Купіть мені цього — і ми йдемо додому

Може, у когось на пташиному ринку справи й були гарні.

Але в хлопчини, що стояв скраю біля пташиного ряду, справи були геть кепські.

А втім, по порядку.

Тато, мама й дочка років десяти прийшли сюди по подарунок їй на день народження. Вибирали великого й красивого какаду — дорогого птаха, ще й страшенно галасливого, тож мама з татом сахалися від кліток, як від вогню.

Дочку це не бентежило.

Вона встигала в проміжках між підходами до нових продавців підбігати до кліток із морськими свинками, рибками, хом’яками й тхорами — намагаючись умовити батьків завести їй одразу цілий зоопарк. Тато відтягував її від чергової «лапочки», як казала малеча, і пояснював, чому не можна купити всіх одразу й багато.

Так вони й провели дві години.

Змучившись украй, мама вже була готова заплатити будь-які гроші за будь-якого какаду — аби піти подалі від цього кричущого, верескливого, писклявого оточення.

* * *

І саме тут дівчинка натрапила на хлопчину років десяти-одинадцяти.

Той понуро стояв скраю бетонного прилавка й огризався на продавців птахів. Їм, бачте, не подобалося, що він тут кошеня продає.

— Пішов звідси, брудне убозтво! — кричав на нього продавець синичок. — Розлякаєш мені тут усіх покупців своїм виглядом.

Кошеня — замурзана, нещасна істота з шерстю, що стирчала клаптями по худенькому тільцю, і зі сльозливими оченятами — сумно дивилося на світ навколо. І на продавця, що горлав.

І була в його очах така безнадія, що дівчинка спіткнулася.

— Ти продаєш кошеня? — спитала вона хлопчика.

— Ні, — відповів той не дуже привітно. — Просто так віддаю. Аби хто взяв.

Він переклав маля з руки в руку, ховаючи його від вітру.

— Моєї мами не стало в травні. А тата я й не бачив ніколи.

Дівчинка мовчала.

— Мене поки що тітка Люда з першого поверху тримає, — пояснив хлопчик буденно, як пояснюють щось давно вирішене. — Вона добра, тільки їй самій сімдесят два. Зі служби у справах дітей уже двічі приходили, документи оформлюють. Після Нового року заберуть в інтернат.

Він подивився на кошеня.

— А туди з тваринами не можна. Я питав.

* * *

Очі малечі наповнилися сльозами.

Вона застигла, як укопана. І коли мама з татом стали пояснювати їй, що це брудний котик, кволий, і що вони знайдуть їй породистого й красивого, раптом тупнула ніжкою.

— Ні! — закричала вона. — Не треба мені породистого. І папуги, що горлає, теж не треба. Купіть мені цього. І ми йдемо додому. Більше нічого просити не буду.

Тато зітхнув і поліз у кишеню.

— Скільки ти за нього хочеш, господарю?

— Ніскільки, — набурмосився хлопчик. — Я ж сказав. Беріть так.

— Тату, — сказала дочка. — Заплати йому хорошу ціну. Ти обіцяв мені породистого? Обіцяв. От і віддай йому гроші.

— Але ж він не породистий! — обурився тато.

А мама, яка весь цей час уважно дивилася на хлопчину — на завеликі, не по зросту, чоботи, на застирану майже до дір сорочку, на те, як він тримає кошеня, — відвела тата вбік і стала щось гаряче шепотіти йому у вухо.

Тато слухав. Потім подивився на хлопця. Потім знову на маму. І кивнув.

А хлопчик витяг з-за пазухи кошеня й простягнув дівчинці.

— Дякую. Бережіть його. У мене, крім нього, немає друзів.

* * *

Вони вже прямували до виходу, коли їх зупинив крик.

Такий гучний, що мама здригнулася й випустила доччину долоньку, а тато впустив сумку, вилаявся, підняв її і вже збирався посваритися з продавцем папуг.

Але дочка вже побачила винуватця цього несамовитого вереску.

Це був маленький і майже повністю голий папуга жако. Смішний, як обскубане курча. Він притиснувся до прутів клітки й правим оком дивився на кошеня в неї на руках.

Це була німа сцена.

Продавець дивився на жако й на родину з котом. Мама з татом міркували, що цьому голому крикливому птахові треба від їхньої дочки. Кошеня дивилося на жако й міркувало, яким родичем той йому доводиться.

А дівчинка прилипла до місця й до клітки. Вона пам’ятала, що обіцяла. Але цей папужачий погляд — повний надії й розчарування водночас…

— Ну, не знаю, — почав продавець. — Це примхливий і скандальний птах. З вередливості вискубує собі пір’я. Ніхто впоратися з ним не може. Вам точно його не подужати.

І ось це він сказав даремно. Вірніше, зробив абсолютно точний рекламний хід, сам того не підозрюючи.

Бо тато й мама відреагували одночасно:

— Скільки?!

Продавець зніяковів і ще деякий час намагався відмовити їх від покупки. Потім махнув рукою й назвав таку смішну ціну, що тато, не замислюючись, дістав гроші й віддав негайно.

— Що ж це ви таке убозтво купили? — поцікавився продавець какаду. — Та й кошеня убоге. Я б вам хорошу знижку зробив. І був би у вас птах-красень.

— Сам ти такий, — обурилася дівчинка й ще міцніше притиснула до себе пухнасте маля. — У нас усі найкрасивіші. Зрозумів?

— Не можна так розмовляти з дорослими. Негарно, — смикнула мама дочку.

А тато подивився вбік. Бо якби дочка цього не сказала, то, найпевніше, він вимовив би щось міцніше.

* * *

Грошей хлопчикові в руки так і не дали.

— Далеко тут твоя тітка Люда живе? — спитала мама вже за воротами ринку.

— Дві зупинки. А що?

— А те, що по темряві дитина з чужими грошима містом не ходить. Показуй дорогу.

Ішли вчотирьох. Хлопчик попереду, дівчинка поруч із ним, кошеня в неї за пазухою, батьки трохи позаду.

Тітка Люда відчинила двері, побачила на площадці незнайомих дорослих — і одразу схопилася за серце. Вирішила, що вже прийшли забирати.

Мама пояснювала довго. Про кошеня, про дочку, про день народження. Потім віддала гроші — при хлопцеві, у руки тітці Люді, і сказала, що це на нього, а не за кошеня.

Стара жінка сіла на табурет у передпокої й заплакала. Тихо, без слів, затиснувши купюри в кулаці.

Дорогою до зупинки мама чомусь витирала очі рукавом дорогої кофтинки й довго не відпускала доччину руку.

* * *

Удома, поки батьки роздягалися, дівчинка примудрилася відкрити засув великої клітки.

І обскубана курка породи жако, вибравшись звідти й задоволено пробурчавши щось, просеменила по столу, зістрибнула, пробігла по підлозі, видерлася диваном угору — і негайно притиснулася до кошеняти, що згорнулося на подушці.

— Ну дає! — захопився тато.

А мама чомусь знову полізла за хустинкою в сумку.

Відтоді жако й кошеня стали нерозлучними. Навіть тарілка з папужачою їжею стояла поруч із котячою мискою.. І жако дуже швидко обріс пір’ям — перетворився на червонохвостого красеня.

* * *

А тітці Люді мама зателефонувала вже наступного тижня.

Потім поїхала до неї сама. Потім — до служби у справах дітей, де їй пояснили, що бажання допомогти й право забрати дитину — це, взагалі-то, різні речі.

Далі було те, чого в казках не показують.

Довідки з роботи. Довідки від лікарів — на тата, на маму, на дочку. Висновок про житлові умови. Навчання для прийомних батьків, двічі на тиждень, після роботи. Комісія. Черга. Папери, які довелося перездавати, бо в одній із довідок минув термін.

Хлопчика тим часом усе-таки перевели в інтернат — за два райони від них. Туди вони їздили щонеділі: мама, тато й дочка. Возили мандарини, зошити, теплі шкарпетки й фотографії кошеняти, яке росло без нього.

Хлопець спершу не вірив. Питав обережно, чи не набридне їм їздити. Потім перестав питати й просто чекав на неділю.

Дозвіл прийшов наприкінці травня. Майже через пів року.

* * *

Удома він спершу страшенно соромився.

Усе поривався замість школи піти працювати, щоб оплатити своє життя, — від чого мама завжди чомусь плакала й притискала його до себе.

А тато швидко знайшов у ньому помічника. Для риболовлі й походів на футбол. Так-так, пані та панове: мама тепер відпускала тата на всі ці розваги не просто охоче, а ще й збираючи їх у дорогу.

— Ну, не на край світу ж їдемо, — сміявся тато. — Порибалимо й завтра вдень повернемося.

Кошеня, до речі, упізнало його одразу. Хоч і виросло вже вдвічі.

Невдовзі хлопчик навчився усміхатися. А потім і сміятися. А ще через рік він уперше назвав дівчинчиних батьків татом і мамою — і того вечора в домі всі поводилися так, ніби нічого особливого не сталося. Бо інакше було б не витримати.

Так ось, про що я.

Не буває ніяких убозтв. Ні без пір’я, ні без шерсті. І в застираному одязі не по зросту теж не убозтво.

Убозтва вони іншим міряються. Відсутністю серця.

А може…

Може, я й не маю рації.