Здам квартиру. Без тварин

Ніна Павлівна тримала палець над клавіатурою й думала, чи додавати ці два слова.

Оголошення вже було готове. «Здам двокімнатну на тривалий термін. Район тихий, поруч школа, аптека й ринок. Меблі свої, техніка вся робоча, бойлер новий.» Ціна нижча за середню по кварталу — вона свідомо поставила менше, бо ремонту в тій квартирі років п’ятнадцять, і сама це знала краще за будь-кого.

А внизу, після ціни, курсор блимав і чекав.

Учора на лавці біля під’їзду Люда з третього поверху говорила довго й переконливо.

— Ніно, ти тільки не будь дурною. Обов’язково допиши: без тварин. У моєї знайомої, отої, що з сусідньої вулиці, здавали дівчині з собакою — так там усі одвірки погризені, диван у клоччя, запах не вивітрювався потім три місяці. Три місяці, Ніно!

— Ну то ж собака був.

— А коти ще гірші. Коти шпалери деруть, як навіжені.

Ніна Павлівна тоді нічого не відповіла, тільки покивала. А зараз дописала: «Без тварин».

Так пишуть усі. Значить, так треба.

* * *

Перший дзвінок був наступного ранку, ще й восьмої не було.

Голос молодий, трохи захеканий, наче дівчина бігла й говорила водночас. Питала про бойлер, про рахунки, про те, чи можна поставити свій стіл під вікном, бо вона працює вдома.

А потім — пауза. І вже тихіше:

— У мене кошеня. Маленьке, три місяці. Лоток знає, кігтеточка своя, у ветклініці вже були, все як належить. Я можу окремо доплатити.

Ніна Павлівна почула сама себе ніби збоку:

— Вибачте. В оголошенні ж написано.

— Написано, — погодилася дівчина. — Я просто подумала, раптом.

І поклала слухавку перша. Без образи, без сварки. Просто поклала, ніби вже сто разів так робила й навчилася не витрачати на це слова.

Ніна Павлівна ще хвилину сиділа з телефоном у руці. Потім пішла в ту квартиру — перевірити, чи не капає кран.

Стояла посеред кімнати й дивилася. Шпалери за батареєю відходять кутиком, вона їх щоразу підклеює, і вони щоразу відстають знову. Лінолеум біля плити протертий до сірої проплішини — там тридцять років ходили в одне й те саме місце. Кухонний гарнітур ще той, що вони з чоловіком купували на першу премію.

«І що тут можна зіпсувати?» — подумала вона.

Подумала й одразу відігнала цю думку. Люда ж не дурна жінка. Люда поганого не порадить.

* * *

За чотириста кілометрів звідти Марія сиділа на чужій кухні й гортала стрічку оголошень.

Кухня була не її. Квартира — знайомої знайомої, пустили на два тижні, і два тижні добігали кінця. Речі Марії стояли в кутку: валіза, рюкзак і сумка з ноутбуком. Усе, що вона встигла взяти, коли довелося зриватися з місця за одну ніч.

Однушку в новобудові вона купила два роки тому. Збирала на неї шість років, добирала по знайомих і потім довго віддавала всім потроху, щомісяця, з відкладеним на відпустку. Ремонт робила сама, від першого мішка суміші до останнього гачка у ванній. Плитку вибирала три місяці, об’їздила все місто, зупинилася на бежевій і ще рік шкодувала, що не взяла сіру. Шафи на кухні робили на замовлення, під її сантиметри. Диван чекала вісім тижнів і зустрічала вантажівку внизу, як гостей.

Пожила вона в тій квартирі одинадцять місяців.

Тепер усе життя вміщалося у валізу, рюкзак і переноску.

Переноска стояла окремо, дверцятами до неї. Тишко звідти дивився й не виходив уже другу годину — образився, що вона вранці кудись їздила без нього.

Марія гортала.

Двокімнатна, восьмий поверх, є все. Без тварин.

Однокімнатна, свіжий ремонт. Тільки без тварин!!!

Гостинка, недорого. Без котів і собак.

Двокімнатна, меблі прості, ціна символічна. Без тварин.

Вона почала рахувати. Одне. Друге. П’яте. Дев’яте. На дванадцятому кинула, бо стало смішно й трохи гидко. З тринадцяти оголошень поспіль тільки в одному не було цих двох слів, і те виявилося вже зданим ще позавчора — просто господар забув зняти.

Найдужче її діймало не саме «без тварин». Діймало, що це писали навіть там, де здавали квартири з протертим лінолеумом і меблями з дев’яностих. Там, де псувати вже нема чого. Писали автоматично, як «торг доречний» чи «посередникам не турбувати».

Марія могла б і не казати. Багато хто так робить: заселяються, а кота проносять у сумці, і потім півроку живуть із думкою, що господиня прийде без попередження.

Вона так не вміла. Казала завжди першою, ще до питання про завдаток. І чула у відповідь ввічливе «ой, ні» — іноді співчутливе, іноді роздратоване, іноді з довгим поясненням про чиїсь погризені одвірки.

Тишко нарешті вийшов із переноски, дійшов до неї й ліг на ногу. Важкий, теплий, невдоволений.

— Ну що, — сказала йому Марія. — Завтра ще подзвонимо.

* * *

Ніні Павлівні пощастило швидко.

Молода пара, обоє при роботі. Він у білій сорочці, годинник хороший, ключі від машини крутить на пальці. Вона з манікюром і дуже спокійним голосом. Подивилися кухню, зазирнули у ванну, на шпалери за батареєю навіть не глянули.

— Тварин, звісно, не тримаємо, — сказала вона одразу, ще в коридорі. — Ми взагалі люди тихі, вдома майже не буваємо.

Заплатили за два місяці наперед. Договір оренди Ніна Павлівна складати не стала — та навіщо папери, коли люди хороші, видно ж по обличчях.

Того вечора вона сіла з Людою на лавці й розказала, як усе вдало склалося.

— От бачиш, — сказала Люда. — А ти сумнівалася.

* * *

Про те, що квартира порожня, Ніна Павлівна дізналася від сусідки з поверху. Ключі лежали в поштовій скриньці. Четвертий місяць, за який ніхто не платив, ішов до кінця.

Вона відчинила двері й спершу не зрозуміла, що бачить.

Підлога липла до підошов. У банці з-під кави на підвіконні — купа недопалків, і вікно, судячи з усього, не відчиняли ніколи. Дверцята шафи в спальні зірвані з петель і приставлені до стіни, наче так і було задумано. На дивані пляма, розміром з долоню, темна й давня. У ванній під раковиною — калюжа, там уже давно тече, і ніхто нікому про це не сказав.

У кухонній шухляді вона знайшла квитанції. Комунальні платежі не вносили з другого місяця. Борг — чотири з половиною тисячі.

Ніна Павлівна мила ту квартиру три дні. Стелю на кухні довелося перефарбовувати, майстер за дверцята шафи взяв дев’ятсот гривень і сказав, що петлі виривали з м’ясом, силою.

На третій день вона сіла на табуретку посеред чистої вже кухні й раптом згадала ту дівчину. Ту, з кошеням, яка дзвонила о восьмій ранку й пропонувала доплатити.

І подумала: а вона ж не подзвонила більше. Жодного разу.

* * *

Нове оголошення Ніна Павлівна писала довго.

Дійшла до кінця, поставила курсор і завмерла. Пальці самі почали набирати звичне. Вона стерла.

Написала натомість: «Тварини — за домовленістю».

Дзвінків стало більше втричі.

Марія подзвонила на другий день, увечері. Сказала про Тишка одразу, ще до того, як спитала про ціну.

— Йому сім років, він домашній, на вулицю не проситься. Кігтеточка своя, лоток свій. Я готова внести окрему заставу за нього. Хочете — напишемо це в договорі, хочете — окремою розпискою.

Ніна Павлівна помовчала.

— А чому ви одразу про кота? Могли б і не казати.

— Могла б, — сказала Марія. — Але тоді я щоразу здригалася б від дзвінка у двері.

Вони домовилися зустрітися вранці.

Марія прийшла з переноскою. Поставила її в коридорі й вибачилася — ні з ким лишити, а на вулиці холодно.

Ніна Павлівна повела її по кімнатах і чомусь почала виправдовуватися: і лінолеум біля плити протертий, і шпалери за батареєю відходять, і гарнітур ще з тих часів, коли такі всі мали.

— У мене була квартира зі свіжим ремонтом, — сказала Марія. — Дуже гарна. Вона мені зараз ніяк не допомагає.

Ніна Павлівна подивилася на переноску в коридорі, на валізу, яку ця жінка притягла з собою одразу, ще навіть не подивившись квартиру, і спитала не те, що збиралася:

— А якби я теж сказала «без тварин»?

Марія відповіла спокійно, без надриву, як говорять про давно вирішене:

— Тоді я шукала б далі. Я вже все залишила. Його не залишу.

Ніна Павлівна відвернулася до вікна й довго дивилася на подвір’я.

— Договір складемо на рік, — сказала нарешті. — З заставою. І кран у ванній я вам полагоджу, він і при попередніх мешканцях тік, тільки мені ніхто не сказав.

* * *

Люда прийшла того ж вечора. Новини в під’їзді розходяться швидше, ніж запах борщу.

— Ніно, ти що, кота пустила?

— Пустила.

— Ти ж мене слухала!

Ніна Павлівна поставила чайник і подивилася на сусідку так, як дивляться на людину, з якою тридцять років сидиш на одній лавці.

— Людо, я тобі от що скажу. Квартиру мені зіпсували не коти. Її мені зіпсували двоє дорослих людей із хорошими годинниками. Кіт не залишає недопалки у кімнаті. Кіт не виривав дверцята з шафи. Кіт не має боргу за комуналку.

— Ну то ж люди, всяке буває…

— От і я про те. Тварина не сама по собі живе. За нею стоїть людина: вона її виховує, вона з нею гуляє, вона стежить, щоб кігті були підстрижені, а лоток чистий, і вона ж платить, якщо щось не так. Дертиме кіт шпалери чи не дертиме — це не про кота питання. Це про господаря.

Люда посиділа, подумала й нічого не сказала. Але наступного місяця, коли здавала свою однокімнатну, теж написала «за домовленістю».

* * *

Минув минуло півроку.

Ніна Павлівна прийшла перевірити квартиру — так, заради пристойності, бо за квартиру Марія платила день у день, а сусіди жодного разу ні на що не поскаржилися.

Вікна були вимиті так, що аж не видно скла. Шпалери за батареєю більше не відходили: Марія їх не просто підклеїла, а й притиснула плінтусом, акуратно, на роки. На кухні висіли нові штори, світлі, в дрібну клітинку. Кран не тік — виявилося, Марія ще восени викликала майстра сама й нічого не сказала, бо «дрібниця, чого вас смикати».

На підвіконні в кімнаті лежав Тишко. Підняв голову, подивився на гостю без жодного інтересу й ліг далі.

Марія наливала чай і трохи ніяковіла — вона завжди ніяковіла, коли господиня приходила.

Ніна Павлівна допила чай, поставила чашку й дістала з сумки конверт.

Він лежав у неї там ще з дому. Вона взагалі-то приїхала не квартиру перевіряти.

— Це застава за Тишка. Забирайте.

— Ми ж домовлялися на рік.

— Домовлялися, — не стала сперечатися Ніна Павлівна. — Тільки я за ці шість місяців жодного разу не викликала майстра. Кран ви полагодили самі. Шпалери підклеїли самі. За комуналку жодної копійки боргу. То хто кому тут має доплачувати?

Тишко зістрибнув з підвіконня, неквапом підійшов до НІни Павлівни і потерся об ноги.

— Ну от, — сказала Ніна Павлівна. — Він уже вирішив.

Уже в коридорі, взуваючись, вона озирнулася на світлі штори, на вимите вікно, на кота, який займав найкраще місце в домі.

— І ви це… не поспішайте з’їжджати.