Ні собі, ні людям

Хвіртка в притулку скрипіла так, що її було чути навіть у найдальшому вольєрі. Волонтери третій рік збиралися змастити завіси, але щоразу щось заважало: то машина з кормом приїде, то в підсобці знову потече труба. А Люк був би проти, якби його хтось спитав. Для нього цей скрип означав одне: хтось прийшов.

Він піднімав голову на кожен звук. Заходила волонтерка з двома відрами води. Потім чоловік, який привіз мішок вівсянки. Потім мама з донькою, яким потрібне «маленьке песеня, щоб у квартирі не заважало». Люк дивився на кожного довго й уважно, ніби звіряв обличчя з тим, яке тримав у пам’яті. Не той. Знову не той. І голова повільно опускалася на лапи.

Так минуло сім місяців.

* * *

Ірина набрала номер, стоячи просто біля його вольєра. Січень видався мокрий: зранку падав сніг, до обіду розкисав, а надвечір знову підмерзав, і стежки між вольєрами ставали схожі на ковзанку.

Гудки йшли довго. Вона вже хотіла скинути, коли нарешті почулося хрипке:

— Так, слухаю.

— Валерію Ігоровичу, добрий день. Це Ірина, з притулку.

Пауза. Така, за яку людина встигає пошкодувати, що взяла слухавку.

— А… так-так. Бачу, хто дзвонить. Добрий день.

— Я хотіла спитати, коли ви приїдете по Люка. Ми з вами домовлялися на місяць. Нагадаю: на дворі січень.

— Ірино, ну я ж вам пояснював. Зараз дуже незручно. Мене відправили у відрядження, і невідомо, коли повернуся. Я не в місті.

— Ви й у листопаді були у відрядженні.

— Ну так от воно й триває, — він навіть не завагався. — Гроші я скину. Сьогодні ж увечері, чесне слово.

— Справа не в грoшах, — Ірина відвернулася від сітки, бо відчувала на собі погляд пса. — Він на вас чекає. Ви розумієте? Кожного дня. На кожен скрип хвіртки голову піднімає.

— Розумію… Скажіть йому, що я скоро.

«Скажіть йому». Наче Люк зараз візьме трубку й перепитає, коли саме.

Ірина глибоко вдихнула. Учора Лариса Степанівна, керівниця притулку, говорила з нею так, як не говорила ніколи, і після тієї розмови Ірина пів ночі не спала.

— Валерію Ігоровичу, давайте чесно. Якщо ви його не заберете, ми будемо шукати Люкові нову родину. Ви не проти?

— А кому він потрібен? — раптом спитав той, і в голосі прозвучало щире здивування. — Йому десять років. Хто таку собаку візьме? Нехай уже у вас живе. Я платитиму щомісяця, як і домовлялися.

— А ви б хотіли? — тихо спитала Ірина. — На старість. За сіткою. Щоб вам щомісяця за це платили?

У трубці засопіли.

— Ну… Ну добре. Шукайте. Тільки не віддавайте абикому, чуєте? Він не дворняга якась, у нього родовід. Чистокровний німець.

Ірина відкрила рота, щоб сказати все, що про нього думає. І закрила. Нічого це не змінить, а день буде зіпсований до вечора.

— Я вам наберу, — коротко кинула вона й натиснула відбій.

Люк стояв біля сітки, переступаючи з лапи на лапу. Він не розумів слів, але чудово розумів, як Ірина опускає телефон. Повільно, ніби той раптом став важким. Пес постояв ще трохи, потім розвернувся, ліг на свій сірий светр у кутку й поклав морду на передні лапи.

* * *

Той светр Валерій привіз разом із ним у червні.

Ірина добре пам’ятала той день. Стояла спека, у повітрі літав тополиний пух, і його доводилося виловлювати з мисок з водою. До воріт під’їхала охайна темна іномарка. З неї вийшов чоловік років п’ятдесяти, у випрасуваній сорочці, з повідцем в одній руці і пакетом у другій. У пакеті були миска, гребінець, тенісний м’ячик зі стертим ворсом і отой светр.

— Це щоб пахло домом, — пояснив він, ніяково простягаючи пакет. — Він без мого запаху погано спить.

І от саме цей светр, якщо чесно, Ірину й купив. Ну хто приносить свою річ, щоб собаці не було сумно? Тільки людина, яка любить.

— Розумієте, у мене зараз такі обставини… Не можу всього пояснити. Мені потрібен місяць, не більше. Я читав у відгуках на вашому сайті, що ви іноді берете на перетримку.

— Ми не готель для тварин, — сказала тоді Ірина. — Беремо тільки тоді, коли людині зовсім нема куди подітися.

— Так мені й нема, — він подивився на неї так, що вона повірила. — Я заплачу, скільки скажете.

Люк увесь цей час сидів біля його ноги, щільно притиснувшись боком до коліна. Не відходив ні на крок. Так притискаються тільки до своїх.

Притулок тоді ледве зводив кінці з кінцями. Дах над двома вольєрами протікав, корм закінчувався, а на огляди у ветклініці для новеньких грoшей не вистачало зовсім. Кілька вільних місць якраз було. Ірина подумала, що це доля сама привела до них цього чоловіка, і погодилася. Але одразу попередила: місяць. Не довше.

Валерій завів Люка у вольєр, зняв повідець, похапцем погладив по голові.

— Це ненадовго, друже. Чуєш? Ненадовго.

І пішов до воріт. Швидко, майже бігом. Жодного разу не обернувся.

Люк простояв біля сітки до темряви. Вранці Ірина знайшла його на тому самому місці.

* * *

А вдома все було зовсім інакше.

Валерій приніс його цуценям у коробці з-під зимових чобіт. Перший тиждень Люк спав на його капці й скавчав, якщо капець забирали. Потім виріс, і в квартирі з’явився свій розпорядок. О пів на сьому вечора в під’їзді гудів ліфт, і Люк уже знав: це він. Пес знімав із гачка в коридорі повідець, сідав під дверима і тримав його в зубах, поки не клацав замок.

Потім був парк, той самий тенісний м’ячик, лавка біля ставка, де Валерій читав новини в телефоні, а Люк лежав у нього в ногах. Десять років, щодня. Бігати, як колись, він уже не міг, лапи боліли після довгих прогулянок, але м’ячик приносив завжди. Це була його робота.

А потім у квартирі почала з’являтися Анастасія.

Вона була молода, гарна і пахла дорогими парфумами, від яких Люк чхав. Вона жодного разу його не погладила. Обходила, як обходять калюжу на тротуарі, акуратно, трохи піднімаючи поли пальта. А коли думала, що ніхто не бачить, дивилася на нього так, ніби подумки вже винесла його за двері разом зі сміттям.

Люк не гавкав на неї. Не гарчав. Може, й даремно.

Того вечора вони сиділи на кухні. Люк лежав у коридорі, але чув кожне слово.

— Валер, я тобі вже сто разів казала. Я не буду жити там, де всюди шерсть.

— Насть, ну він же не цуценя. Він тихий. Лежить собі в коридорі, нікому не заважає.

— Він на мене дивиться.

— Та він на всіх дивиться.

— От нехай дивиться на когось іншого, — вона встала, і стілець неприємно шкрябнув по плитці. — Або він, або я. Вирішуй сам. Я не поспішаю.

— Ми з ним десять років разом…

— То й живи з ним.

Двері грюкнули. Валерій довго сидів сам. Люк тихо підійшов і поклав голову йому на коліно, як робив завжди, коли хазяїн був не в настрої. Валерій трохи помовчав. А потім обережно відсунув його голову долонею.

— Іди, Люку. Іди на місце.

Через тиждень він прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай, сам зняв повідець із гачка й пристебнув до ошийника. Люк радісно ткнувся носом у двері: на прогулянку! Але в парк вони не пішли. Валерій мовчки посадив його на заднє сидіння й завів двигун. Люк усю дорогу дивився у вікно і думав, що вони їдуть за місто, у поле, як іноді на вихідних.

Того ж вечора Анастасія привезла до Валерія першу валізу.

* * *

Літо минуло. Почалися осінні дощі, потім перші заморозки. Валерій дзвонив дедалі рідше, а на дзвінки відповідав через раз. Щомісяця на картку притулку приходила сума, рівно стільки, скільки домовлялися, і жодної гривні зверху. Жодного разу не спитав, як Люк їсть, чи не мерзне.

Светр у кутку вольєра до жовтня вже пах не домом, а сіном, мокрою землею і притулком. Люк однаково спав тільки на ньому. Коли Ірина спробувала його випрати, пес уперше за весь час на неї загарчав. Тихо, без злості, але так, що вона одразу поклала светр на місце.

За ці місяці він постарів років на п’ять. Морда посивіла до самих очей. Він майже не вставав, лежав, повернувшись до хвіртки, і чекав скрипу. Ірина приносила йому шматочки сушеної печінки в кишені куртки. Люк брав їх ввічливо, тільки щоб не образити.

Напередодні того січневого дзвінка Лариса Степанівна покликала Ірину до себе в кабінет.

— Іро, ти доросла жінка. Ти справді віриш, що він приїде?

— Він обіцяв.

— Вони всі обіцяють, — Лариса Степанівна зняла окуляри й потерла перенісся. — Тільки цей ще й платить, щоб совість не муляла. Дуже зручно, правда? Собака не на вулиці, значить, і зрадником себе можна не вважати. А гуляти не треба, вовни на дивані нема. Красота.

— Ларисо Степанівно…

— Шукай йому дім. Справжній, з людьми, а не з карткою, з якої раз на місяць капає. Пес не повинен жити за сіткою. І ти сама це знаєш.

Ірина знала. Тому й подзвонила.

* * *

У лютому волонтери принесли цуценя. Знайшли за ринком, біля контейнерів, у розмоклій картонній коробці. Місяців шість, худе, кошлате, з білою плямкою на грудях, схожою на ґудзик. Так його й назвали: Гудзик.

Ірина підселила його до Люка. Сама не знала, на що сподівалася. Просто не могла більше дивитися, як той годинами лежить і дивиться на хвіртку.

Гудзик виявився справжнім лихом. Він гриз Люкові хвіст, стрибав йому на спину, тягав у зубах той самий светр і гавкав на ворону, що сідала на дах вольєра. Люк спочатку відвертався. Потім одного разу гаркнув так, що Гудзик відлетів у протилежний кут і довго звідти не виходив.

А вночі Ірина, яка залишилася чергувати, вийшла перевірити вольєри з ліхтариком. І побачила: Люк лежить на своєму светрі, але трохи на краю. А поруч, згорнувшись клубочком і впершись носом йому в бік, спить Гудзик. На тому ж светрі. Люк сам підсунувся, щоб малому вистачило місця.

Ірина вимкнула ліхтарик і довго стояла в темряві.

* * *

На початку березня, у суботу, хвіртка скрипнула вкотре. До притулку зайшли чоловік і хлопчик років восьми. Чоловік був високий, у робочій куртці з потертими рукавами, з тим спокійним обличчям, яке буває в людей, що звикли все робити руками. Вони приїхали з іншої області, майже триста п’ятдесят кілометрів, бо побачили оголошення про Люка в соцмережах.

— Андрій, — простягнув він Ірині руку. — А це Данило. Ми по вівчарку.

— По Люка? — Ірина не повірила. — Ви ж бачили, скільки йому років?

— Бачив, — Андрій присів навпочіпки біля сітки. — Я з вівчарками виріс. У діда був пес, Джек, мене до школи водив, а потім біля воріт чекав до обіду. Я ж його не на виставку беру. Собаці що треба? Щоб її хтось чекав удома. І щоб вона когось чекала.

Ірина відвернулася, вдаючи, що шукає в кишені ключі. Очі защипало.

Данило тим часом присів поруч із батьком і тихо, дуже тихо, простягнув через сітку долоню. Люк спершу навіть не поворухнувся. Потім підвівся. Підійшов повільно, понюхав пальці. І поклав у долоню лапу.

— Тату! — Данило аж задихнувся. — Тату, він мені лапу дав! Сам! Я його не просив!

Андрій скуйовдив синові волосся і посміхнувся.

— Бачу, малий. Бачу.

— Ми ж його заберемо? Правда ж заберемо?

— А чого ж ми тоді їхали? — Андрій перевів погляд на Гудзика, який крутився під ногами. — І цього шибеника теж візьмемо. Вони ж разом, це одразу видно. Нехай і далі будуть разом.

— Я тільки попереджу колишнього власника, — Ірина вже бігла до адміністративного будиночка з телефоном у руці. — Для порядку. Хвилинку!

Валерій відповів одразу. Ніби чекав.

— Як це віддаєте? — голос у нього став різкий, чужий. — Це мій пес! Я з ним десять років прожив! Ні. Я передумав. Наступного тижня приїду і заберу. А якщо віддасте, я на вас управу знайду, у мене є знайомі, ви ще пошкодуєте.

— Але ж ви самі казали…

— А тепер кажу інакше.

Ірина поверталася до вольєра повільно. Андрій усе зрозумів по її обличчю ще до того, як вона заговорила.

— Вибачте мені. Я була впевнена, що він не проти. Він сам дозволив, коли я дзвонила в січні. А тепер раптом… згадав, що в нього є собака.

Андрій довго мовчав, дивлячись на Люка, який так і стояв біля сітки поруч із Данилом.

— Шкода, — сказав нарешті. — Дуже шкода. Ну, хазяїн є хазяїн, тут нічого не вдієш. Тоді давайте хоч Гудзика заберемо. Не з порожніми ж руками додому.

Вони поїхали за пів години. Данило всю дорогу до воріт озирався. А Люк стояв біля сітки, доки машина не зникла за поворотом. Потім ліг на светр. Тепер на ньому було забагато місця.

* * *

Наступного тижня Валерій не приїхав. І через тиждень теж.

Ірина подзвонила сама.

— Ну що, Валерію Ігоровичу, коли вас чекати?

— Ірино, слухайте… — він говорив бадьоро, навіть весело. — Тоді, коли ви дзвонили, ми з Настею якраз посварилися, ну я й зірвався. А тепер ми помирилися. У нас у травні весілля, в квартирі ремонт, самі розумієте, не до собаки зараз. Віддавайте його, кому там хотіли.

Ірина відчула, як у неї тремтить рука.

— Ви розумієте, що ви зробили? Людина з дитиною триста п’ятдесят кілометрів їхала. Дитина плакала, коли їхали. А ви… Ні собі, ні людям. Отак це називається.

А далі вона сказала йому все. Усе, що збирала в собі з червня. Коротко, без жодного вибачення. І поклала трубку, не дочекавшись відповіді.

Лариса Степанівна, яка чула розмову через відчинені двері, тільки зітхнула:

— Я ж тобі казала, Іро.

— Казали, — Ірина сіла на лавку біля Люкового вольєра. — І кому я його тепер віддам?

Подзвонити Андрієві вона так і не наважилася. Далеко. Собака в них уже є. Скільки можна людей смикати?

* * *

У суботу хвіртка знову скрипнула.

Люк підняв голову за звичкою, без надії. І раптом схопився на ноги так швидко, як не схоплювався вже багато місяців. Хвіст заходив із боку в бік.

Першим через хвіртку влетів Гудзик, натягуючи повідець. За ним забіг Данило. Останнім, усміхаючись, зайшов Андрій. У Ірини похололо всередині.

— Що сталося? Ви… повернути його привезли?

— Ага, зараз, — засміявся Андрій. — Цей шибеник у нас удома лежить під дверима і скавчить. Данило теж ходить, як у воду опущений. Та й я, чесно кажучи… Ось що. Дайте мені номер того Валерія. Я сам з ним поговорю. Спокійно, по-людськи. Може, домовимося.

Ірина засміялася. Вийшло крізь сльози.

— Нікому не треба дзвонити. Він знову відмовився. І цього разу я в нього нічого питати не буду.

— А вам за це не перепаде?

— Нехай перепаде, — махнула рукою Ірина. — Переживу.

Вона відчинила вольєр. Гудзик уже стрибав навколо Люка, а той стояв посередині й дивився на людей так, ніби не вірив, що це до нього. Данило обережно взяв повідець.

— Ходімо додому, Люку.

І Люк пішов. Біля виходу з вольєра він зупинився на секунду. Ірина подумала, що він повернеться за светром. Але пес лише раз глянув на хвіртку, яку так довго стеріг, і рушив далі, за хлопчиком.

Светр так і залишився лежати в кутку.

* * *

Тепер Люк живе в приватному будинку з подвір’ям і старою грушею біля паркану. Спить на килимку біля Данилового ліжка, хоча Андрій купив йому окремий лежак. Зранку проводжає Данила до хвіртки, а о другій уже сидить біля неї і чекає. Хвіртка в них, до речі, теж скрипить. Андрій навмисне її не змащує.

А Гудзика Люк виховує. Уже навчив приносити палицю й не гавкати на листоношу. З другим поки що виходить не дуже.

Андрій надсилав Ірині фотографії щотижня. Люк на снігу. Люк під грушею. Люк і Гудзик сплять удвох на одному килимку. А у квітні Андрій приїхав знову. Без собак і без сина. З букетом тюльпанів, які купив дорогою на заправці, і з дуже серйозним обличчям.

Дружина пішла від нього, коли Данилові було три роки, і відтоді він ні на кого не дивився. Боявся. Але, як сказав сам, якщо пес йому довіряє, то чому б і людині не спробувати.

Данило не проти. Люк із Гудзиком теж.

* * *

А в Валерія справи пішли зовсім не так, як він планував.

Анастасія мріяла про власний салон краси, і він, щоб їй догодити, звільнився з добре оплачуваної посади у великій компанії й вклав у цей салон усі заощадження. Потім продав машину. Потім позичив у знайомих. Салон закрився через вісім місяців. Щоб розрахуватися з людьми, довелося продати і трикімнатну квартиру, в якій колись о пів на сьому вечора під дверима сидів пес із повідцем у зубах.

Анастасія зібрала валізи того ж тижня. Сказала, що втомилася жити з невдахою.

На колишню роботу Валерія не взяли. Тепер він винаймає кімнату в гуртожитку на околиці і працює двірником. Уранці згрібає листя біля чужих під’їздів. Часу на роздуми в нього тепер багато.

Одного жовтневого вечора в притулку задзвонив телефон. Ірина побачила номер і довго не брала слухавку.

— Ірино… Це Валерій. Я хотів спитати… Як там Люк?

Ірина помовчала.

— У Люка все добре, Валерію Ігоровичу. Його чекають удома.

І поклала трубку.

А Валерій ще довго стояв посеред двору з мітлою в руках і слухав, як десь неподалік скрипить чиясь хвіртка. Він тепер добре знав, як це: чекати того, хто вже не прийде.