Спадщина, яку не захотів забрати ніхто з родичів

Кілька кроків повз лавку біля під’їзду — а проходиш, наче крізь стрій.

Марта зупинилася за густим кущем жасмину, який ще ховав її від сусідок. І почула про себе все.

Головною версією було те, що вона ходить до баби через квартиру. І ж напевно знали, що квартира давно відписана племінникові. Але однаково перемивали кістки якійсь приблудній дівці.

Марта гордо підняла голову, вдягла на обличчя привітну усмішку, мило привіталася з місцевим відділом жовтої преси — і зайшла в під’їзд.

Вона поспішала.

* * *

Познайомилися вони влітку.

Марта, студентка тепер уже четвертого курсу, бадьоро крокувала тротуаром додому. Літня сесія позаду, попереду канікули, і день видався сонячний — тож вона вирішила пройтися пішки.

До дому лишалося зовсім небагато, коли попереду вона побачила бабусю, яка повільно переступала ногами.

Марта, може, і не звернула б уваги — просто обігнала б. Але в руці в жінки був повідець, а на кінці повідця — вогняно-рудий шпіц.

Дивно, але собака наче відчувала слабкість господині. Вона не тягнула, дрібно дріботіла поруч і не зважала на жодні подразники.

— Вишенько, ще трошки, і ми будемо вдома, — тихим утомленим голосом сказала бабуся.

* * *

Несподівано вона спинилася, трохи нахилившись уперед.

— Вам погано? — підскочила Марта.

— Ні, дитинко, просто втомилася. Погано мені було три роки тому. Потім два роки тому. А сьогодні все добре, от тільки часу мало, — зітхнула бабуся.

У її словах не було скарги. Просто констатація.

— Може, вас провести?

— Якщо тобі не важко.

Усю розмову собака тихо сиділа поруч і не виявляла жодного неспокою.

— Яка ж вона у вас спокійна, слухняна.

— Так, Вишенька розумниця, — жінка лагідно подивилася на собаку й подарувала їй зворушливу усмішку. — Лідія Петрівна.

— Марта.

— От і познайомилися.

* * *

Марта підставила їй лікоть. Бабуся стиснула його сухенькою долонею.

І отак, поруч, поволі, слідом за дріботливим шпіцом, дві жінки — зовсім юна й та, що багато прожила, — рушили до під’їзду.

Там Лідія Петрівна знову спинилася перевести подих.

— Ноги зовсім не слухаються. Та й голова паморочиться. Геть розклеїлася, — з гіркою усмішкою мовила вона.

— Нічого, зараз відпочинемо, і я вас проведу до квартири. Ви на якому поверсі?

— На четвертому.

Вони піднялися ліфтом. І бабуся несподівано запросила її в гості.

* * *

Уже сидячи на кухні за горнятком чаю, Марта зрозуміла: літній самотній жінці хотілося виговоритися.

— Три роки тому не стало моєї доньки, — тяжко зітхнувши, сказала Лідія Петрівна. — Два роки тому пішла з життя близька подруга. Вишенька — її спадок. Ніхто з родичів не захотів узяти собаку в дім.

Вона говорила з паузами. Замовкала, про щось замислювалася, потім продовжувала.

Марта слухала й дивилася на її маленькі долоні — то вони м’яли витягнуту з кишені хустинку, то розправляли на скатертині невидимі зморшки.

* * *

Дівчина одразу помітила: цей дім зберігав колишній затишок і достаток.

Добротні масивні меблі. Килим на стіні у вітальні. Кухня в ажурних серветках і ошатна скатертина на столі.

Але то тут, то там око спотикалося об пил. Об застарілі плями. Об якусь сумну застиглість усієї картини.

— Вишенька до мене звикла, ми часто гуляли втрьох. Найцікавіше, що їй вона теж дісталася, можна сказати, у спадок. Собаку завела внучка, а потім поїхала за кордон, а Вишеньку підкинула Раїсі.

Тут жінка гірко всміхнулася.

* * *

— Так ми з нею й лишилися вдвох. У доньки дітей не було. Жили ми добре, але все вдвох та вдвох. І знову я живу не сама, але… роки, здоров’я.

Жінка знову помовчала.

— Ой, та що ж це я. Ти пробач мені, дівчинко. Давно до мене ніхто на чай не заходив. Дякую тобі.

— Лідіє Петрівно, а хочете, я до вас іноді приходитиму? Можу з Вишенькою гуляти.

Марті було шкода самотню бабусю. Вона згадала свою — ще не стару, реготуху й витівницю, яка жила в далекому селі, співала в клубному хорі й ходила з подругами по ягоди.

— Так, звісно. Якщо тобі не важко. Ми будемо тільки раді.

Дві жінки — одна юна, друга прожила життя — обмінялися телефонами, обнялися й розійшлися вже майже близькими людьми.

* * *

Час минав. Марта регулярно приходила.

А того дня вона поспішала: у телефонній розмові Лідія Петрівна поскаржилася на погане самопочуття.

Бабуся давно віддала їй запасні ключі, щоб не витрачати час на домофон.

Марта відчинила двері.

Вишенька кинулася до неї, стрибаючи навколо ніг і підскавучуючи.

Не роззуваючись, дівчина швидко пройшла у вітальню.

Лідія Петрівна сиділа напівлежачи на дивані й важко дихала.

* * *

Марта одразу викликала швидку.

Поки чекали лікарів, вона сиділа поруч, тримала бабусю за руку й тихо погладжувала її долоню.

Швидка забрала Лідію Петрівну в лікарню.

Марта з’ясувала, у яку саме, забрала Вишеньку, перевірила всі крани, зачинила квартиру й пішла додому.

На виході з під’їзду її зустріли цікаві очі «співчутливих» сусідок, які зачули нову тему для обговорення.

— Марточко, що з Лідією Петрівною? Що лікарі сказали? — єлейним голоском поцікавилася головна редакторка жовтої преси.

— Серце, — коротко відповіла дівчина й швидко проскочила повз пліткарок, які захлинулися питаннями.

* * *

Увечері задзвонив мобільний.

— Дівчино, це вас із другої лікарні турбують. Вам знайома Лідія Петрівна?

— Так, — тихо відповіла Марта, уже розуміючи, що сталося щось погане.

— Ми тут телефон у неї в халаті знайшли. А там у пам’яті тільки два номери. Один не відповідає, другий ваш. На жаль, Лідії Петрівни не стало…

* * *

Потім були наполегливі дзвінки племінникові. Похорон.

На поминки Марту ніхто не кликав. Та вона й не рвалася сидіти з людьми, яким Лідія Петрівна була цілком байдужа.

* * *

Осінь видалася дощова й похмура.

На пустирі за будинками мікрорайону, сховавшись під парасолькою, стояла худенька постать дівчини. Вона чекала, поки мокрий шпіц зробить свої собачі справи.

— Вишенько, ну ти й замазуро. Я ж господиню на колінах благала, щоб дозволила тебе тримати. Мені в універ бігти пора. А тебе ще мити треба, — по-доброму бідкалася Марта.

Вона підняла собаку на руки й притиснула до старенької куртки, у якій виводила її гуляти.

— Ох ти ж моя дорогоцінна спадщино.

І швидко пішла додому.