У мене немає бажання годувати цілу юрбу родичів, яких на свято запросила твоя мама
Калькулятор у телефоні світився в напівтемряві порожньої вітальні, і цифра внизу екрана виглядала майже знущально маленькою.
— Ось стільки в нас залишається, — сказала Марта й повернула телефон так, щоб Ігор бачив. — На двох. До кінця місяця. Після того, як я відкладу трохи на «чорний день».
Він мовчав. Ще годину тому вони сміялися серед коробок, а тепер його дружина сиділа на підвіконні з таким обличчям, ніби рахувала не гроші, а щось значно важливіше.
А починалося все зовсім інакше.
Того дня вони нарешті перевезли останні речі. Стара «двійка» на тридцять квадратів, у якій вони тулилися шість років, залишилася позаду. Тепер у них була справжня квартира — три кімнати, велика кухня, де можна розвернутися, а не танцювати між холодильником і плитою.
— Мартусю, ти тільки поглянь, — Ігор широко розвів руками посеред вітальні. — Сюди стане великий диван. А отут — стіл, за яким можна нормально сидіти, а не впиратися ліктями в стіну.
Вона стояла, прихилившись до одвірка. Волосся розкуйовдилося, на щоці лишилася смужка пилюки — вони цілий день тягали ті коробки. Але очі світилися.
— Знаєш, про що я мрію? — тихо сказала Марта. — Про те, як ми будемо тут удвох. Снідати на цій кухні у вихідні. Дивитися кіно на дивані. Засинати й не слухати, як сусіди за стіною вболівають за футбол.
Ігор підійшов, обійняв її за плечі. І саме тієї миті в кишені завібрував телефон. Мама. Він натиснув зелену слухавку — і одразу пошкодував.
— Ігорюсік! Ну що, вже переїхали? — голос матері аж дзвенів. — Я так за вас рада! Нарешті житимете по-людськи, а не в тій коробці з-під взуття.
— Привіт, мам. Так, ми вже тут, розкладаємо речі.
— Слухай, я оце подумала… У вас же тепер стільки місця! Давайте цього року Новий рік святкувати у вас? А то в мене в «однушці» ми ледве вміщаємося, сам знаєш. Твоя сестра з Вовкою, тітка Ліда з дядьком Богданом, Надійка зі своїми… А у вас така квартира гарна, нова!
Ігор відчув, як Марта поруч напружилася.
— Мам, я не знаю… Нам ще ремонт робити, меблі толком не розставили…
— Та який ремонт до Нового року! Я вже всім сказала, усі так зраділи! Уяви, яке свято буде — у новій квартирі, усією родиною!
— Послухай…
— Усе, Ігорюсік, не буду тебе відволікати, ви там втомилися. Я потім передзвоню, обговоримо меню. Я, звісно, допоможу з готуванням, але основне все одно на господині дому. — Вона засміялася. — Цілую, па-па!
Гудки. Ігор повільно опустив телефон.
— Це була твоя мама, — рівно сказала Марта. Не питання — констатація.
— Вона запропонувала зустрічати Новий рік тут. Каже, у неї місця мало.
— І що ти відповів?
— Я… не встиг нічого відповісти. Вона сказала, що вже всім повідомила.
Марта заплющила очі й прихилилася потилицею до одвірка. Кілька секунд мовчала.
— Людей п’ятнадцять?
— Можливо…
Вона глянула йому просто в очі, і того блиску, що був хвилину тому, там уже не було.
— У мене немає ні гpoшей, ні бажання годувати цілу юрбу родичів, яких на Новий рік запросила твоя мама.
— Мартусю, ну що тут такого? Рідня ж. Раз на рік зібратися…
Замість відповіді вона й дістала телефон, відкрила калькулятор. І ось вони сиділи в темряві, а цифра на екрані казала все за неї.
— Боргu, які ми тепер платимо за цю квартиру, — почала вона перелічувати спокійно, майже втомлено. — Комуналка. Їжа на двох. Проїзд, зв’язок, побутова хімія. Від наших зарплат лишається ось стільки. З цього я відкладаю половину, бо якщо з машиною щось трапиться чи ще яка біда — нам ні до кого бігти по допомогу.
— І?
— І на решту нам треба дожити до кінця місяця. Купити тобі нормальну куртку, мені — чоботи, бо вже давно пора. Заплатити за інтернет, який у базову комуналку не входить. І, знаєш, іноді хочеться в кіно. Або в кав’ярню. Пам’ятаєш, як ми раніше ходили щовихідних?
— Пам’ятаю, — тихо сказав Ігор.
— Я не скаржуся. — Голос її пом’якшав. — Я розуміла, на що ми йшли, коли міняли ту квартиру. Я хотіла цього не менше за тебе. Але, Ігоре… ми ледве зводимо кінці з кінцями. Перші пів року будуть найважчі. А твоя мама хоче, щоб ми на п’ятнадцять осіб стіл накрили.
— Ну не на п’ятнадцять же…
— Добре, на дванадцять. Яка різниця? — Вона підійшла ближче. — Ігор, ти уявляєш, скільки коштує нормальний новорічний стіл? Олів’є — кілограмів зо три, щоб усім вистачило. Оселедець під шубою. М’ясо — або буженину запекти, або відбивні. Птиця — індичка чи курка, і не одна, а штуки дві. Салати, нарізки, фрукти, шампанське, соки для дітей…
— Мама ж казала, що допоможе.
— Твоя мама завжди каже, що допоможе. — Ані злості, самий утома. — А потім приносить два літри газованки й кілограм мандаринів. І це вважається, що вона свою частку внесла. Усе решта — на господарях.
Ігор пройшовся вітальнею. Порожня квартира раптом здалася йому не такою вже й великою. Він уявив цю кімнату, набиту родичами. Сестра Надійка з дітьми, які бігатимуть і верещатимуть. Тітка Ліда, яка обов’язково почне розповідати про свої болячки. Дядько Богдан, який після третьої чарки завжди намагається співати.
— Гаразд, з їжею зрозуміло, — він спробував знайти контраргумент. — Але один раз на рік…
— Ігоре. — Марта підтягнула коліна до себе, і у світлі вуличного ліхтаря він побачив, як вона змучилася за цей день. — Ти ж хотів собі на Новий рік нормальний шурупокрут? Пам’ятаєш, ти місяць на нього дивився, вибирав?
— Ну хотів…
— Я збиралася тобі його подарувати. Відкладала потроху ще з літа. Але якщо ми годуватимемо твою рідню, тих грошей вистачить тільки на продукти. Та ще й тисячі зо дві доведеться десь знайти зверху.
Радісне збудження остаточно змінилося чимось важким. Шурупокрут… Він справді мріяв про нього. Хотів полиці почепити в новій квартирі, шафи зібрати. У нього навіть список робіт був складений.
— А ще, — вела далі Марта, і він зрозумів, що це ще не все, — подумай, як минатиме це свято. Ми з тобою три дні до Нового року гаруватимемо на кухні. Не просто готуватимемо — гаруватимемо. Бо на п’ятнадцятеро за пару годин не наготуєш. Я різатиму, варитиму, смажитиму, запікатиму. А ти мені допомагатимеш. Бо сама я фізично не впораюся.
— Я допоможу, звісно…
— Тобто замість того, щоб відпочити на свята, ми працюватимемо. Потім прийдуть гості, і я гасатиму між кухнею і столом, підігріватиму, підноситиму, прибиратиму. А коли вони нарешті підуть, ми ще хтозна-скільки митимемо посуд.
За вікном сипав перший сніг — рідкий, невпевнений. Ще недавно Ігор дивився на ці сніжинки й думав, яке це щастя — зустрічати зиму в новому домі. Він опустився на підвіконня поруч із дружиною.
— І твоя тітка Ліда обов’язково полізе на кухню вчити мене життя, — тихо додала Марта. — Надійка робитиме зауваження, що в нас немає дитячої кімнати, і натякатиме, що вже пора. А дядько Богдан після п’ятої чарки полізе обійматися й розповідати, які ми молодці.
Він знав, що вона має рацію. Кожен Новий рік у матері був саме таким. Просто раніше він був гостем. Прийшов, поїв, побалакав, пішов. Не думав, як усе це організувати, приготувати, а потім прибрати.
— Мартусю… а якщо нас не буде?
Вона повернулася до нього.
— Тобто?
— Ну… якщо нас не буде вдома на Новий рік?
Марта мовчала, вивчаючи його обличчя.
— І куди ми подінемося? Скажемо мамі, що захворіли? Вона тієї ж миті примчить із градусником і курячим бульйоном.
— Ні. — У голові Ігоря почала оформлюватися ідея. — Ми поїдемо. Купимо квитки й поїдемо. У Львів, наприклад. Ми ж давно хотіли туди на Різдво. Там такі прикраси, така атмосфера… Мене однокурсник, Петро, давно в гості кличе.
— Ігоре…
— Стривай, дай подумати. — Він устав, заходив кімнатою. — Або знімемо через інтернет невеличку квартиру. На три дні — з тридцять першого по друге. Це вийде… це вийде дешевше, ніж годувати п’ятнадцять осіб!
— А мамі що скажеш?
— Правду. Що нас запросили в гості, давно збиралися. Вона ж не може проти цього заперечити.
— Може, — усміхнулася Марта криво. — Ще й як може. Скаже, що ти егоїст, що родина важливіша, що це таке — покинути всіх на свято.
— Ну й нехай каже. — Ігор сам здивувався власній рішучості. — Вони зберуться, як і раніше, у неї. Або в Надійки — у неї теж «двійка» не маленька. А ми з тобою гулятимемо площею Ринок, питимемо гарячий глінтвейн, фотографуватимемося біля Оперного.
Він побачив, як в її очах поволі знову займається той блиск.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. — Він узяв її руки у свої. — Мартусю, якщо ми хочемо зустріти Новий рік удвох, в іншому місті — це наш вибір. Мама засмутиться — переживе. Вона тридцять років улаштовувала свята в себе, їй подобається всіх збирати. Що їй вартує зробити це ще раз?
— А якщо образиться?
— Образиться — помириться. — Він знизав плечима. — Знаєш, я все життя робив те, чого хотіла мама. Вчився там, де вона сказала. Працював там, де вона схвалила. Одружився… — він затнувся. — Ну, на тобі я наполіг сам, це так. Вона ж була проти, пам’ятаєш?
— Ще б не пам’ятати, — Марта криво всміхнулася. — Я для неї досі «ота дівчина».
— От саме. І нічого, живемо ж. Пережила якось. Переживе й це.
Марта мовчала, обмірковуючи. Потім повільно кивнула.
— Знаєш, що найстрашніше? Мені ця ідея подобається. Дуже подобається.
— Тоді вирішено! — Ігор дістав телефон. — Зараз гляну квитки. Львів, кажеш?
— Постривай. — Вона зупинила його руку. — А що ти скажеш матері? Прямо так і скажеш: ми їдемо, святкуйте без нас?
Ігор задумався. Уявив ту розмову. Обурення. Ображений голос. «Я ж усіх запросила!», «Як ти мене підводиш!», «Я ж мати, я ж старалася…».
— Скажу чесно, — промовив він нарешті. — Тільки інакше. Скажу, що ми дуже раді новій квартирі, але саме тому хочемо обжитися в ній спокійно, без метушні. Що нам потрібен час. Що наступного року, коли влаштуємося, з радістю приймемо всіх.
— А про поїздку?
— А про поїздку скажу, що давно хотів показати тобі Львів. Що ти там ніколи не була. Що це мій тобі подарунок на новосілля.
— Гарно звучить, — усміхнулася Марта. — Майже правдоподібно.
— Це і є правда. — Він поцілував її в чоло. — Просто не вся. Я ж не казатиму матері: «У нас немає ні грoшей, ні бажання годувати цілу юрбу твоїх родичів». Хоч це була б стовідсоткова правда.
Марта пирснула.
— Уявляю її обличчя, якби ти так сказав.
— Інфаркт би стався, — погодився Ігор. — Ні, я скажу м’яко, дипломатично. Але твердо.
Вони ще трохи посиділи біля вікна, дивлячись на сніг. Потім Ігор відкрив сайт із квитками. Марта примостилася поруч, поклавши голову йому на плече.
— Дивись, є на тридцяте, увечері, — показував він. — Приїдемо зранку тридцять першого, поселимося, весь день гулятимемо. А ввечері — святкова вечеря десь у кав’ярні в центрі…
— У центрі буде дорого, — зауважила вона.
— Тоді вдома. Один раз можемо собі дозволити. А назад — третього січня.
— Звучить як казка.
— Це й буде казка. Наша казка.
* * *
Дзвонити матері Ігор збирався ввечері, коли вона повечеряє й буде в доброму гуморі. Відрепетирував промову. Продумав можливі заперечення й відповіді на них. Навіть записав тези, щоб не збитися.
Але мати випередила його. Подзвонила сама, в обід, коли він сидів на роботі й ніяк не міг приділити розмові належну увагу.
— Ігор, ти там не зайнятий? Я швиденько.
— Я на роботі, мам…
— Та це швидко. Я оце з Надійкою балакала, обговорювали ваш Новий рік. Вона запропонувала чудову ідею — давайте зробимо тематичне свято! У стилі старого кіно, наприклад. Усі в костюмах…
— Мам, стривай…
— Або, знаєш, можна в стилі маскараду! Усі в масках прийдуть. Весело ж! А ще я подумала — треба розваги якісь організувати. Конкурси, ігри. Може, навіть Святого Миколая для дітей покличемо…
— Мамо! — Ігор підвищив голос, і кілька колег обернулися. Він винувато махнув рукою й відійшов до вікна. — Мам, послухай мене. Ми не будемо зустрічати Новий рік удома.
Пауза. Довга, важка.
— Тобто — не будете?
— Ми з Мартою збиралися поїхати до Львова. На новорічні свята. Я хочу показати їй місто, ми давно про це мріяли…
— Ігоре. — Голос матері став іншим, холодним. — Я не розумію, про що ти. Я вже всіх запросила. Усі налаштувалися святкувати у вас.
— Мам, ми не винні, що ти всіх запросила, не спитавши нас.
— Не спитавши?! — Голос злетів на октаву. — Я думала, це само собою зрозуміло! У вас тепер величезна квартира, де всі помістяться! А ви що, вирішили ховатися?
— Ми не ховаємося. Ми просто хочемо відпочити. Удвох. Після переїзду, після всієї цієї метушні…
— Відпочити! Від родини! — Мати говорила так, ніби він запропонував щось непристойне. — Ти розумієш, як це звучить? Я тебе ростила, усю себе віддала, а тепер ти не хочеш зі своєю родиною свято зустріти!
— Ми зустрінемо. Наступного року. Або на Великдень приїжджайте всі до нас, ми вас з радістю приймемо…
— Який Великдень?! — Вона майже кричала. — Ти що, знущаєшся? Новий рік — це сімейне свято! Це традиція! Ми завжди всією родиною його зустрічали!
— Завжди зустрічали у тебе, — поправив Ігор. — І цього разу зустрінете.
— У мене в квартирі місця немає! Я ж тобі казала!
— Мам, стільки років вміщалися, ще раз вмістяться. Або в Надійки зберіться…
— Ти мене підводиш! — перебила мати. — Я людей запросила, а ти тепер ставиш мене в дурне становище!
Ігор відчув, як усередині закипає. Ось воно — фірмове материнське вміння перекладати провину. Це вона всіх запросила, не спитавши. Це вона ухвалила рішення за нього. Але винен, звісно, він.
— Мам, вибач, але це твоя проблема. Ти запрошувала — ти й скасовуй. Або міняй місце. А в нас інші плани.
— Це все вона! — Мати перейшла на знайому тему. — Це твоя Марта придумала! Вона завжди хотіла відтягти тебе від родини!
— Мам, не починай…
— Ні, я договорю! Я ж бачу, що коїться! Спочатку вона переконала тебе з’їхати від мене, хоча ти міг би зі мною жити й на квартиру гроші збирати! Потім змусила продати стару квартиру! А тепер і зовсім забороняє родину бачити!
— Мамо, годі. — Ігор говорив тихо, але в його голосі було стільки твердості, що мати справді замовкла. — Ти зараз говориш про мою дружину. Про жінку, яку я люблю. Яка, до речі, останні шість років терпить твої шпильки й ні разу не нагрубила тобі у відповідь. Яка на кожному святі усміхається й вдає, що не чує твоїх натяків про її походження й відсутність дітей. Тож ось — Марта тут ні до чого. Це моє рішення. Моє. І воно остаточне.
— Ігорюсік…
— Ні. Слухай мене. Я розумію, що ти засмучена. Але це наше життя. Наша квартира. І наше право вирішувати, як і де зустрічати свята. Ми нікого не виганяємо, ми просто не запрошуємо. Бо не готові. Бо втомилися. Бо хочемо побути вдвох. І це нормально. Це не означає, що ми вас не любимо.
— Але…
— Мам, я на роботі. Мені пора. Квитки ми вже купили. Тридцятого ввечері їдемо, третього повертаємося. З прийдешнім. Цілую.
Він натиснув відбій раніше, ніж вона встигла щось відповісти. Руки тремтіли. У скронях стукало. Але десь глибоко всередині було дивне, незвичне відчуття. Свобода. Так, напевно, почуваються люди, які нарешті сказали правду.
Телефон одразу задзвонив знову. Мати. Ігор відхилив виклик. Вона подзвонила ще раз. Він знову відхилив. За хвилину прийшло повідомлення: «Ти мене засмутив. Я не думала, що виростила такого егоїста. Сподіваюся, ти отямишся».
* * *
Марта зустріла його вдома з тривожним обличчям.
— Твоя мама дзвонила, — сказала вона замість привітання. — Мені. На роботу.
Ігор скинув куртку.
— І що вона хотіла?
— Спочатку плакала. Казала, що ти її зрадив, покинув на свято, не поважаєш. Потім почала натякати, що це все я, що я тебе налаштувала проти неї. А потім… — Марта затнулася. — Потім запропонувала мені гpoшей. Сказала, що якщо проблема в гpoшах, вона дасть нам на продукти.
— Що?! — Ігор не повірив своїм вухам. — Вона запропонувала тобі гpoші?
— Ага. Сказала, що розуміє, як нам важко після переїзду. Що готова допомогти. Що родина важливіша за гpoші.
— І ти що відповіла?
Марта пройшла на кухню, налила собі води.
— Я сказала, що річ не в гpoшах. Що ми справді хочемо відпочити. Що втомилися й нам потрібне перезавантаження. Твоя мама сказала, що я брешу. Що вся справа в гpoшах, бо я жадібна й не хочу для родини нічого робити. — Вона гірко усміхнулася. — Знаєш, Ігорt, я шість років терплю. Шість років вислуховую, що я не така, не підходжу тобі, зіпсувала тобі життя. Але сьогодні… сьогодні я вперше їй відповіла.
— Що ти сказала?
Марта подивилася на нього спокійними, втомленими очима.
— Я сказала правду. «Валентино Петрівно, у мене немає ні гpoшей, ні бажання годувати цілу юрбу родичів, яких ви запросили на Новий рік».


