Без запрошення
У шухляді під рушниками Олена Степанівна тримала зошит у клітинку. Звичайний, тонкий, з таблицею множення на останній сторінці.
Туди вона цілий рік записувала те, що хотіла розказати синові. Що груша біля погреба вродила так, що гілку довелося підперти сапою. Що Клавдіїн онук уже й оженився, а вона його пам’ятає таким, що ледве до клямки діставав. Що взимку промерзав кут у сінях, і вона його заткала старою фуфайкою, а навесні думає таки покликати чоловіків, хай подивляться — може, там ремонту на два дні, а може, й на все літо.
Записувала дрібним, схиленим почерком, через рядок, щоб не тісно було.
Раз на рік, чотирнадцятого вересня, у неї на підвіконні дзвонив телефон. Кнопковий, у гумовому чохлі, куплений років десять тому онуком сусідки.
– Мамо, з днем народження. Як здоров’я?
– Та нічого, синку. Тиск оце трохи…
– Ну нормально, значить. Ти там тримайся.
– Юрчику, а ти їси хоч вчасно? Ти ж худий був.
– Їм, мамо. Все, мене на нараду кличуть. Бувай.
Три хвилини. Іноді чотири.
Зошит так і лишався в шухляді. Вона діставала його аж у листопаді — дописати, що курка почала нестися не там, де треба, а під тином у бур’яні.
Сусідки сина обговорювали. Особливо Клавдія, жінка прямої вдачі, яка вважала, що правду треба казати в очі, бажано голосно.
– Двадцять п’ять років, Оленко! За двадцять п’ять років можна було й приїхати разочок.
– У нього робота така, Клаво. Комп’ютери. Ти того не розумієш.
– Та я ж і не розумію. Я розумію, що мати одна в хаті.
Олена Степанівна на це нічого не відповідала. Брала відро й ішла до кози. Бо що тут скажеш, коли він один у неї.
Над рукомийником у неї висів календар, той, що дають в aптeці разом із пігулкамu. Олена Степанівна олівцем закреслювала дні. Не до Нового року й не до Великодня — до чотирнадцятого вересня.
* * *
Жила вона в селі в самому кінці вулиці, де асфальт закінчується і починається глина. Магазин один, біля колонки. Там же й зупинка: автобус ходить через день, а як розкисне дорога — то й зовсім не ходить.
Господарство невелике: коза Мушка та десяток курей. Усе робила сама, мовчки. Дивилася на людей трохи спідлоба, і чужі від того ніяковіли, а свої давно звикли.
Юрій поїхав давно. Вивчився на інженера, потім став тим, кого в селі називають просто «в комп’ютерах сидить», а вона вимовляла гордо і по складах: про-гра-міст. Осів у місті, купив квартиру в цегляному будинку біля річки. Одружувався колись, замолоду. Пожили трохи — і кожен пішов своєю дорогою. Дітей не нажили.
Приїздив востаннє, коли ще був живий батько.
Відтоді — дзвінок у вересні та листівка на Новий рік, де його рукою виведено два слова: «Мамо. Юрій».
Адресу вона знала напам’ять, хоч була там усього раз. Четвертий поверх, ліфта немає. Запам’ятала тому, що їй тоді стало млосно на сходах, і вона лічила прольоти, щоб віддихатися. А папірець з адресою про всяк випадок тримала в коробці з документами, разом із квитанціями за газ.
* * *
Того ранку вона встала раніше, ніж треба.
Підмела, витерла клейонку, наділа чисту сорочку — ту, що в шафі висить окремо, для лікаpні й для гостей. Поклала телефон на підвіконня, поряд із футляром від окулярів. Сіла.
Чекала до обіду, бо Юрій завжди дзвонив у перерву, відпрацювавши півдня.
Обід минув. Вона розігріла борщ, поїла через силу, раз у раз позираючи на підвіконня. Помила тарілку. Знову сіла. Встала, поправила фіранку, яка й без того висіла як треба. Вийшла в двір, подивилася, чи не дощить, хоч небо було чисте, вересневе, з тим прозорим повітрям, від якого чути, як за три хати гавкає собака.
Телефон мовчав і ввечері.
Спершу вона розсердилася. Ну як так можна? Один день на рік, один-єдиний.
Потім відійшла: та з ким не буває. Заробився. Може, аврал у них там, може, й на обід не ходив.
А потім почала думати інакше. Бо не міг він забути. За всі роки не пропустив жодного разу — ні тоді, коли вдома все розвалилося, ні тоді, коли, за його ж словами, лежав і не вставав.
Олена Степанівна набрала сама. Вона цього майже ніколи не робила — соромилася, боялася завадити.
Гудки йшли. Довгі, рівні, порожні. Серце застукало так, що довелося сісти.
Звідки ж їй було знати, що телефон сина лежить у пакеті з речами, у шафці лікаpняної палати, і дзвонить у порожнечу.
Вона відняла трубку від вуха, подивилася на неї, набрала ще раз. Те саме.
Ніч Олена Степанівна майже не спала. Вставала, пила воду, вмикала світло, брала телефон і клала назад. А над ранок зрозуміла просте: тут не в образі річ і не в тому, що син забув.
Сталася біда. Вона це відчула так само ясно, як відчувають, що піч вистигла.
* * *
Уранці розтопила, подоїла Мушку. Молоко перелила в пляшку, а решту понесла Клавдії.
Та відчинила в халаті, з хусткою на плечах.
– Оце тобі молоко. І ти вже, Клаво, подій її, поки мене не буде. Молоко собі забирай.
– Куди це ти зібралася? – Клавдія аж рота роззявила.
– У місто. До сина.
– Так він же тебе не кликав.
– А мені запрошення не треба, – сказала Олена Степанівна і пішла до себе.
Дістала з коробки папірець з адресою. Дістала з-під рушників бляшанку з-під цукерок, де лежало відкладене на дрова. Грoшей було небагато, але були. Пересипала в носовичок, зав’язала вузлом, сховала за пазуху.
Уже в дверях повернулася, відчинила шухляду й поклала в клейончасту сумку зошит у клітинку. Навіщо — сама не знала.
До зупинки йшла десять хвилин, автобуса чекала ще двадцять. Їхала майже півтори години, дивилася у вікно на скошені поля і гнала від себе погані думки.
Може, застудився? Може, поїхав кудись, де зв’язку немає? Так тоді ж телефон був би вимкнений. А гудок іде…
У місті вона вийшла біля ринку, де жінки торгували пізніми айстрами й гарбузовим насінням. Постояла, щоб зібратися. Місто за ці роки змінилося, і вона, сільська, розгубилася серед машин і вивісок.
Потім підійшла до молодої продавчині й спитала, як пройти до річки, до цегляних будинків.
Та махнула рукою, пояснила. Олена Степанівна пішла, лічачи перехрестя, як колись лічила прольоти на сходах.
* * *
Будинок упізнала одразу. Тугі двері під’їзду, той самий запах вогкості. Піднялася на четвертий, тримаючись за поручень, зупиняючись на кожному майданчику.
Подзвонила. Тиша. Подзвонила ще раз, довше. За дверима не озивалися.
І тут із сусідньої квартири вийшла жінка — простоволоса, в капцях на босу ногу.
– Ви до Юрія Петровича?
– До сина. Я мати йому.
Жінка змінилася на лиці. І по тому лицю Олена Степанівна все зрозуміла ще до слів. Ноги в неї стали ватяні, вона сперлася на стіну.
– Ой лишенько… Так забрали ж його, рідненька. Днів три вже. Прихопило серце, отут на сходах і осів, я швгдку й викликала. Повезли. Він же сам тут живе, ні жінки, нікого. Я ходила, передачу носила — та мене ж і не пускають до нього. Не родичка, кажуть, документів нема.
– Де лікаpня? – тільки й спитала Олена Степанівна.
* * *
Лікаpня стояла на краю міста, за мостом. Довга будівля, тополі у дворі вже облітали, і листя лежало на асфальті мокрими латками.
Олена Степанівна дійшла пішки. Автобуса чекати не було сил, а на таксі пошкодувала грoшей. Не собі ж берегла — йому, на лікu, на що там ще доведеться.
У приймальному молоденька медсестра довго не могла второпати, чого від неї хочуть. Олена Степанівна повторювала прізвище, тицяла папірець з адресою, хоч адреса тут була ні до чого.
Аж поки не зупинилася літня лікарка, що проходила коридором.
– Мати? – перепитала вона і подивилася уважно. – Добре, що приїхали. Ми третій день шукаємо хоч когось із рідних. Він як притомнів ненадовго, то шепотів тільки «робота» та «мама». Телефон під паролем, ми й у контакти заглянути не змогли, а номерів він не пам’ятає.
– Він живий? – Олена Степанівна вчепилася в ручку сумки.
– Живий. Опepацію переніс важку, але виборсається, я так думаю. Потім реабілітація, довга. Ходімо. Тільки недовго й не тривожте його дуже.
Їй видали халат, веліли надіти бахіли. Олена Степанівна дріботіла коридором слідом за лікаркою й злякано озиралася. Її саму здоров’я підводило рідко, по лікаpнях вона не ходила, і від запаху хлорки їй ставало ніяково, ніби вона тут чужа й заважає.
Палата виявилася маленька, на чотирьох. Три ліжка біля вікна, четверте — в кутку. На ньому, відвернувшись до стіни, лежав чоловік.
Вона впізнала б його з тисячі. Тільки ж яка потилиця сива. Коли він устиг, її хлопчик.
– Юрку, – покликала вона тихо. – Синку.
Плече під ковдрою здригнулося, але чоловік не обернувся. Полежав нерухомо, ніби не повірив, ніби почулося. Потім повільно, з зусиллям повернув голову.
Обличчя бліде, неголене, очі запалі.
– Мамо? – вимовив він нарешті. – Ти як… Ти звідки?
– Та приїхала оце, – Олена Степанівна підсунула табуретку, сіла. – Ти чотирнадцятого не подзвонив. Я й зрозуміла.
Юрій відвернувся було знову до стіни. Вона бачила, як ходять у нього жовна.
– Не треба було тобі. Мамо, ну куди ти в таку дорогу? Я б сам… Оклигав би, дав би знати.
– А того, Юрку. Мати я тобі.
Він довго мовчав. А потім сказав, дивлячись у стелю:
– Я тут лежу третій день. Один. І думаю: як що — то ж ніхто й не дізнається. Сім’ї нема. На роботі хіба через тиждень схаменуться, що не виходжу.
Не договорив.
– А я приїхала, – сказала вона. – І добре зробила. Знала б раніше — раніше б і приїхала.
Олена Степанівна взяла сина за руку. Рука була холодна, з синцем від крапельниці.
І тут Юрій здригнувся весь, вдихнув глибоко — і заплакав. Так гірко, що в матері серце в грудях перевернулося.
А вона гладила його по голові й мовчала. Та й що тут скажеш.
– Мамо, – схлипував він, – мамо, прости мене. Стільки років… Раз на рік… По три хвилини тобі виділяв. Соромно як, мамо.
– Тихо, тихо, – казала вона. – Ти помовчи, синку. Не треба зараз нічого говорити. Давай просто помовчимо, га?
Звісно, і їй було гірко. А як інакше? Стільки років вона берегла ті дзвінки, лічила дні, боялася нав’язатися, боялася завадити його великому міському життю. А виявилося, що життя те порожнє, що сидить її син у чотирьох стінах зі своїми машинами — і покликати на поміч нікого.
Вона поправила йому ковдру. Дістала з клейончастої сумки пляшку з молоком, поставила на тумбочку.
– Йому поки не можна, – сказала від дверей медсестра. – Потім, як дозволять.
– Хай постоїть, – відповіла Олена Степанівна. – Хай бачить.
Юрій затих. Лежав, дивлячись на пляшку, і дихав важко.
Тоді вона дістала з сумки зошит у клітинку.
– Я тобі тут дещо почитаю. Ти не слухай, як не хочеш, ти спи.
І почала читати — тихо, з середини, як ішло.
Що груша того року вродила так, що гілку підперли сапою, і вона наварила повен погріб. Що Мушка навесні привела двох, і одного довелося віддати, бо самій не потягти. Що в сінях промерзає кут і треба кликати чоловіків. Що Клавдіїн онук оженився і в них тепер тихо, а колись же той хлопець усе яблука з їхнього дерева тряс.
Читала й читала, сторінку за сторінкою, дрібниці за дрібницями. Тим дурним, нікому не потрібним, що збиралося в неї цілий рік і кожного разу не вміщалося в три хвилини.
Юрій слухав із заплющеними очима. Один раз усміхнувся — на яблуках.
А потім заснув.
Олена Степанівна закрила зошит, поклала його на тумбочку біля пляшки з молоком. Подивилася на сина — дорослий мужик, начальник, а безборонний, як у сім років, коли лежав з ангіною і просив не вимикати світло.
* * *
Лікаpка сказала: виборсається. Значить, виборсається.
А вона побуде. Козу Клавдії доручила, кури теж на ній, кілька днів протримаються, а там вона щось придумає. Треба буде — зніме кімнату тут, у місті, щоб близько. Треба буде — і хату замкне, і продасть, як до того дійде. Грoші на дрова підуть на лікu, а дрова… та що ті дрова.
У квартирі в нього, казала сусідка, шпалери біля вікна відстали. Оклигає — вона й поклеїть. Заодно й вікно те подивиться, чого дме.
Олена Степанівна сиділа на табуретці й тримала сина за руку.
А як інакше. Вона ж мати.
