Рушничок із жовтими ведмедиками

Термос із кавою так і залишився стояти на тумбочці в передпокої. Андрій згадав про нього вже за містом, коли рука за звичкою потяглася до підстаканника і намацала порожнечу.

Повертатися не став. Сьогодні у Фастові він здавав будинок: два поверхи, дах під металочерепицю, тепла підлога, яку перекладали двічі, бо замовник у середині ремонту передумав щодо плитки. Півроку роботи. Григорій Степанович із дружиною чекали о дев’ятій, разом із ключами й останнім розрахунком. Від цього розрахунку залежало, чи отримають хлопці з бригади грoші до кінця місяця.

Андрієві було сорок. Мама казала, що в такому віці чоловік або вже все має, або вже нічого не хоче. Він сам не розумів, до кого з них належить. Мав роботу, двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі без ліфта, сріблясту «Шкоду», яку купив місяць тому, і постійне відчуття, що спить на дві години менше, ніж треба.

Кінець вересня видався сирим. Над полями висів туман, асфальт блищав від мряки, двірники ліниво ходили туди-сюди. На узбіччях уже жовтіли тополі.

Червоний «Ланос» із тріснутою задньою фарою він помітив ще на виїзді з Білої Церкви. Той то відставав, то підтягувався впритул до бампера, а за селом нарешті пішов на обгін. Різко, через суцільну. Андрій тільки хитнув головою: нехай летить.

«Ланос» вирвався вперед метрів на тридцять і раптом пригальмував. Задні дверцята прочинилися. На дорогу вилетів чорний пакет для сміття і покотився просто на його смугу.

Андрій ударив по гальмах. Машину повело, кермо смикнулося в руках, і «Шкода» зупинилася навскоси, двома колесами на узбіччі. Пакет лежав за метр від переднього бампера.

Кілька секунд він просто сидів. У вухах гупало. Крізь лобове скло було видно, як червона машина віддаляється, а на задньому сидінні жінка обернулася й подивилася назад. Не злякано. Уважно. Так дивляться, коли хочуть переконатися, що все вийшло.

— Ну ви даєте… — видихнув Андрій у порожній салон.

Він глянув на відеореєстратор. Червоний вогник горів рівно, запис ішов. Номер, значить, є.

* * *

Він вийшов під мряку. Повз, розбризкуючи калюжі, проїхала вантажівка, водій висунувся у вікно:

— Ти чого тут розкорячився?

— Їдь, їдь, — махнув рукою Андрій.

Пакет треба було хоч відкинути в кювет. Хтось наступний може не встигнути загальмувати, і тоді буде вже не пакет, а біда. Він нахилився, взяв його за зав’язані вуха, підняв.

Пакет був теплий. І в ньому щось ворухнулося.

Андрій мало не впустив його на асфальт. Постояв, тримаючи на витягнутій руці. Зсередини долинув тоненький звук, схожий на скрип дверей.

Вузол був зав’язаний на два рази, туго, з притиском. Пальці не слухалися, тож він просто розірвав пластик.

На дні, на дитячому рушничку з жовтими ведмедиками, лежало цуценя. Світле, кольору пшеничного хліба, з темним мокрим носом і вухами, які звисали, як дві ганчірочки. Місяці два, не більше. Воно тремтіло всім тілом і дивилося на Андрія так, ніби не знало, що буде далі: знову темрява чи щось інше.

— Отакої, — тихо сказав Андрій. — То це вони тебе… мені під колеса.

Він присів навпочіпки. Цуценя спробувало підвестися, зробило крок до нього і заскавчало, підібгавши задню лапу.

— Тихо, тихо. Не ходи. Дай гляну.

Він узяв його на руки разом із рушничком. Воно важило менше, ніж пакет цементу, який він тягав учора, і було мокре, і пахло чужою квартирою. Цуценя відразу сховало морду йому під пахву.

Годинник на телефоні показував 8:17. Андрій подивився на дорогу в бік Фастова. Потім на цуценя. Потім знову на дорогу.

— Ну і що мені з тобою робити? — спитав він.

Цуценя не відповіло. Тільки перестало тремтіти.

* * *

Григорію Степановичу він подзвонив уже тоді, коли розвертався.

— Андрію, ти де? Ми з Людмилою вже тут. Вона з роботи відпросилася.

— Григорію Степановичу, я затримаюся. Години на дві.

У слухавці помовчали.

— Ми ж домовлялися на дев’яту.

— Знаю. На дорозі тут… Приїду, поясню. Я не підведу.

— Ну дивись, — сухо сказав замовник і відключився.

Ветеринарну клініку біля ринку Андрій знав тільки тому, що сусідка возила туди свого кота і потім довго розповідала на лавці про ціни. Він заніс цуценя на руках, досі загорнуте в рушничок із ведмедиками.

Лікарка, жінка років п’ятдесяти в зеленій формі, з окулярами на шнурочку, мовчки розгорнула рушник, обмацала лапу, послухала, подивилася очі й вуха. Цуценя терпіло і тільки раз тихенько пискнуло.

— Перелому немає, — сказала вона нарешті. — Забій, сильний. Лапу зафіксуємо, кілька днів шкутильгатиме, потім розходиться. Звідки воно таке мокре?

Андрій розповів. Коротко, без подробиць: машина, пакет, дорога. Лікарка слухала, не перебиваючи, тільки губи в неї стали тонкі.

— Номер бачили?

— Реєстратор записав.

— То пишіть заяву. За таке тепер відповідають, і добре, що відповідають. — Вона накладала пов’язку швидко й акуратно. — Звали вас як?

— Андрій.

— Лариса Миколаївна. Так от, Андрію, одразу скажу: лишити її в нас я не можу. У нас не притулок. Міський переповнений, туди зараз і дорослих не беруть. Можу дати телефон волонтерів, але сьогодні ніхто не приїде, це точно.

— Її? — перепитав Андрій.

— Дівчинка. Лабрадориха, не чистокровна, але близько. Виросте велика. — Лариса Миколаївна глянула на нього поверх окулярів.

— То що робимо?

Він подивився на годинник. Потім на цуценя, яке сиділо на металевому столі з перебинтованою лапою і не зводило з нього очей.

— Мені зараз треба у Фастів. Здавати об’єкт. Люди чекають.

— Ну то беріть із собою. Поки що. Картку на неї заведемо, щоб потім на огляд приходили. Паспорт маєте?

Андрій сходив до машини по документи. Поки лікарка вносила дані в комп’ютер, він сидів на пластиковому стільці й стукав пальцем по коліну. Цуценя переповзло на край столу, ближче до нього.

— Кличку як писати? — спитала Лариса Миколаївна, не відриваючись від клавіатури.

— Я не знаю. Я ж її не… Я ж тільки знайшов.

— Ну треба щось написати. Хоч «Цуценя».

Андрій помовчав. Щось раптом згадалося, дуже давнє, аж ніяково.

— Лора, — сказав він.

Лікарка підняла брови.

— Гарно. Чому Лора?

— У діда в селі була собака. Лора. Отака ж світла. Я малим у нього жив, так вона мене щоранку до автобуса проводжала, а ввечері на зупинці чекала. Хоч дощ, хоч сніг. — Він знизав плечима. — Не знаю, чого згадав.

Лариса Миколаївна нічого не сказала. Надрукувала, поставила печатку і віддала йому картку разом із невеликою картонною коробкою.

— Для Лори, — пояснила вона. — Щоб у машині не гасала. І підстеліть їй той рушничок. Він пахне домом, хай який там був той дім.

* * *

У Фастів Андрій приїхав о пів на одинадцяту. Коробку поставив на переднє сидіння, заглушив мотор і хотів іти сам. Але щойно він відчинив дверцята, з коробки долинуло таке скавчання, ніби його вже покидали вдруге.

Він постояв, подумав і взяв коробку з собою.

Григорій Степанович чекав біля хвіртки, у куртці, з руками в кишенях. Високий, сивий, з обличчям людини, яка сорок років пропрацювала на залізниці й не любить, коли потяги запізнюються.

— Ну, — сказав він. — Що там у тебе на дорозі було?

Андрій мовчки відхилив край рушничка.

Людмила Іванівна, яка вийшла на ґанок слідом за чоловіком, ахнула й зійшла сходами швидше, ніж Андрій устиг щось пояснити.

— Ой, а це в тебе хто? А лапка чого забинтована?

Андрій розповів утретє за ранок. І втретє побачив, як у людини змінюється обличчя. Григорій Степанович слухав, дивлячись кудись убік, на недофарбований паркан сусідів. Потім вийняв руки з кишень.

— Номер хоч записав?

— Реєстратор записав.

— Добре. — Він помовчав. — То ти правильно зробив, що вернувся. Ходімо дивитися хату.

Вони обійшли обидва поверхи. Перевірили котел, крани, тепла підлога у ванній гріла рівно. Андрій показував, пояснював, відповідав на запитання, але думками весь час був у передпокої, де на підлозі стояла коробка. Людмила Іванівна від неї так і не відійшла. Коли вони спустилися, Лора спала в неї на колінах, а Людмила Іванівна гладила її одним пальцем між вухами.

— Григорію, у нас же від онуків плед лишився, дитячий, — сказала вона. — Отой, у клітинку. Віддай Андрієві.

Григорій Степанович приніс плед, а разом із ним конверт із розрахунком. Віддав обидва.

— За запізнення не сварю, — сказав він уже біля машини. — Але тільки через неї. Щоб ти знав.

* * *

На п’ятий поверх Андрій ніс коробку обома руками, повільно, щоб не трусити. На лавці біля під’їзду сиділа Ніна Василівна з третього, та сама, що возила кота до Лариси Миколаївни.

— Андрійку, то ти собаку завів?

— Та ні. Це тимчасово. Поки волонтерів знайду.

Ніна Василівна подивилася на нього, на коробку, на плед у клітинку, що звисав через край, і нічого не сказала. Тільки усміхнулася так, як усміхаються люди, які прожили довге життя і багато разів чули слово «тимчасово».

Першу ніч Лора не спала сама і не давала спати йому. Андрій поставив коробку на кухні, вимкнув світло, ліг. Через хвилину почалося скавчання. Тонке, уривчасте, з паузами, ніби вона прислухалася, чи хтось прийде.

Він витримав хвилин двадцять. Потім устав, переніс коробку в кімнату й поставив біля ліжка. Скавчання не припинилося. Тоді він опустив руку через край.

Лора обнюхала його пальці, зітхнула по-дорослому глибоко і поклала на долоню підборіддя. І затихла.

Так він і проспав до ранку, з рукою, що звисала з ліжка й до шостої години зовсім затерпла. Прокинувся втомлений. Але якось інакше втомлений, ніж завжди.

* * *

Заяву він написав наступного дня. Молодий пoліцейський у відділку переглянув запис двічі, на другому разі сповільнив його на моменті, коли відчиняються дверцята.

— Скиньте мені на флешку, — сказав він. — І телефон залиште. Номер читається нормально, знайдемо.

Знайшли. Через три тижні Андрієві подзвонили: машину встановили, власників викликали, матеріали передали далі. Андрій подякував, поклав телефон на підвіконня і довго стояв біля вікна. Він думав, що відчує щось на кшталт задоволення. А відчув тільки втому і дивне бажання, щоб усього цього взагалі ніколи не було. Ані пакета, ані жінки на задньому сидінні.

Лора тим часом сиділа посеред кухні й сумлінно гризла його капець.

А ще за тиждень подзвонили волонтери. Бадьорий дівочий голос сказав, що є місце на перетримці, можуть забрати хоч завтра, і в них уже є двоє людей, які цікавилися лабрадорами.

Андрій подивився на Лору. Вона вже встигла звикнути до свого місця біля батареї, до миски з синім обідком, до того, що він приходить о сьомій і першим ділом каже «ну що, мала». Лапа давно зажила, лише на сходах вона ще трохи берегла її.

— Дякую, — сказав Андрій. — Не треба. Вона вже вдома.

* * *

Зараз грудень. Лора виросла так, що на п’ятий поверх її вже не занесеш. Вона вибігає сама, першою, і чекає на кожному майданчику, поки він її наздожене.

Щоранку о шостій вони йдуть в Олександрію. Парк о цій порі порожній, над ставком стоїть пара, під ногами хрустить іній. Лора ганяє ворон і щоразу вертається до Андрія з таким виглядом, ніби зробила щось дуже важливе.

Він досі втомлюється. Робота нікуди не поділася, бригада, замовники, кошториси, дзвінки о десятій вечора. Але спати тепер лягає раніше, бо о шостій хтось тицяє мокрим носом у його руку. А мама по телефону якось сказала, що голос у нього став інший. Він не став сперечатися.

На задньому сидінні «Шкоди» досі видно подряпини від Лориних кігтів. Хлопці з бригади якось запропонували віддати машину в хімчистку і підшити оббивку, мовляв, нова ж машина, шкода.

— Не треба, — сказав Андрій. — Це Лорине.

А рушничок із жовтими ведмедиками він так і не викинув. Виправ, склав і поклав у шафу. Не для чого. Просто нехай буде.