Заходьте. Будемо жити.
— Куркуль ви, дядьку Тимофію. Як є — куркуляка.
Віктор сказав це без злості. Радше з подивом, ніби вголос розв’язував задачу, яка ніяк не сходилася. Стояв, спершись на плетень, і дивився, як двоє людей, яким разом сто сорок років, по сантиметру відвойовують картоплю в лободи.
Тимофій Петрович розігнувся, витер чоло рукавом.
— Шість соток. На двох. Навіщо? — не вгавав сусід. — Я три саджу, і то навесні півмішка гнилі з погреба виношу.
— Так ти й худоби не тримаєш, — спокійно відказав дід. — Кури та Рябко на ланцюгу. Оце і вся твоя живність.
— А мені й того досить. Не вродить — куплю. Хто зараз такі городи тримає? Самі діди. Та й ті за звичкою.
— За звичкою, — погодився Тимофій Петрович. — Тільки звичку ту ми не з телевізора взяли. Наші батьки такі роки пережили, що й переказувати не хочеться. Там надіятися можна було хіба на себе. Тож поки є сила — роби. Запас кишені не тягне. Не тобі згодиться, то комусь іншому.
— А чого це я маю про інших думати? — Віктор аж брови звів. — Про мене хтось думає? Зараз кожен сам за себе. Індивіду… індиві-ду-а-лізм!
Дід усміхнувся у вуса. Зібрав обидві сапи, обчистив від налиплої землі й приставив до плоту — інструмент любить, щоб його не кидали як попало. Уже йдучи через двір, почув услід оте своє нове звання й тихо засміявся.
* * *
У дворі вже гриміла дійниця. Лиска зайшла під навіс сама, без нагадувань, уткнулася в свіжу кошенину і тільки поводила вухом, поки Ганна Матвіївна обмивала й розтирала їй вим’я.
— Пампуше! Проспиш усе на світі! — гукнув господар котові, що розлігся впоперек порога веранди. — Корова вдома, а він лежить. Тобі ж на нічну зміну заступати.
Кіт підвів голову. В очах читалося щире й обурене: «Як це вдома? Ти жартуєш, господарю?»
Він зірвався й, навіть не потягнувшись зі сну, кулею вилетів надвір. Стрибнув у ясла й усівся просто перед мордою Лиски. Та навіть жувати перестала.
— Ли-и-иско, — муркотів Пампух, тручись об коров’ячий ніс. — Що ж ти мовчки зайшла, навіть не мукнула? Я б тебе зустрів. Ми ж друзі, я тебе ще телицею пам’ятаю.
Корова важко зітхала й дивилася на нього тим вологим терплячим поглядом, яким корови дивляться на все на світі.
— Пий уже, — господиня хлюпнула йому в миску парного. — Жодна жменя сухого корму з пачки такого не дасть. Вона цілий день на луках паслася, там чебрець і буркун.
Кіт напився, вмився й поліз назад до Лиски — до нічної зміни, як казав господар, ще був час.
* * *
Вечорами вони виходили за хвіртку, на лавку. Тридцять сім років поспіль, відколи Тимофій Петрович ту лавку змайстрував. Кіт умощувався між ними, і починалася розмова, яку однаково можна було не починати — обоє знали її напам’ять.
— Минає життя, Тимофію, — зітхала Ганна Матвіївна. — Усе життя робимо, а добра так і не нажили. То дітям помагали, тепер онукам.
— А чого тобі бракує? Кому те добро складати? Здорові — і добре. Радій, що клопоту багато. Гірше, коли його нема.
— Та воно й правда, — легко здавалася вона. — Вітько знов куркулем обзивав?
— А ти його не знаєш? Усе йому не так. Зайвий раз нахилитися ліньки, не те що сотку обробити. А чоловікові й сорока нема, у селі виріс, і силою не обділений.
— Мр-р-р, — вставляв свої п’ять копійок Пампух.
Господар і господиня по черзі гладили його по спині.
— Наші такі самі, — сказала Ганна Матвіївна тихіше. — Виїхали, посідали в квартирах. Ціни на ту нерухомість такі, що страшно вимовити, а вони ще й ремонт затіяли. Відпрацюють вісім годин — і ремствують. На роботі обділили, держава обділила, батьки недодали. А самі нікому нічого не винні.
— Так вони ті самі й лишилися, — упевнено мовив дід. — Просто життя пішло таке, що люди забувають просту річ. Замість лаяти темряву, простіше засвітити хоч маленький каганець.
* * *
У вересні Пампух приніс кошеня.
Руде, з такими самими вусами й таким самим нахабним примруженням — ніби когось зменшили в чотири рази й забули попередити. Кіт демонстративно вилизав його при господарях. Повів знайомитися з Лискою. А ввечері притяг із собою на лавку й сів поруч із таким виглядом, наче чекав оплесків.
— Оце номер! — сплеснула руками Ганна Матвіївна. — Він же його в когось поцупив!
— Та ні, — сміявся Тимофій Петрович. — Вони з Вікторовою Мурчихою навесні дружили, вона двох і привела. Видно, дійшло там у них до розлучення, коли він свого забрав. Ну й нехай. Виростимо, не чужий.
Посміялися. Потім дід чомусь стишив голос, хоч на вулиці не було ні душі.
— Голова сьогодні казав. У порожню хату, що навпроти нас, людей привезуть.
— Кого?
— Родину. Жінка років сорока, двоє хлопців і батько її. Хату їхню вогонь забрав. Уночі. Вибігли в чому були, а до ранку вже й не було чого гасити.
— Ох, лишенько… А чоловік її де?
— Нема чоловіка. Давно вже. Хворів довго.
Ганна Матвіївна довго мовчала, гладячи кошеня по вухах.
— Так у тій хаті ж і покрівлі путньої нема. Третій рік без господарів стоїть.
— Завтра чоловіки зберуться. Голова обіцяв підвезти металочерепицю й дошку, Семенович піч перекладе. За день упораємось.
* * *
Упоралися за день і ще трохи. Хата ж без господарів швидко здається: крокви повело, шибка тріснула, у сінях підлога грає під ногою. Вісім чоловіків із самого ранку на даху, знизу подають, збоку радять — куди ж у селі без порадників. Жінки носили обід просто на подвір’я, бо в хаті ще не було де поставити тарілку.
Семенович біля печі не пустив нікого. Сказав, що піч — річ ревнива і чужих рук не любить.
Новосели приїхали наступного дня, по обіді, коли з даху вже знімали останнє риштування. З машини вийшли жінка, двоє хлопців — на вигляд років тринадцяти й п’ятнадцяти — і чоловік, ровесник Тимофія Петровича. Поставили біля ніг дві валізи. Усе.
Стояли й розгублено роздивлялися, не знаючи, куди себе подіти.
— Ходімо, сусіди, ходімо, — Ганна Матвіївна пригорнула жінку за плечі й поглядом покликала решту. — Завтра з ранку в хаті поприбираємо, а сьогодні у нас відпочинете. Хлопці, а ви їсти хочете? Що ви мені головами киваєте, я питаю — хочете?
Старший, Данило, сказав, що трошки. Молодший, Марко, чесно відповів, що дуже.
Після обіду Тимофій Петрович і Григорій Опанасович — так звали старшого в родині — пішли дивитися майбутнє житло. Григорій тиснув чоловікам руки, дякував, а тоді раптом відвернувся й довго дивився кудись у бік лісосмуги.
— Ходімо погріб глянемо, — м’яко сказав Тимофій Петрович. — Може, ремонту просить.
Погріб просив небагато: замінити один стовпчик під склепінням та навісити нові двері. До вечора й упоралися.
— Завтра дай мені хлопців у поміч, — сказав дід уже на порозі. — Картоплю копати час. Там і на вашу долю набереться. Відер тридцять, думаю, сюди засиплемо.
* * *
Копали втрьох. Тимофій Петрович підважував кущ вилами, хлопці вибирали.
Данило десь через годину почав частіше розгинатися й тихенько дмухати на долоні. Дід нічого не сказав, тільки сходив до сарая й приніс рукавиці — старі, з протертим великим пальцем, але свої.
— Тримай. І не мовчи наступного разу.
Марко рахував відра вголос і щоразу помилявся на користь себе.
А ввечері на лавці за хвірткою сиділи тільки двоє дідів, кіт і кошеня. Підійшов Віктор, присів скраю й мовчки слухав.
Жінки з самого ранку поралися в оновленій хаті. Мили вікна, вішали фіранки, стелили доріжки. Хтось приніс чавунну пательню, хтось каструлі, хтось два відра й ночви — на перший час. Меблі знесли з гаражів та сараїв, де вони роками стояли «про всяк випадок». Не нові, але міцні, з того дерева, яке вже й не купиш.
Ось він і настав, той усякий випадок.
Ганна Матвіївна повісила на стіну фотографію в рамці — єдине, що вціліло, бо було в сумці з документами. З рамки дивився молодий чорнобривий чоловік з веселими очима. Хлопці під тим поглядом одразу подорослішали й стали дуже серйозні. Жінки втерли очі й пішли ставити чайник.
— Думали, на пусте місце їдемо, — тихо радів Григорій Опанасович. — А тут люди. Дочці в амбулаторії місце дали, там свого фахівця давно не було. Хлопців до школи записали, документи в ЦНАПі за два дні поновили. Погріб картоплею затарили. До весни доживемо, а там перекопаю город і своє посаджу. Ще й теплицю поставлю, я вмію.
— Люди, Грицю, скрізь однакові, — усміхнувся Тимофій Петрович. — До нахаби — злі, до людини в біді — відкриті. Так від віку велося. А хто чого вартий, з часом і так видно стане.
Він помовчав і додав:
— Чув, на входини село кличеш? Правильно робиш. Ти до людей із повагою — і вони до тебе з душею. За частування не переймайся, гості зі своїм прийдуть, тут народ з розумінням. А ми з тобою столи та лави винесемо, щоб усім місця вистачило. Поки тепло — можна й у дворі.
Віктор так нічого й не сказав. Посидів, підвівся, попрощався й пішов додому.
* * *
Уранці невелика процесія вийшла з двору Тимофія Петровича й Ганни Матвіївни й рушила через дорогу. Хлопці несли на руках Пампуха та його вихованця.
З городу новоселів, торохкаючи двигуном, виїхав трактор із плугом. Віктор заглушив мотор, виліз із кабіни, привітався з усіма й пояснив, дивлячись чомусь убік:
— Там у вас усе бур’яном взялося. То я пройшовся, щоб ви вручну не корчували. Навесні ще раз переорю, бороною пройду — і буде город як город.
— Індивідуалізм, кажеш? — примружився Тимофій Петрович.
— Та годі вам, дядьку Тимофію, — Віктор почервонів і швидко поліз назад у кабіну.
Валізи поставили біля дверей. Відчинили — і першими пустили в хату хвостатих.
Пампух сів на порозі й лапою підштовхнув кошеня вперед. Мовляв, іди. Це тепер твоя хата і твої люди. Тобі їх берегти.
Кошеня по-хазяйськи зайшло всередину, обнюхало кутки, обійшло піч, сіло посеред кімнати, подивилося на людей і голосно, вимогливо нявкнуло.
Хлопці засміялися. Уперше за багато днів.
— Ґудзик, — сказав Марко. — Хай буде Ґудзик.
А перекладати те нявкання нікому й не треба було. Заходьте. Будемо жити.
Руде, з такими самими вусами й таким самим нахабним примруженням — ніби когось зменшили в чотири рази й забули попередити. Кіт демонстративно вилизав його при господарях. Повів знайомитися з Лискою. А ввечері притяг із собою на лавку й сів поруч із таким виглядом, наче чекав оплесків.
— Оце номер! — сплеснула руками Ганна Матвіївна. — Він же його в когось поцупив!
— Та ні, — сміявся Тимофій Петрович. — Вони з Вікторовою Мурчихою навесні дружили, вона двох і привела. Видно, дійшло там у них до розлучення, коли він свого забрав. Ну й нехай. Виростимо, не чужий.
Посміялися. Потім дід чомусь стишив голос, хоч на вулиці не було ні душі.
— Голова сьогодні казав. У порожню хату, що навпроти нас, людей привезуть.
— Кого?
— Родину. Жінка років сорока, двоє хлопців і батько її. Хату їхню вогонь забрав. Уночі. Вибігли в чому були, а до ранку вже й не було чого гасити.
— Ох, лишенько… А чоловік її де?
— Нема чоловіка. Давно вже. Хворів довго.
Ганна Матвіївна довго мовчала, гладячи кошеня по вухах.
— Так у тій хаті ж і покрівлі путньої нема. Третій рік без господарів стоїть.
— Завтра чоловіки зберуться. Голова обіцяв підвезти металочерепицю й дошку, Семенович піч перекладе. За день упораємось.
* * *
Упоралися за день і ще трохи. Хата ж без господарів швидко здається: крокви повело, шибка тріснула, у сінях підлога грає під ногою. Вісім чоловіків із самого ранку на даху, знизу подають, збоку радять — куди ж у селі без порадників. Жінки носили обід просто на подвір’я, бо в хаті ще не було де поставити тарілку.
Семенович біля печі не пустив нікого. Сказав, що піч — річ ревнива і чужих рук не любить.
Новосели приїхали наступного дня, по обіді, коли з даху вже знімали останнє риштування. З машини вийшли жінка, двоє хлопців — на вигляд років тринадцяти й п’ятнадцяти — і чоловік, ровесник Тимофія Петровича. Поставили біля ніг дві валізи. Усе.
Стояли й розгублено роздивлялися, не знаючи, куди себе подіти.
— Ходімо, сусіди, ходімо, — Ганна Матвіївна пригорнула жінку за плечі й поглядом покликала решту. — Завтра з ранку в хаті поприбираємо, а сьогодні у нас відпочинете. Хлопці, а ви їсти хочете? Що ви мені головами киваєте, я питаю — хочете?
Старший, Данило, сказав, що трошки. Молодший, Марко, чесно відповів, що дуже.
Після обіду Тимофій Петрович і Григорій Опанасович — так звали старшого в родині — пішли дивитися майбутнє житло. Григорій тиснув чоловікам руки, дякував, а тоді раптом відвернувся й довго дивився кудись у бік лісосмуги.
— Ходімо погріб глянемо, — м’яко сказав Тимофій Петрович. — Може, ремонту просить.
Погріб просив небагато: замінити один стовпчик під склепінням та навісити нові двері. До вечора й упоралися.
— Завтра дай мені хлопців у поміч, — сказав дід уже на порозі. — Картоплю копати час. Там і на вашу долю набереться. Відер тридцять, думаю, сюди засиплемо.
* * *
Копали втрьох. Тимофій Петрович підважував кущ вилами, хлопці вибирали.
Данило десь через годину почав частіше розгинатися й тихенько дмухати на долоні. Дід нічого не сказав, тільки сходив до сарая й приніс рукавиці — старі, з протертим великим пальцем, але свої.
— Тримай. І не мовчи наступного разу.
Марко рахував відра вголос і щоразу помилявся на користь себе.
А ввечері на лавці за хвірткою сиділи тільки двоє дідів, кіт і кошеня. Підійшов Віктор, присів скраю й мовчки слухав.
Жінки з самого ранку поралися в оновленій хаті. Мили вікна, вішали фіранки, стелили доріжки. Хтось приніс чавунну пательню, хтось каструлі, хтось два відра й ночви — на перший час. Меблі знесли з гаражів та сараїв, де вони роками стояли «про всяк випадок». Не нові, але міцні, з того дерева, яке вже й не купиш.
Ось він і настав, той усякий випадок.
Ганна Матвіївна повісила на стіну фотографію в рамці — єдине, що вціліло, бо було в сумці з документами. З рамки дивився молодий чорнобривий чоловік з веселими очима. Хлопці під тим поглядом одразу подорослішали й стали дуже серйозні. Жінки втерли очі й пішли ставити чайник.
— Думали, на пусте місце їдемо, — тихо радів Григорій Опанасович. — А тут люди. Дочці в амбулаторії місце дали, там свого фахівця давно не було. Хлопців до школи записали, документи в ЦНАПі за два дні поновили. Погріб картоплею затарили. До весни доживемо, а там перекопаю город і своє посаджу. Ще й теплицю поставлю, я вмію.
— Люди, Грицю, скрізь однакові, — усміхнувся Тимофій Петрович. — До нахаби — злі, до людини в біді — відкриті. Так від віку велося. А хто чого вартий, з часом і так видно стане.
Він помовчав і додав:
— Чув, на входини село кличеш? Правильно робиш. Ти до людей із повагою — і вони до тебе з душею. За частування не переймайся, гості зі своїм прийдуть, тут народ з розумінням. А ми з тобою столи та лави винесемо, щоб усім місця вистачило. Поки тепло — можна й у дворі.
Віктор так нічого й не сказав. Посидів, підвівся, попрощався й пішов додому.
* * *
Уранці невелика процесія вийшла з двору Тимофія Петровича й Ганни Матвіївни й рушила через дорогу. Хлопці несли на руках Пампуха та його вихованця.
З городу новоселів, торохкаючи двигуном, виїхав трактор із плугом. Віктор заглушив мотор, виліз із кабіни, привітався з усіма й пояснив, дивлячись чомусь убік:
— Там у вас усе бур’яном взялося. То я пройшовся, щоб ви вручну не корчували. Навесні ще раз переорю, бороною пройду — і буде город як город.
— Індивідуалізм, кажеш? — примружився Тимофій Петрович.
— Та годі вам, дядьку Тимофію, — Віктор почервонів і швидко поліз назад у кабіну.
Валізи поставили біля дверей. Відчинили — і першими пустили в хату хвостатих.
Пампух сів на порозі й лапою підштовхнув кошеня вперед. Мовляв, іди. Це тепер твоя хата і твої люди. Тобі їх берегти.
Кошеня по-хазяйськи зайшло всередину, обнюхало кутки, обійшло піч, сіло посеред кімнати, подивилося на людей і голосно, вимогливо нявкнуло.
Хлопці засміялися. Уперше за багато днів.
— Ґудзик, — сказав Марко. — Хай буде Ґудзик.
А перекладати те нявкання нікому й не треба було. Заходьте. Будемо жити.
Пов’язана стаття: практичні поради: Сонцезахисна косметика.
