Квітка біля паркану

Третій ранок поспіль Макар Олексійович виходив до хліва з відром теплої води і бачив одне й те саме: Квітка стояла біля паркану. Не жувала, не озиралася на скрип хвіртки, не тицялася мордою в кишеню фуфайки, де для неї завжди лежала скибка хліба.

Просто стояла, просунувши голову між жердинами, і дивилася кудись за городи, туди, де мокре березневе поле зливалося з таким самим сірим небом.

— Квіточко, — покликав він. — Ходи-но, попий.

Коза навіть вухом не повела.

Макар Олексійович поставив відро на землю і постояв поруч. Жердина під його долонею була холодна й волога, фарба на ній відлущувалася цілими пластинками, і він подумав, що влітку треба б її перефарбувати. Думав про фарбу, бо думати про інше не хотілося.

Козеня в Квітки з’явилося в ніч на неділю. Маленьке, біле з рудими плямами на боках, точнісінько як мати. Макар Олексійович просидів у хліві з ліхтариком до третьої години, Лідія Степанівна двічі приносила йому чай у термосі. Під ранок здалося, що все минулося і найважче позаду. А надвечір козеня вже не піднялося.

Відтоді Квітка й стояла біля паркану.

* * *

— Не їсть? — спитала Лідія Степанівна, коли він повернувся до хати.

— Сіна трохи зжувала. Води не пила.

— Ти б ветеринара з району покликав. Хай огляне, може, їй якісь вітамінu треба чи лікu.

— Був уже в понеділок. Каже, здорова. — Макар Олексійович сів на лаву і довго, повільно розв’язував шнурки на чоботях. — Нема в них такої мікстури, Лідо, щоб вона перестала туди дивитися.

Лідія Степанівна нічого не відповіла. Поставила перед ним тарілку з гарячими варениками, сметану, а сама відвернулася до вікна. З вікна кухні було видно той самий паркан і ту саму нерухому коричнево-білу спину.

Вони прожили разом сорок два роки і давно навчилися мовчати про одне й те саме.

* * *

Раїса Григорівна з нижньої вулиці прийшла на п’ятий день, під обід. Несла перед собою щось загорнуте у вовняну хустку, і несла так обережно, наче там були свіжі яйця.

— Макаре, виручай, — гукнула вона ще від хвіртки. — Моя вівця двійню привела. Баранчика взяла, а друге ні в яку. Відганяє, ногою б’є. Я вже й з пляшечки пробувала, і суміш купила, а воно слабне. Третій день ледве дихає.

Вона відгорнула край хустки. Всередині лежало ягнятко, біле й кучеряве, з довгими м’якими вушками, що звисали, як два листочки. Воно навіть не мекало. Тільки дивилося чорними блискучими очима і дрібно тремтіло.

— А я тут до чого? — спитав Макар Олексійович, хоча вже здогадувався.

— Твоя ж Квітка… — Раїса Григорівна зам’ялася. — Лідія казала, в неї молоко є. Може, прийме?

— Раю, то ж коза. А це ягня.

— А малому яка різниця? Йому аби тепло та молоко.

— Вона ж на мене п’ятий день не дивиться. Думаєш, на твоє подивиться?

Лідія Степанівна саме вийшла на ґанок, почула останні слова і глянула на чоловіка так, що сперечатися він не став. Тільки зітхнув і простягнув руки по хустку.

* * *

До Квітки підходили втрьох. Макар Олексійович ніс ягня на руках, притискаючи до грудей, і навіть крізь фуфайку відчував, як швидко-швидко калатає в ньому маленьке серце.

— Тільки не кидай одразу, — шепотіла позаду Раїса Григорівна. — Бо як штовхне…

— Та тихо ти.

Він присів і поставив ягня на солому, за крок від кози. Мале захиталося на тонких ніжках, ледь не впало, але втрималося. І тоненько, ледь чутно, мекнуло.

Квітка повернула голову.

Вперше за п’ять днів вона відвела погляд від поля. Дивилася на ягня довго, так довго, що Лідія Степанівна встигла вхопити чоловіка за рукав і не відпускати. Потім коза зробила крок. Ще один. Опустила голову і почала обнюхувати малечу: вушка, шию, спинку, кучеряві боки. Ягня стояло не рухаючись, тільки коротенький хвостик тремтів.

— Ой, зараз буде, — видихнула Раїса Григорівна.

Але нічого не сталося. Квітка стояла і нюхала, ніби вчитувалася в незнайомий запах. А потім ягня саме, без жодної підказки, ткнулося мордочкою їй під бік і притислося до теплої шерсті.

Коза не відійшла.

Лідія Степанівна присіла поруч і обережно погладила обох: однією рукою Квітку по спині, другою ягня по кучерявій голівці. Квітка скосила на неї око, але не відсторонилася.

— Ну треба ж, — тихо сказала Лідія Степанівна. — Прийняла.

Макар Олексійович нічого не сказав. Відвернувся і довго тер очі кулаком, а потім пояснив, що вітер сьогодні колючий, з поля.

Того ж вечора ягнятко вперше саме дісталося до молока. Квітка стояла спокійно, тільки зрідка оберталася й облизувала малому потилицю, аж та ставала мокра і ще кучерявіша. Раїса Григорівна наступного ранку прибігла ще до сніданку, спершу не повірила власним очам, а потім засміялася і махнула рукою:

— Все, Макаре. Твоє тепер. Назад і не проси, не візьму.

— А я й не віддам, — буркнув він.

* * *

Квітень видався теплим. У середині місяця над селом пролетіли лелеки, в садку зацвіли абрикоси, і Макар Олексійович нарешті взявся за ремонт даху в хліві, який протікав ще з осені. Ягня, яке в хаті тепер кликали просто Малою, ходило за Квіткою хвостиком. Коза до корита, і Мала поруч. Коза лягає на сонці біля паркану, і Мала вмощується під бік, поклавши голову їй на спину.

До паркану Квітка тепер підходила тільки погрітися. У поле більше не дивилася.

А однієї суботи біля хвіртки зупинився службовий позашляховик лісництва. З нього виліз Остап, молодий лісник, син їхньої куми. У руках він тримав плетений кошик, накритий картатим пледом.

— Дядьку Макаре, в мене до вас справа. Тільки не кажіть одразу «ні».

— Кажи вже.

Остап відгорнув край пледу. З кошика на Макара Олексійовича глянули дві бурштинові цятки, а за ними визирнув гострий чорний носик і пара рудих вушок.

— Лисеня, — сказав Остап. — Знайшли біля дороги, лапку пошкодило. Я його в районну ветклініку возив, фахівець оглянув, забинтував. Сказали, місяць спокою, а тоді можна назад у ліс. А куди мені його? У мене квартира в райцентрі, п’ятий поверх, і кіт такий, що…

— А в мене, значить, кури, — сказав Макар Олексійович. — Ти хоч чуєш, що пропонуєш? Лиса до курей.

— Дядьку, та воно ж мале, як рукавиця! Воно тих курей боїться більше, ніж вони його.

— Макаре, — озвалася з ґанку Лідія Степанівна, — а хлів у тебе тепер з новим дахом. І куток за перегородкою порожній.

Макар Олексійович подивився на дружину, на Остапа, на кошик. Лисеня тихенько пискнуло.

— Місяць, — сказав він суворо. — І щоб сам потім забрав.

* * *

Ніхто не знав, що буде далі. Кіз і лисиць поруч у селі не тримав ніхто, і порадитися не було з ким. Макар Олексійович поставив кошик у хліві, в кутку за перегородкою, відкинув плед і про всяк випадок став між кошиком і Квіткою.

Але першою до кошика підійшла Мала.

Вона прошмигнула в нього під рукою, так швидко, що він не встиг ухопити, і зупинилася над лисеням. Те притиснулося до дна кошика й завмерло, ніби хотіло стати непомітним. Ягня нахилилося, обнюхало руду шерстку, забинтовану лапку і лизнуло лисеня просто в ніс.

Лисеня чхнуло.

Остап, що стояв у дверях, пирснув сміхом і одразу затулив рот долонею.

Квітка тим часом підійшла і стала поруч. Не нюхала, не лізла ближче. Просто стала так, щоб і ягня, і кошик опинилися біля її боку, і повернула голову до дверей, де стояли люди. Макар Олексійович знав цей погляд. Точно так вона дивилася на сусідського пса, коли той уперше загавкав на Малу через паркан.

— Бачиш, — пошепки сказав він Остапові. — Тут вона головна. Не я.

* * *

Минув місяць. Лапка зажила так, що й сліду не лишилося, і лисеня тепер носилося подвір’ям, а кури з кудкудаканням розліталися на тин. Хоча, як і обіцяв Остап, чіпати їх воно навіть не пробувало. Куди більше його цікавила Мала: воно гасало за нею колами, кидалося на хвостик, а коли ягня розверталося, падало на спину лапами догори і вдавало, що здається.

Спати лисеня ходило тільки до Квітки. Скручувалося рудим клубком між нею і Малою, ховало ніс під хвіст, і коза, лягаючи, щоразу обережно підгинала ноги, щоб його не потривожити.

Остап приїхав на початку червня, як і домовлялися. Постояв біля хліва, подивився на ту трійку в соломі і почухав потилицю.

— Дядьку Макаре… А може, до осені? Воно ще мале для лісу.

— Ти ж казав: місяць.

— Казав.

Макар Олексійович помовчав.

— До осені, — сказав нарешті. — А там подивимося.

Лідія Степанівна, яка все чула з городу, усміхнулася і нахилилася до огірків, щоб ніхто не побачив.

* * *

Тепер, коли спека спадає і над садком починають гудіти хрущі, вони удвох сідають на лавку біля паркану. Того самого, з облупленою фарбою, яку Макар Олексійович так і не перефарбував. Каже, руки не дійшли. Лідія Степанівна підозрює, що він просто не хоче нічого тут міняти.

Квітка лежить у соломі по той бік жердин. Мала поклала голову їй на спину, а лисеня спить під боком, і з-під ягнячої вовни стирчить тільки кінчик рудого хвоста.

— Пам’ятаєш, як вона тут стояла в березні? — питає Лідія Степанівна.

— Пам’ятаю.

— Я тоді думала, вже не відійде.

Макар Олексійович довго дивиться на ту трійку, а тоді каже:

— І не відійшла б. Якби не було про кого дбати.