Велика родина
Ольга вже кілька років жила сама в невеликому будиночку на околиці села.
Утім, коли жінка чула таке на свою адресу, їй ставало смішно.
— Та хіба ж я сама? — відповідала вона. — Нііі, ви що, у мене велика родина!
Сільські кумасі усміхалися й кивали.
А за спиною Ольги перезиралися, покручуючи пальцем біля скроні: мовляв, молодиця з дивацтвом, родина в неї, як же — ні чоловіка, ні дітей, саме звірʼя…
Ось це саме звірʼя Ольга й називала родиною.
І начхати їй було на думку односельців, які вважали, що вже як тримати живність, то для діла: худобу чи птицю. Ну, пса одного для охорони. Та кішку, щоб мишей ловила.
Котів в Ольги було п’ять і чотири собаки.
І всі вони, подумати тільки, жили в домі, а не у дворі, де їм саме місце.
Так казали сусіди.
Між собою казали. Бо знали: «цій ненормальній» казати марно, вона тільки розсміється у відповідь.
— Та ви що, ні-ні, годі з них вулиці, нам удома добре всім разом.
* * *
П’ять років тому Ольга втратила чоловіка й сина в один день.
Вони поверталися з риболовлі, і на трасі навантажена фура вилетіла на зустрічну…
Сяк-так прийшовши до тями, Ольга зрозуміла, що не може жити у квартирі, де все нагадує про улюблених людей.
Не може ходити тими самими вулицями й у ті самі магазини, що й раніше, з ними.
А ще ці співчутливі погляди сусідів…
Через пів року вона продала квартиру й разом із кішкою Дусею переїхала в невелике село, купивши дім на околиці.
Улітку займалася городом, а як настала зима — влаштувалася на роботу в їдальню в райцентрі.
І всіх своїх тварин привезла звідти в різний час.
Хто на вокзалі жебрав, а хто до їдальні приходив у пошуках їжі.
Ось так і зібралася в самотньої жінки велика родина.
Зі споріднених душ, у минулому теж самотніх і чимало настраждалих.
Але добре серце Ольги зцілювало їхні душевні рани, і вони відповідали їй тим самим. Любові й тепла вистачало на всіх.
І їжі вистачало, хоч було й непросто.
Жінка розуміла, що не може нескінченно привозити додому тварин.
І вкотре обіцяла сама собі — більше нікого…
* * *
У березні, після теплих сонячних днів, раптом повернувся лютий.
Замітаючи проталини колючим снігом, заганяючи по домівках запізнілих перехожих і виючи крижаним вітром ночами.
Ольга поспішала на сьомигодинний автобус — останній вечірній рейс до її сільця.
Попереду були два вихідні дні, і вона після роботи заскочила в магазини, купивши їжі для себе й хвостатої родини. Та дещо несла з їдальні.
Так що обидві руки жінки відтягували важкі сумки.
Пам’ятаючи дану собі обіцянку, Ольга намагалася не дивитися на боки.
Думала про вихованців, які чекають на неї вдома, і зігрівалася цими думками.
Але, як мовиться в мудрій казці, «пильне лише серце». І воно змусило жінку зупинитися й повернути голову, не добігши десяти метрів до автобуса…
* * *
Під лавкою лежала собака.
Вона дивилася просто на Ольгу, але погляд був відсутній, майже скляний.
Лежала, вочевидь, давно — її вже добряче припорошило снігом.
А повз ішли люди. Поспішаючи, кутаючись у шарфи й каптури.
Стільки людей — невже ніхто не бачить?
Серце в Ольги болісно стиснулося.
Вона одразу забула і про автобус, і про якісь обіцянки.
Підбігла до лавки, кинула сумки й простягнула руку до собаки.
Та повільно кліпнула.
— Жива! — видихнула Ольга. — Давай, мила, вставай, іди до мене…
Собака не рухалася. Але й не опиралася, коли жінка почала витягати її з-під лавки.
Собаці було вже майже байдуже. Вона збиралася покинути цей жорстокий світ…
* * *
Пізніше Ольга так і не змогла згадати, як дотягнулася до будівлі автостанції з двома важкими сумками й собакою на руках.
Увійшовши всередину, вона розташувалася в найдальшому кутку в залі очікування.
І заходилася енергійно гладити й розтирати нещасну худенку, по черзі гріючи в долонях її зашерхлі від морозу лапи.
— Давай, мила, приходь до тями, нам ще додому добиратися. Будеш ти в нас п’ятою собакою, для рівного рахунку, — примовляла Ольга.
Вона дістала із сумки котлетку й запропонувала собаці.
Та спершу відмовлялася. Але, трохи відігрівшись, вочевидь, передумала покидати цей світ.
Погляд її ожив, ніздрі заворушилися — і частування було прийняте.
* * *
Через годину жінка із собакою голосували на трасі.
Що вдієш, автобус давно пішов.
Ольга спорудила зі свого пояса подобу нашийника й повідця. Хоча собака, названа Милою, і так ішла за нею, буквально притискаючись до ніг.
А ще через десять хвилин, не вірячи у свою удачу, вони забиралися в теплий салон машини, що зупинилася.
— Ой, дякую вам! Не переживайте, я собаку на коліна посаджу, вона нічого не забруднить, — торохтіла Ольга.
— А я й не переживаю, — відповідав їй водій. — Хай на сидінні їде, навіщо ж на коліна. Собачка ж не маленька…
Але Мила притиснулася до Ольги, усе ще тремтячи, і справді дивом умістилася на її колінах.
— Просто… нам так тепліше, — усміхнулася Ольга.
Чоловік кивнув, нічого не відповівши.
Тільки подивився на пояс, зав’язаний навколо собачої шиї, і ввімкнув сильніше пічку.
Їхали мовчки.
Ольга обіймала пригріту Милу й задумливо дивилася вперед, на сніжинки, що скажено мчали назустріч, підсвічені фарами.
Водій крадькома поглядав на красивий профіль жінки, що сиділа поруч і притискала до себе врятовану собаку.
Так, він здогадався, що вона підібрала її й везла зараз додому.
Жінка виглядала трохи втомленою. Але спокійною і щасливою.
* * *
Він підвіз їх до самого дому й вийшов з машини, допомагаючи донести сумки.
Снігу намело вже так багато, що чоловікові довелося добряче штовхнути плечем перекошену хвіртку.
Іржаві петлі не витримали, надломившись, і хвіртка остаточно завалилася набік.
— Не звертайте уваги, — Ольга зітхнула. — Давно пора ремонтувати.
З дому долинали багатоголосий гавкіт і нявкання.
Господиня заквапилася до дверей, відчинила — і вся її велика родина висипала у двір.
— Ну що, загубили мене? Ну все, все, приїхала, куди ж я від вас дінуся! Знайомтеся ось, поповнення прибуло…
Мила невпевнено визирала з-за ніг своєї рятівниці.
Ольжині собачки виляли хвостиками й тягнули носи до сумок, які все ще тримав чоловік.
— Ой, та що ж ми стоїмо, — схаменулася господиня. — Проходьте в дім, якщо вас не лякає наша велика родина. Може, чаю хочете?
Чоловік заніс сумки, але проходити не став.
— Пізно вже, я поїду. А ви годуйте родину, вони вас так чекали…
* * *
Наступного дня, ближче до обіду, у дворі раптом почувся якийсь стукіт.
Накинувши куртку, Ольга вийшла з дому й побачила вчорашнього водія.
Він прибивав нові петлі до хвіртки, розклавши навколо привезені із собою інструменти.
Побачивши Ольгу, чоловік усміхнувся:
— Добрий день! Я вам учора хвіртку зламав, ось, лагодити приїхав… Мене, до речі, Володимир звати, а вас?
— Ольга…
Хвостата родина з цікавістю обнюхувала вчорашнього гостя.
Він гладив їх, присівши навпочіпки.
— Олю, не мерзніть, ідіть у дім. Я скоро закінчу, і від чаю не відмовлюся.
Він кивнув у бік машини.
— Там, до речі, тортик. І дещо з гостинців для вашої великої родини…
