Він вважав матір тягарем

Десять тисяч гpuвeнь лежали в неї у вузлику з того дня, коли не стало чоловіка. Зав’язані в чистій хустинці, перетягнуті сірою резинкою від банки. Вона не витрачала їх ніколи. Ні на ліки, ні на дрова, ні на святковий пиріг онукам. Це були грошi, які вона відкладала собі на пoxовання — щоб нікого не обтяжувати. Про них не знав ніхто. Навіть син.

А син тим часом віз її до будинку для літніх людей.

Стояв кінець листопада, і надворі було саме те безнадійне сіре, коли небо, поля й дорога зливаються в одну мокру пляму. Мжичка не падала, а просто висіла в повітрі. Двірники на «Ланосі» ходили туди-сюди, розмазуючи по склу каламуть.

Ганна Петрівна сиділа поруч, на пасажирському, маленька й пряма. У найкращій хустці — вишневій, з китицями, яку Микола привіз їй колись аж із Прибалтики, ще молодою. Вона не питала, куди вони їдуть. Не плакала. Дивилася у вікно на голі лісосмуги, на чорні розкислі поля, на рідкі хати обабіч траси, у яких де-не-де вже світилося.

Син крадькома зиркав на неї. І щось усередині нього тягло та пекло. Але він уже все вирішив. Іще позавчора, коли Ірина вкотре сказала: «Тарасе, я так більше не можу».

— Мам, — озвався він, дивлячись перед собою. — Ти пойми правильно. Ми ж із Іриною цілими днями на роботі. Діти в столиці, у своїх клопотах. А ти сама вдома. А раптом що? Впадеш, не дай Боже. А там і догляд, і фахівці, і люди навколо. І годують.

Мати мовчки кивнула.

Більше нічого.

* * *

Заклад стояв на околиці райцентру — двоповерховий, цегляний, ще, мабуть, колишня контора якогось радгоспу. На вікнах першого поверху — ґрати. Усередині пахло вареною капустою і чимось лікарняним, від чого одразу хотілося назад, на вулицю.

Коридором повільно ходили старі. Хтось у халаті, хтось у спортивках. Одна бабуся сиділа під вікном і гойдалася вперед-назад, обхопивши себе руками. Друга спала в кріслі, закинувши голову.

— От бачиш, — бадьоро сказав Тарас, і голос трохи зрадив його наприкінці. — Чистенько тут. Тепло.

Ганна Петрівна стояла посеред вестибюля. Маленька. З вузликом у руках — він навіть валізи не дав їй зібрати, сказав: «Там усе видадуть, не бери нічого зайвого». Вона повільно обвела очима коридор. Старих. Ґрати. І глянула синові просто в обличчя.

— Додому хочу.

— Мам…

— Тарасику, відвези назад. Я тобі заважати не буду. Сидітиму собі в кімнаті тихенько. Ти й не почуєш мене.

Він відвернувся до вікна. За склом стояла та сама сіра мжичка.

— Не можу, мам. Так треба. Поживи трохи. Звикнеш.

Вона помовчала. Потім тихо спитала:

— А приїдеш?

— Ну звісно. На вихідних приїду.

Він поїхав. А вона лишилася.

* * *

Три дні вона була тихою. Не скаржилася, не плакала. Їла те, що давали. Лягала, коли вимикали світло. Санітарка навіть похвалила іншим:

— Спокійна бабуся. Не те що деякі.

Тільки той спокій був не спокоєм. Він був затишшям перед чимось.

На четверту ніч, коли коридори затихли, а за вікнами загусла темрява, Ганна Петрівна підвелася з ліжка. Вдягалася при світлі ліхтаря, що падало знадвору, — повільно, обережно, щоб пружини не рипнули. Натягнула дві кофти одну на одну. Панчохи. Гумові калоші на вовняну шкарпетку. Вишневу хустку. Вузлик той самий прив’язала до пояса під кофтою.

У туалеті в кінці коридору вікно було без ґрат. Перший поверх. Вона тихенько відчинила стулку, підсунула табуретку, залізла на підвіконня — і сповзла назовні, у мокру темряву.

Їй було дев’яносто два.

* * *

Околиця райцентру. Останній ліхтар лишився позаду, і далі почалося те, чого в місті вже не буває, — справжня, глуха темрява. Лісосмуга обабіч. Порожня траса.

Вона постояла на узбіччі, перевела дух. Десь ззаду лишився той будинок із ґратами. Ще далі — син і його Ірина. А попереду лежала дорога. Тридцять сім кілометрів до свого села. Вона знала цю дорогу напам’ять — скільки разів возили її сюди то в лікарню, то на базар.

Ганна Петрівна пішла.

Лісосмуга стояла обабіч чорною стіною. Ні машин, ні фар. Тільки шум голого гілля вгорі та її кроки — дрібні, шаркітливі. Калоші лишали мокрі відбитки на асфальті, які одразу зникали.

Вона йшла й лічила. Як колись у дитинстві, коли ходила пішки за десять кілометрів до школи в сусіднє село. Раз, два, три… до ста — стати, віддихатися. Раз, два, три… до ста — стати. У голові саме собою крутилося: то «Отче наш», то стара пісня про горіх зелений, то Миколині слова, сказані бозна-коли: «Ти, Ганно, в мене міцна. Ти все витримаєш».

Вона й витримувала.

На десятому кілометрі ноги сказали, що можуть не дійти. Старі, зношені, важкі, наче чужі. Серце гупало десь аж у горлі. Вона сіла на бетонну плиту біля повороту, дістала з вузлика окраєць хліба — сховала його ще з вечері за пазуху. Пожувала повільно. Запила водою з пляшечки з-під ліків, яку теж прихопила.

І знову встала.

* * *

На п’ятнадцятому кілометрі її наздогнала вантажівка. Різко загальмувала, аж завищали гальма. З кабіни висунувся хлопець — молодий, років двадцяти, з переляканими очима.

— Бабусю! Ви шо? Ви звідки тут?! Ніч же!

— Додому йду, — сказала вона.

— Куди додому?! Ви ж тут закоцюбнете! Сідайте, підвезу, куди скажете!

— Не закоцюбну, — відповіла Ганна Петрівна спокійно. — Їдь собі, синку. Їдь.

Хлопець хотів був вилізти, взяти її під руку, силою посадити в кабіну. Але вона так на нього подивилася, що він чомусь не наважився. Посидів секунду, зачинив дверцята й поїхав. У дзеркалі ще довго бачив маленьку постать, що йшла собі узбіччям у темряву.

А вона знову рушила.

* * *

Світанок застав її на розвилці.

Сонце виповзало з-за лісосмуги — червоне, холодне, без тепла. Заспівали перші птахи. Небо помалу світлішало, обіцяючи ясний морозний день. Вона трохи постояла, дивлячись на схід. Потім звернула з траси на польову дорогу — ту саму, якою ходила все своє життя.

Лишалося вісім кілометрів.

Тут уже все було рідне. Старі верби над висохлою канавою. Місток через струмок — рипучий, з одним поручнем, який Микола ще колись підбивав. Березовий гайок, де вона молодою косила з дівчатами сіно й співала.

З кожним кілометром вона йшла повільніше. Ставала частіше. Але не зупинялася зовсім.

За два кілометри до села вона згубила калошу. Ступила в баюру, повну крижаної води, — і калошу засмоктало в грязюку. Смикнула — не піддається. Ще раз — марно. Махнула рукою й пішла далі однією ногою в самій шкарпетці. Мерзлий ґрунт колов, різав, пік холодом. Але вона йшла.

* * *

І нарешті за поворотом показалася околиця.

Село стояло як стояло. Хати. Паркани. Дим із коминів угору. Десь загавкав собака, десь озвався півень. І вона побачила свою хату — з різьбленими лиштвами, які Микола сам колись вирізав, із перехнябленим ґанком, із порожнім, перекопаним на зиму городом.

Вона підійшла. Взялася рукою за хвіртку.

І тільки тут заплакала.

* * *

Тарас знайшов її за годину.

Дзвінок із того будинку розбудив його о шостій ранку.

— Ваша мати зникла. Уночі. Вікно в туалеті було відчинене.

Він схопився з ліжка як ошпарений. Зателефонував у поліцiю. Кинувся до машини в самій куртці поверх футболки. Ірина щось кричала йому вслід із порога, але він уже не чув.

Він гнав трасою й не думав навіть — просто відчував. Страх. Сором. І ще щось третє, чому він не хотів давати назви, бо від тієї назви ставало зовсім нестерпно.

Біля повороту на село стояв поліцейський «Опель». Тарас різко загальмував і вискочив.

— Знайшли?!

— Знайшли, — сказав старший, немолодий уже сержант. — Вдома в неї. На ґанку сидить.

— Жива?

— Жива. Тільки… — сержант затнувся, відвів очі. — Ви там… обережніше з нею. По-доброму.

Тарас не зрозумів. Побіг до хати.

* * *

Мати сиділа на ґанку. У брудному одязі, в одній калоші, у вишневій хустці, зсунутій аж на брови. Друга нога боса, чорна від грязюки, подряпана до крові в кількох місцях. Вона сиділа й дивилася, як він біжить через двір.

І він раптом став. Просто не міг ступити ні кроку далі.

— Мам, — ледве вичавив із себе. — Ну навіщо ти? Як же ти… тридцять сім кілометрів…

Вона мовчала. Потім поволі розв’язала вузлик, дістала звідти щось, загорнуте в чисту хустинку, і простягнула йому.

— На. Візьми.

Він узяв. Розгорнув.

Це були гроші. Десять тисяч — зім’яті, старенькі купюри, перев’язані сірою резинкою.

— Це тобі, — сказала мати тихо. — Я на свій похоpoн відкладала. Все життя. А ти, мабуть, боявся, що в тебе на мене грошей не стане, — того й повіз. От. Тепер не бійся. Тут вистачить. Тільки додому мене вези. Я більше не втечу, обіцяю.

Тарас стояв посеред двору й тримав ці гроші в кулаці. Тримав і мовчав. Бо сказати не було чого.

Він дивився на матір — на її босу подряпану ногу, на чорні від землі руки, на спокійні, майже винуваті очі. І відчував, як усередині нього щось рветься. Якась перегородка, яку він сам колись поставив, аби не відчувати того, що відчувати було страшно.

І він заплакав.

Дорослий мужик. Шістдесят п’ять років. Стояв посеред власного двору з тими двома тисячами в кулаці й ревів, як хлопчисько.

— Мам, — вимовив нарешті. — Мамо, прости мене. Прости, чуєш.

Вона кивнула. І погладила його по голові — точнісінько як колись, коли йому було десять, а не їй дев’яносто два.

* * *

Вона лишилася у своїй хаті.

Про той будинок Тарас більше ніколи й слова не сказав. Приїжджав щовихідних. Привозив продукти, ліки, онуків. А коли в матері зовсім відмовили ноги, він узяв відпустку й перебрався до неї в село. Ірина спершу гримала й ображалася, а потім приїхала й собі. Приїхала — і лишилася. Доглядали вони її вже вдвох.

Ганна Петрівна відійшла через два роки.

Тихо. Уві сні. У своєму ліжку, у своїй хаті, під своєю стелею.

А ті десять тисяч — зім’яті, старенькі, перев’язані сірою резинкою — син поклав їй під подушку. Про всяк випадок. Щоб і там, куди вона пішла, у неї було все своє.