюсю, — Галина Іванівна схилилася над сплячою дитиною. — Хай тобі щастить. А дід уже бачив онучку?

— Поки ні, ми одразу до вас, — винувато всміхнулася Настя.

— Зателефонуйте йому від мене, попередьте заздалегідь. А то серце розірветься в Ігоря й Людмили від несподіваного щастя.

* * *

Галина Іванівна повернулася до Павла й сказала з лукавою усмішкою:

— Ну, привітайся з Матусею. Вона вже давно на тебе дивиться.

Павло обернувся на стільці й завмер.

На підлозі, за метр від нього, не відриваючись дивилася на нього триколірна кішка.

У Павла защеміло в грудях. Як тоді, у дитинстві, у покинутому будиночку на садових ділянках, де він уперше її побачив — худу, з двома кошенятами під старою собачою будою.

Нарешті кішка повільно кліпнула обома очима, підвелася й попрямувала до нього.

Стрибнула на коліна, звелася на задні лапки, поклала передні йому на плече — а мордочкою терлася об Павлове обличчя, муркочучи не перестаючи.

— Матусю. Матусенько, — Павло гладив її по м’якій шерстці, занурюючи обличчя в пухнасту шубку. — Я тебе ніколи не забував, — шепотів він їй на вушко. — Якби не ти…

— Половину дітей вона виняньчила, — розповідала Галина Іванівна. — Усі її пам’ятають.

Вона помовчала.

— Торік вона важко захворіла. Так важко, що Олексій Сергійович одразу сказав: оперувати треба негайно. Весь дитбудинок тоді стояв під вікнами його клініки, поки він її оперував. Обійшлося.

На дивані заворушилася й захникала маленька Галя.

Кішка вибачливо мурукнула, зістрибнула з Павлових колін і видерлася на диван. Лагідно муркочучи, прилягла поруч — і дівчинка затихла.

— Скоро ми з нею на пенсію, — зітхнула Галина Іванівна. — Пора. Ігор свого Брата давно відправив відпочивати, тепер ніжиться вдома біля теплої батареї. От і нам із Матусею пора.

— Братик, — усміхнулася Настя. — Як я за ним скучила!

* * *

До вечора Настя й Павло пробули в дитячому будинку. Пообідали разом із дітьми.

Пацани обступили Павла й вимагали розповідати про рейси, про літаки, про те, чи страшно в грозу. Майже всі вирішили стати пілотами.

— Це нелегко, хлопці, — учив їх Павло. — Але якщо поставили мету — тримайтеся її.

Він обвів їх поглядом.

— Та хіба обов’язково пілотами? Людьми станьте. Такими, щоб Галина Іванівна з гордістю казала: це мої хлопці.

А кішка Матуся лагідно дивилася на Павла, мружила зелені очі й згідливо муркотіла.

* * *

Пішли ввечері, пообіцявши Галині Іванівні й дітям зайти ще до від’їзду. І надалі заходити, коли бувають у місті.

— Слово даю! — сказав Павло.

Галина Іванівна з Настею засміялися.

А кішка Матуся дивилася на нього й проводжала поглядом.

Так само, як проводжала багатьох хлопців і дівчат, яких заспокоювала ночами, не даючи пролитися світлим дитячим сльозам.