Одна квартира на двох

Жінка сиділа просто на сходах, на тому самому ґанку, де мала бути Уляна. Під нею — величезна картата валіза, поруч — ще одна, синя, перехоплена ременем, щоб не луснула по шву. Обмахувалася вона складеним удвоє аркушем, і коли Уляна підійшла ближче, то побачила на тому аркуші знайомий логотип. Такий самий, як у неї на екрані телефона.

— Ви до сьомої? — спитала жінка замість привітання.

— До сьомої, — Уляна глянула на номер на дверях, потім на телефон. — Я її забронювала. З сьогодні до неділі.

— Дитино, — жінка підвелася, обтрусила спідницю й простягнула їй аркуш, — я її забронювала ще в березні. Ось, роздрукувала, бо телефон мені онук налаштовував, а я йому не довіряю. Ні телефону, ні онукові.

Було пів на третю дня, тридцять чотири градуси в тіні, а тіні на ґанку не було. Уляна дев’ять годин їхала в автобусі з Вінниці, двічі стояла в заторі й усю дорогу уявляла одне: як відмикає двері, кидає наплічник і падає на ліжко в квартирі, де нікого немає. Зовсім нікого. Тиждень без людей.

А тепер перед нею стояла людина. Років шістдесяти, у солом’яному капелюсі з широкими крисами, з рішучим підборіддям і двома валізами, які явно не збиралися нікуди йти.

* * *

Господар, Віталій, узяв слухавку з четвертого разу.

— Дівчата, ну я не знаю, як так вийшло, — голос у нього був щиро розгублений. — Система мені задвоїла. Я бачу обидва підтвердження. Слухайте, я вам обом поверну гроші, повністю, ну й компенсацію якусь…

— Мені не потрібна компенсація, — сказала Уляна. — Мені потрібне ліжко.

— А мені вже повертали один раз грoші, — додала жінка, нахилившись до телефона. — У дві тисячі дев’ятнадцятому, за путівку. Досі повертають.

Віталій пообіцяв пошукати щось у знайомих і зник. Уляна сіла на нижню сходинку й відкрила карту. У серпні оренда апартаментів біля моря зростає разом із температурою. Те, що лишилося вільним, коштувало дуже дорого. Вона гортала, гортала, і з кожною цифрою їй хотілося плакати дедалі більше.

— Ну що там? — спитала жінка.

— Дорого. Дуже дорого.

Жінка присвиснула. Не по-жіночому, а як свистять хлопці на стадіоні, коротко й голосно.

— Лідія Степанівна, — сказала вона після паузи. — Можна просто Лідія, але в мене тоді таке відчуття, що я на роботі, а я на пенсії.

— Уляна.

— Значить так, Уляно. Я звідси не поїду. Я цю квартиру з березня бачила уві сні. Я місяць відкладала з пенсії на неї. У мене тут балкон на лиман.

— Я теж відкладала, — сказала Уляна тихіше, ніж хотіла. — Я, якщо чесно, на цей тиждень увесь рік відкладала.

Вони посперечалися ще хвилин двадцять. Про те, хто раніше бронював. Про те, хто раніше приїхав. Про те, що молодим легше знайти житло, а старшим — легше пробачають, коли вони вперто сидять на сходах. Лідія Степанівна наводила аргументи, як прокурор, Уляна відповідала коротко й ставала дедалі злішою. А потім у Віталія сіла батарея, і він більше не відповідав.

— Добре, — нарешті сказала Лідія Степанівна й дістала з сумки ключ, який господар залишив у сейфі для обох. — Одну ніч переночуємо. Одну. А завтра він щось вигадає, бо інакше я йому такий відгук напишу, що він сам звідси з’їде.

* * *

Квартира виявилася студією. Одне широке ліжко біля вікна, розкладний диван, кухонний куток із двома конфорками і той самий балкон, з якого справді було видно лиман — сріблясту смугу за дахами.

Лідія Степанівна зайняла ліжко без жодних обговорень. Просто поставила на нього валізу.

— Я на дивані не засну, — сказала вона, не обертаючись. — У мене від нього потім спина як у старої кобили. А ви молода, вам однаково.

Уляні було не однаково. Але вона так втомилася, що сперечатися вже не мала сил.

Того вечора вони майже не розмовляли. Лідія Степанівна розкладала речі довго й ґрунтовно: витягла з синьої валізи власну подушку в квітчастій наволочці, маленьку гейзерну кавоварку, пачку кави, загорнуту в рушник і чотири капелюхи. Уляна дивилася на це з дивана й думала, що в її наплічнику — двоє шорт, купальник, сонцезахисний крем і книжка, яку вона не дочитала з минулого літа.

О десятій Лідія Степанівна увімкнула радіо. Тихо, але увімкнула. Якась передача про городину, потім старі пісні.

— Ви будете слухати? — спитала Уляна в темряву.

— Я під нього засинаю. Тридцять років засинаю, ви що, хочете, щоб я тепер не спала?

Уляна відвернулася до стіни й накрила голову подушкою. Перед тим як провалитися в сон, вона ще встигла подумати, що це найгірша відпустка в її житті. І що вона почалася якраз так, як закінчився цей рік — не за її планом.

* * *

Прокинулася вона від запаху кави.

Не тієї, що з апарату на заправці. Справжньої, густої, з якоюсь гіркуватою ноткою, від якої сам собою розплющуєш очі. Двері на балкон були відчинені, сонце вже лягло на підлогу, а на балконі за маленьким столиком сиділа Лідія Степанівна в капелюсі номер два — білому, з чорною стрічкою.

На столику стояли дві чашки. Дві.

— Сідайте, бо вихолоне, — сказала вона так, наче вчорашнього вечора не було. — Я вже на ринок сходила.

— О котрій же ви встали?

— О шостій. На ринку о шостій найкращі персики, а о дев’ятій — найкращі ціни. Я пішла о сьомій, щоб і те, і те.

На тарілці лежали персики, жовті, з рум’яним боком, кусень бринзи, помідори, що пахли так, як пахнуть тільки серпневі помідори з чийогось городу, і пів хлібини, ще теплої.

— Скільки я вам винна? — Уляна потяглася по гаманець.

— Нічого. Мені за все це віддали дешевше, ніж просили за самі персики. Там один дядько думав, що він торгуватися вміє. — Лідія Степанівна відпила кави й усміхнулася вперше за весь час. — Не вміє.

Вони снідали майже мовчки, але це мовчання було вже іншим. Унизу хтось вигулював собаку, з пляжу долітали голоси, чайки сварилися над смітником біля кафе.

— Я сюди тридцять років їжджу, — сказала раптом Лідія Степанівна. — З сестрою. Щороку. А цього літа в неї онуки, невістка на роботу вийшла, хтось має з ними сидіти. Я кажу: ну то поїду сама. Вона мені: ти що, сама? Ти ж ніколи сама нікуди не їздила. А я подумала: ну то хоч раз поїду.

Вона поставила чашку.

— І приїхала. А тут ви.

Уляна засміялася. Вперше за… вона не пам’ятала, за скільки.

* * *

Віталій зателефонував о дванадцятій. Знайомий звільнив кімнату в будинку за три вулиці, далеченько від моря, без балкона, але окрему.

— Можу хоч зараз відвезти котрусь із вас, — сказав він.

Уляна подивилася на Лідію Степанівну. Та стояла біля дзеркала й приміряла капелюх номер три, солом’яний, із маленькою ромашкою на стрічці.

— Дайте нам годину подумати, — сказала Уляна.

Думали вони в кафе на розі, де, за словами Лідії Степанівни, смажили найкращі чебуреки на всьому узбережжі. Уляна не повірила. А потім з’їла два й попросила третій.

— Ну? — спитала Лідія Степанівна, витираючи пальці серветкою. — Котра з нас поїде?

— Не знаю. Ви ж сказали — одна ніч.

— Сказала. — Вона подивилася у вікно, на людей із надувними кругами. — Слухайте, Уляно. Я цю кімнату за три вулиці знаю. Там господиня курей тримає просто під вікнами. Півень о четвертій співає. Ну навіщо вам той півень?

— А радіо о десятій вечора — це краще?

— Радіо я можу зробити тихіше, — сказала Лідія Степанівна з таким виглядом, наче йшла на величезну поступку. — А півня ніхто не зробить тихіше.

Того ж дня Уляна написала Віталію, що кімната не знадобиться.

* * *

Виявилося, що Лідія Степанівна знає узбережжя так, як знають його тільки люди, що тридцять років приїжджають в одне й те саме місце. Вона знала, де купувати рибу просто з човна, якщо прийти раніше за всіх. Знала маленький пляж за пансіонатом, куди ніхто не ходить, бо до нього треба спуститися стежкою між кущами шипшини.

Знала жінку, яка продавала домашні напої з бочки й наливала в пластикові пляшки з-під води, і знала, що питати треба не червоне, а те, «що для своїх».

Але вона геть не вміла користуватися картою в телефоні.

— Вона мені показує, що треба йти ліворуч, а там паркан, — скаржилася Лідія Степанівна, тицяючи пальцем в екран. — Я в цю карту більше не вірю.

Уляна вірила. Вона рік працювала в туристичній агенції — той самий рік, після якого їй і потрібна була ця відпустка. Рік, коли агенція ледве трималася, коли вона сама планувала чужі поїздки по дванадцять годин на добу, а свою відкладала й відкладала. Рік, коли чоловік, із яким вони чотири роки жили разом, одного вечора просто сказав, що втомився, і зібрав речі. Вона не плакала. Вона планувала маршрути. До Туреччини, до Карпат, до Єгипта на вихідні. Комусь.

Цього вона Лідії Степанівні не розповідала. Поки що.

А маршрути вміла будувати так, що Лідія Степанівна дивувалася щоразу.

На третій день вони поїхали до фортеці. Уляна знайшла маршрутку, яка ходила не за розкладом, а «як набереться», і все одно примудрилася вгадати час. Лідія Степанівна виторгувала в екскурсовода знижку на двох — сказала, що вони мама з дочкою, і Уляна мало не вдавилася водою, але змовчала.

Біля стіни, де вітер з лиману рвав капелюхи, Уляна дістала телефон.

— Станьте отут. Ні, трохи лівіше. Капелюх тримайте рукою. Так. Тепер дивіться не на мене, а туди, на воду.

— Навіщо на воду?

— Просто подивіться.

Лідія Степанівна подивилася. Уляна натиснула кілька разів, потім показала.

На знімку була жінка в білому капелюсі на тлі старого каменю й синьої води. Вітер підхопив край її сукні. Обличчя повернуте трохи вбік, і на ньому такий вираз, наче вона щойно згадала щось дуже хороше і ще не встигла нікому розповісти.

Лідія Степанівна довго мовчала. Потім узяла телефон двома руками, наблизила, віддалила.

— Це я?

— Ви.

— Ніна не повірить. Скаже, що я в когось картинку вкрала. — Вона повернула телефон і раптом спитала зовсім іншим голосом: — А ви де так навчилися?

— Колись хотіла бути фотографом, — Уляна знизала плечима. — Потім купила камеру, потім продала камеру. Тепер у мене телефон із хорошою камерою, і я знімаю тільки чужі поїздки для каталогу.

— А свої?

— А своїх не було.

Лідія Степанівна нічого не відповіла. Тільки взяла її під руку, і далі вони йшли вздовж стіни так.

* * *

Того вечора на балконі Уляна розповіла все. Про агенцію, яка закрилася в червні. Про квартиру, яку довелося змінити, бо сама вона не тягнула оренду за двокімнатну. Про те, як вона приходила додому й не вмикала світло, бо при світлі було видно, що речей стало вдвічі менше.

Лідія Степанівна слухала, підібгавши ноги на пластиковому кріслі. Не перебивала. Не казала «все буде добре». Не казала «ти ще молода». Тільки один раз підвелася, принесла з кухні персик, мовчки поклала його Уляні в руку й сіла назад.

— Знаєте, що я вам скажу, — промовила вона, коли Уляна замовкла. — Мені шістдесят три. Я тридцять років їздила на море з Ніною, бо боялася їхати сама. Не тому, що мені з нею добре. Ми з нею, якщо чесно, на третій день уже сваримося. А тому, що боялася. І от я нарешті поїхала сама. І що? Приїхала — а тут ви.

— Вибачте, — засміялася Уляна.

— Не вибачайтеся. Я до чого веду. Ви думаєте, що цей рік у вас відібрав. А він вас просто привіз сюди. На мій балкон.

— На наш балкон.

— Ну хай на наш, — погодилася Лідія Степанівна. — Але ліжко моє.

* * *

За решту днів вони встигли все. Попливли на катері дивитися на дельфінів, і дельфіни таки випливли — троє, просто біля борту, і Лідія Степанівна кричала від захвату так, що на неї озиралися діти. Знайшли рибний ресторанчик біля лиману, де господар, вусатий Михайло, після другого візиту вже не давав їм меню, а одразу ніс скумбрію на грилі.

Ходили на той маленький пляж за шипшиною. Уляна знімала, Лідія Степанівна позувала, а потім вимагала, щоб тепер сфотографували Уляну.

— Станьте отут, — командувала вона, тримаючи телефон обома руками, наче чашку з окропом. — Лівіше. Дивіться на воду.

Знімки виходили кривими, з пальцем у кутку, але Уляна зберігала їх усі.

Радіо Лідія Степанівна так і вмикала щовечора. Уляна звикла. В останню ніч вона навіть помітила, що чекає, коли почнеться та передача про городину.

* * *

У неділю вранці валізи знову стояли на ґанку. Картата, синя з ременем і Улянин наплічник, який поруч із ними здавався зовсім маленьким.

Віталій прийшов по ключі сам, із пакетом винограду в руках — замість вибачень.

— Дівчата, ну ви мені пробачте, ще раз, — почав він із порога. — Я вже й програму поміняв, і…

— Віталію, — перебила його Лідія Степанівна, — ви нам тільки скажіть: ця квартира наступного серпня вільна?

Він розгублено кліпнув.

— Ну… поки що вільна.

— На двох, — сказала вона. — З першого по восьме. І цього разу бронюю я. Особисто. По телефону. Бо цим вашим програмам я більше не довіряю.

Уляна відвернулася, щоб він не бачив, як вона сміється.

Пізніше, вже в автобусі, вона відкрила застосунок, знайшла ту саму квартиру і довго дивилася на порожнє поле для відгуку. Потім написала коротко: «Господар переплутав бронювання. Найкраща помилка, що зі мною траплялася за рік. П’ять зірок».

Подумала. Виправила «за рік» на «за кілька років».

І натиснула «надіслати» якраз тоді, коли телефон завібрував. Писала Лідія Степанівна. Без привітання, як завжди:

«Ніна не вірить, що це я на фото. Скиньте ще. Ті, де я на воду дивлюся».